День почався з відчуттів. Прокинулася. Як приємно, що вчора подумане мною завтра настало сьогодні. Посміхнулася. Широко. Намацала телефон. Звісно, зайшла у Фейсбук.
І о, хвала небесам – у стрічці кліп із музикою “Обстановка по кайфу”.
Хоча я чую: “Остановка по кайфу”.
Вау! Що це? Хто це? Олег Кензов із піснею “Обстановка по кайфу”. Раніше не чула.
“Хай буде саундтреком до нашого карантину, але в моїй інтерпретації “остановка по кайфу”, – нарікла її я.
Іду в ванну із цією піснею.
Кінестетичне задоволення: контрастний душ, скраб із морською сіллю і ароматом моря.
Не знаю, може, того єгипетського, яке місяць тому мене приймало зранку, в обід і ввечері, коли тільки моє бажання дозрівало?! Може. Спогади окутують. Разом з банним халатом. Тепло всередині.
Далі вугільна термо-масочка на обличчя для очищення. Ще просто задовольняюся б’юті-маскою, не думаю про карантинні маски. То далі, згодом.
А зараз – залишаючись вдома, завдання – не стати схожим на бездомного. Б’юті-процедури обов’язкові.
Аромат кави в турці з кардамоном уже лоскоче мого носа і розповзається по м’язах, відчуваю тонус, навіть без планки. Тіло і настрій відгукується на аромат, на приємний дотик свіжо випраного банного халату.
Господи, заради таких моментів завжди хочеться жити (я ж кінестетик – завжди реагую на запахи, дотики, смаки).
А ще схожі відчуття, коли виходжу на свіже вранішнє або вечірнє повітря і вдихаю нішевий для цього дня і місця аромат весни.
Сьогодні виходила в магазин. Тому ковтала. Пила повітря весняного дня. Не сп’яніла. Бо міра. Мало.
Недопите весняне повітря залишу на завтра. Маю ж я розраховувати на “завтра”. Воно створене для того, аби його бажали, і ставили у плани.
Планую вже розпочати бігати. Переїхала близько до лісу спеціально, щоб вранці бігати. Та хто там бігав? Коли? Зранку не можу проміняти на ритуал з рушником на голові та філіжанкою кави в руках. Увечері – консультації для клієнтів, івенти, нетворкінги, тет-а-тет зустрічі з друзями, побачення з коханим.
А от карантин мене змусить повернутися до бажаного. Зайнятися спортом для тонусу м’язів, для красивого тіла, для бадьорого духу. Скільки того життя, і коли, як не зараз ще можна підтримати соковитість тіла, естетичність.
Бо все відкладалося на потім. Прокрастинаторка, блін?!
Я бігала, але не до своєї мети, а до бажань інших людей, присвячувала час іншим, а свої бажання оббігала. Не всі, звісно. Це вже я проговорюю, прописую і одразу включається гіперболізація. Але таки правда в цьому є.
Зізнаюся сама собі.
Мабуть, зізнання – це те, що буде для мене на карантині обов’язковим ритуалом.
Цілий день у мене у вухах ця пісня “Остановка (за моєю версією) по кайфу, я тебя поцелую. Я тебя украду на глазах у друзей своих прямо сейчас”…
Оце би мене викрав хто сміливий для кохання і щастя.
Знову собі зізнання. Бажання.
А до цього були страхи. Ну, я ж в курсі, що у страхах закутані нереалізовані бажання.
Добре, повернуся згодом до цих думок і бажань.
До обіду набрала ритму діяльності вчорашнього дня і навіть переплюнула. Встановила нові шпалери на телефон із мега красивим сходом сонця і написом “Stop existing. Live”. Закинула в сторіс. Живу, активнічаю. Хоч і вдома. У межах трикімнатної квартири. Схожа на клітку. Правда, не золоту. Золото – не мій метал. Я більше по сріблу.
Кілька неприємних новин про те, що кількість хворих на коронавірус в Україні зросла. Подруга Таня зателефонувала і сповістила, що в їхньому місті Суми померла від пневмонії 9-класниця. Не від вірусної, а звичайної. Життя згасає не лише від COVID-19.
Правда, скільки людей борються за життя з іншими хворобами. Скрізь іде боротьба. Але коли боротьба набирає розмірів пандемії, тут багато буде страхів, тривожності, напруги.
Під кінець дня трохи понапружувалася і я. Але цей стан треба просто прожити і пережити. Сльози. Сум. Розгребла туман суму і знайшла своє правило-мантру в дії – це день такий (по факту – пів дня), просто його треба прожити. Завтра буде краще, завтра буде далі.
Далі буде…
Автор – Антоніна Агілова, психолог. Ексклюзивно для Оsoblyva.com.
Фото – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
