— Софіє, вибач, що пишу це, але ти повинна знати. Поки ти на заробітках, твій Іван уже кілька років має іншу жінку. Вони навіть не ховаються

Софія стояла на порозі свого будинку в Португалії, дивлячись у нічне небо. Вона рахувала дні до свого повернення додому, де не була вже понад 15 років.

Робота тут була стабільною, знайомих у неї вистачало, а дохід дозволяв допомагати родині, яка залишилася в Україні. Але думки про рідний дім, донечку Марічку та чоловіка Івана не полишали її ні на мить.

Коли Софія вирішила поїхати на заробітки, це був непростий вибір. Їхня сім’я завжди жила скромно, і, незважаючи на всі старання, грошей  бракувало. Іван працював на заводі, а Софія мала невеличкий бізнес — шила і ремонтувала одяг. Але мрії про краще життя для своєї доньки підштовхнули її на цей складний крок.

— Іване, я думаю, що це єдиний вихід, — сказала Софія, коли вони обговорювали її від’їзд. — Ми зможемо зібрати гроші на навчання Марічки, а, можливо, навіть на власний будинок.

— Софіє, а як же ми тут без тебе? — запитав Іван, зітхнувши.

— Як Марічка?

Вона ще маленька, їй потрібна мама.

— Я знаю, — відповіла вона, обіймаючи його.

— Але я роблю це для неї. Я повернуся, обіцяю.

Софія поїхала з важким серцем. Спочатку було дуже складно: інша країна, чужа мова, самотність. Але вона навчилася пристосовуватися, а з часом навіть знайшла друзів серед інших заробітчан. Вона працювала в одній португальській родині, доглядала за літньою жінкою, і ця робота приносила стабільний дохід. Вона регулярно відправляла гроші додому, сподіваючись, що її праця не буде марною.

Проте, листи від Марічки ставали дедалі рідшими. Софія списувала це на її підлітковий вік і зайнятість у навчанні. Іван писав ще рідше, його слова були короткими й сухими. Але вона вірила, що все буде добре, і планувала своє повернення додому на весілля доньки.

Одного вечора Софія вирішила зателефонувати Івану.

— Іване, як ти? Як Марічка? Як наш дім? — запитала вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Усе добре, — відповів він коротко.

— А як Марічка готується до весілля? У неї все є, що потрібно? — не вгавала Софія.

— Так, усе є. Не хвилюйся, — сказав Іван, і в його голосі Софія відчула якусь відстороненість.

— Іване, що з тобою? Чому ти такий холодний?

— Софіє, мені потрібно йти. Я зателефоную пізніше.

Вона залишилася з телефоном у руці, відчуваючи, що щось не так. І її передчуття виявилося правильним. За кілька тижнів до її повернення сусідка написала їй повідомлення, яке все перевернуло.

— Софіє, вибач, що пишу це, але ти повинна знати. Іван уже кілька років має іншу жінку. Вони навіть не ховаються.

Усе, заради чого вона працювала, всі роки розлуки — усе це виявилося зрадою. Софія довго плакала тієї ночі, намагаючись зрозуміти, як усе могло зайти так далеко.

Повернення додому стало важким випробуванням. Вона більше не відчувала радості, яку уявляла собі всі ці роки. Іван зустрів її на порозі дому з винуватим поглядом.

— Софіє, я… — почав він, але вона перебила його.

— Не треба нічого пояснювати. Я все знаю.

У кімнаті повисла тиша. Марічка підійшла, обійняла її.

— Мамо, я так скучила за тобою, — сказала донька, і Софія зрозуміла, що не може дозволити собі зруйнувати цей день.

Після весілля Марічки Софія вирішила поговорити з Іваном.

— Іване, чому ти так зробив? Чи була я настільки поганою дружиною, що ти знайшов іншу?

— Софіє, це не так просто, — відповів він. — Спочатку я сумував за тобою, але потім… життя йшло далі. Ти була далеко, а я… я не витримав.

— Не витримав? Ти навіть не думав про мене, про нас, про нашу сім’ю! — вигукнула вона

— Я був слабким. Але я шкодую. Шкодую за все, — сказав Іван, але його слова більше не мали сили для неї.

Софія вирішила залишитися в Україні. Вона хотіла відновити стосунки з донькою і почати нове життя. Вона знайшла роботу  і почала повільно будувати своє щастя заново.

Дорогі читачі, як ви думаєте, чи могла Софія вчинити інакше? Чи варто було їй пробачити Івана заради сім’ї? Чи правильним було її рішення повернутися додому, знаючи правду?

Чи зустрічалися ви з подібними історіями у своєму житті?

Софія знайшла в собі сили почати нове життя, але її історія — це нагадування про те, що ми завжди повинні пам’ятати про себе, навіть коли думаємо, що робимо все для інших

Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.

You cannot copy content of this page