Соломія повернулася додому раніше, щоб приготувати чоловікові вечерю, а натомість на порозі побачила незнайому дівчину. Та спокійно заявила, що вже два роки зустрічається з Тарасом і прийшла попросити дружину відпустити його. Але коли чоловік повернувся додому й побачив обох жінок у вітальні, він раптом запитав: «А хто це?» І тут почалося найцікавіше…

Соломія повернулася додому раніше, щоб приготувати чоловікові вечерю, а натомість на порозі побачила незнайому дівчину. Та спокійно заявила, що вже два роки зустрічається з Тарасом і прийшла попросити дружину відпустити його. Але коли чоловік повернувся додому й побачив обох жінок у вітальні, він раптом запитав: «А хто це?» І тут почалося найцікавіше…

Зайшов я додому після того, як півдня їздив по магазинах перед святом, а моя Оксана реготала так, що аж шибки дзвеніли. Такою веселою я чув її хіба на нашому весіллі, коли тамада разом зі стільцем гепнувся на підлогу. Я поставив пакети біля порога, роззувся й пішов на голос.

Дружина сиділа на дивані. Сльози текли в неї по щоках, голос уже захрип, а сама вона трималася за спинку, щоб не сповзти на підлогу. Побачивши мене, помахала рукою: мовляв, зачекай, зараз.

Я встиг переодягнутися й розібрати всі пакети, а вона ще вряди-годи хихотіла. Зрештою Оксана з’явилася на кухні, витираючи очі рукавом.

— Усе, наче заспокоїлася.

— Із чого ти так заливалася? Я вже думав, швидку викликати.

— Галя дзвонила. Розповіла сімейну таємницю, — Оксана знову почала підхихикувати. — Ой, не можу. Така комедія!

— То розкажи й мені!

— Не розкажу.

— Як це?

— Я так не вмію. Ти ж знаєш Галю. Вона анекдот так розкаже, що всі ридатимуть, як на мелодрамі. А тут усе ще й справжнє. Післязавтра вона прийде до нас на свято, от нехай сама тобі й розповість.

Я трохи образився, а потім заспокоївся. Історія з першоджерела завжди цікавіша й правдоподібніша.

Та за два дні сталося те, що мене дуже засмутило. Із двох запрошених пар одна не прийшла. І це була саме та пара. Галя зателефонувала Оксані, вибачилася й сказала, що чоловік її Микола трохи застудився й вони не хочуть нікого заразити. Дружина одразу зрозуміла, що причина зовсім інша.

Вечір усе одно почався чудово. Але рівно на півтори години. Потім нашим друзям, які прийшли, подзвонили діти, і їм довелося швидко піти. Ми з Оксаною лишилися вдвох за величезним столом, заставленим смаколиками.

— Може, провідаємо Миколу? — запитав я з надією в голосі.

— Зачекай, зараз Галі наберу.

Я встиг поскладати брудний посуд у мийку, коли Оксана повідомила, що ми можемо швиденько спакувати частину страв і йти в гості.

— Миколу, правда, не побачимо, поїхав кудись, — хитро сказала вона. — Зате в них гостює невістка. Прямо від неї й почуєш історію. З першоджерела.

— Тоді швидко. Я складу закуски в контейнери, а ти одягайся.

Жили ми в одному мікрорайоні, тож йшли недовго. Гарячі страви навіть не встигли охолонути. Галя зустріла нас радісно, але видно було, що її щось турбує.

— Микола поїхав по Тараса, — пошепки повідомила вона в передпокої.

— Щось сталося? — з цікавістю запитав я.

Галя лише махнула рукою й запросила нас до вітальні. У кріслі сиділа Соломія, їхня невістка, зовсім без настрою.

— Оксано, я там теж дещо приготувала, раз діти вирішили приїхати. То ходімо на кухню, глянемо, що ти там принесла, — сказала Галя.

— Може, допомогти? — Соломія навіть спробувала встати.

— У тебе відповідальна місія, — усміхнулася Галя. — Розважай Михайла Степановича. Це складніше, ніж картоплю чистити. Зрозуміла?

Соломія неохоче кивнула.

— А ти, Михайло, маєш завдання. До застілля Соломія має усміхатися, а не сидіти, як Несміяна. Зараз Микола привезе Тараса, а в нас тут таке обличчя. Як на похорон зібралися?

Я теж кивнув. З цих слів я збагнув, що Соломія з чоловіком посварилися, що вона приїхала до свекрухи, а свекор поїхав по сина. Завдання розвеселити невістку розв’язало мені руки. Тепер можна було заговорити ні про що, а потім потихеньку вивідати той смішний секрет.

Почали ми справді ні з чого. Я і так, і сяк намагався розговорити Соломію, але даремно. Мабуть, наші потуги чули з кухні, бо звідти визирнула Галя.

— Солю, розкажи Михайлу Степановичу… Ну, ти зрозуміла що.

Вона хитро підморгнула мені. Соломія глибоко зітхнула, ніби їй було важко навіть думати про це, але врешті вирішила виконати прохання свекрухи.

«Може, чим більше розповідатиму, тим легше буде пробачити, — почала вона. — Галина Петрівна хоче, щоб ми з Тарасом сьогодні помирилися, а я навіть не знаю як.

У п’ятницю я прийшла додому раніше, пощастило, що відпустили з роботи. Хотіла порадувати Тараса смачною вечерею й приготувати щось хрумке до фільму. Відколи я отримала нову посаду, ми бачимося з перервами. Їжджу у відрядження до Києва, інколи на цілих два тижні. Тому, коли вдома, намагаюся чимось тішити чоловіка. Хоча чим більше смаколиків готую, тим більше він бурчить, щоб я кидала роботу й подумала про дітей. Але ми домовилися, що до тридцяти я працюю й будую кар’єру. Йому треба потерпіти ще два роки. Він у мене дорослий, йому тридцять п’ять, а мені ще хочеться пожити для себе.

Отже, готую я на кухні, аж раптом дзвінок у двері. Дивно, думаю, я нікого не чекаю. Тарас не знає, що я вдома, тож відчинив би своїм ключем. Пішла відчиняти.

— Добрий день. Я прийшла по вашого чоловіка, — несміливо, але переконливо сказала дівчина на порозі.

— Його вдома немає, — чесно відповіла я, нічого не розуміючи.

— Це добре, — зітхнула дівчина. — Бо мені з вами треба поговорити. Щоб ви його відпустили.

— А ви не помилилися квартирою?

— Ні. Ми з Тарасом зустрічаємося вже два роки, поки вас тут не було.

Почувши ім’я чоловіка, я мало не втратила свідомість. Не могла зрозуміти, що мене вразило більше: чи те, що в чоловіка є коханка, чи те, що зустрічалися вони в нашій квартирі. Я вирішила не істерити й не кричати, а просто спокійно все з’ясувати. Відійшла від дверей і жестом запросила непрошену гостю до помешкання.

Вона чудово орієнтувалася в нашій квартирі. Одні з моїх капців знайшла в шафці так вправно, ніби це її шафка. Потім, мабуть, збагнула, що зробила щось не так, зніяковіла й випросталася, чекаючи моїх команд. Я вказала на двері вітальні, а сама намагалася заспокоїти емоції, що вирували усередині. Але дала собі наказ: що б не сталося, поводитися, як нормальна доросла людина.

— Ми не знайомі, — сказала я, коли ми сіли в кріслах. — Соломія.

— Влада. А можна чаю? Я дуже хвилююся й трохи змерзла. Довго стояла біля під’їзду, не наважувалася зайти.

Спершу я подумала, що це неймовірна зухвалість. Подумайте самі: коханка мого чоловіка припхалася до мене додому й просить чаю! Але вирішила залишитися гарною господинею й не втратити обличчя. Заварила чай і навіть поставила на святкову тарілку цукерки.

— Ви зупинилися на тому, що прийшли по мого чоловіка, — нагадала я, коли Влада вже пила чай.

— Ага, — жуючи цукерку, відповіла вона. — Я думала, ви мені в очі вчепитеся, а ви нормальна. Тож не дарма я так переживала. Мабуть, правильно, що відразу про головне. Ми з Тарасом кохаємо одне одного, розумієте?

— Слухай, давай на «ти», — перебила я, бо слухати це було нестерпно. — Скільки тобі років?

— Двадцять три виповнюється. Я диплом пишу в педагогічному. Заміж час! Краса й молодість не вічні. Ти ж розумієш?

— Розумію. А як ви познайомилися?

— Хотілося б романтично, але все банально, через соцмережі. Ми з подружкою сиділи, дивилися чоловіків нашого міста. Виставили вік, потім ім’я. Мені просто ім’я Тарас подобається. Я лайкнула одне фото, а наступного дня він мені написав і запропонував познайомитися.

Я слухала й не вірила. Мій чоловік, який усе життя кричав, що соцмережі це марнування часу, раптом познайомився там з дівчиною. Мабуть, даремно я ніколи не стежила за його сторінками.

— А чому не з ровесниками? У вас з Тарасом різниця дванадцять років. Не забагато?

— Ровесники всі капризні. А тих, хто з гарної родини, вже розібрали. А ті, хто старший, їм від мене нічого, крім краси й молодості, не треба. Вони за це що завгодно дадуть. Тут і дванадцять років не завада.

— Тоді розкажи, як ти вперше потрапила до цієї квартири.

— Ми з Тарасом зустрілися в кав’ярні разів зо три, я бачу, що подобаюся. А ми ж не школярі, щоб ходити за ручки. Я потихеньку натякала: може, готель на пару годин або квартиру на вечір. Він же сказав, що одружений, одразу. І що жінка в нього така… начальниця. Контролює кожну гривню. Видає йому п’ять тисяч гривень на місяць кишенькових і вимагає звіт, куди він їх витратив. А ще перевіряє, чи складені шкарпетки.

Я мало не вдавилася чаєм.

— Тарас розповів, що кожне його «не так» караєш мовчанкою, а в тебе талан мовчати так, що аж у вухах дзвенить. І що ти двічі на місяць надсилаєш йому таблицю з його недоліками.

Тарас у мене, звісно, людина ніжна, але така фантазія навіть мене вразила. П’ять тисяч гривень кишенькових і таблиця недоліків! Я ж навіть не вмію користуватися таблицями в побуті, у мене там тільки робота.

— А потім Тарас каже: моя їде в Київ на два тижні, можна у мене. Я й зраділа. Подумала, гляну, як він живе, чи не олігарх він без п’яти хвилин.

— Квартира сподобалась? — запитала я стримано.

— Дуже. Тобі ж теж подобається, інакше б тут не жила. Хоча, коли ми з Тарасом одружимося, я тут дещо переробила б. Штори, наприклад. Ну, щоб він про тебе не згадував. Він же, певно, сумуватиме. Хоча, напевно, варто тобі квартиру залишити.

— Мені залишити?

— Ну, так. Ти ж тут живеш. Це чесно. Я поступилася власною мрією. Бабуся моя зараз, ну, вона переїхала до тітки в село, а мама до свого друга. То квартира в мене вільна. Не така, як ваші хороми, але жити можна.

Ось тут я остаточно зрозуміла, що вона це серйозно. «Залишите мені мою квартиру!» Тобто МОЮ. Тарас тут навіть не прописаний, він записаний у батьків. Квартира мені від бабусі дісталася. А ця дівчина мені її залишає, бачте.

— То що тобі заважає забрати Тараса й поїхати до своєї квартири? Навіщо тобі я, як проміжна ланка?

— Тарас каже, що ти його не відпустиш, — з дитячою образою відповіла Влада. — Каже, що ти йому п’ять років життя ламаєш. А я більше чекати не можу, мені вже двадцять три. Ти ж зрозумій, ти ж жінка. Хочеш чоловікові добра?

І тут у дверях повернувся ключ.

— О, Тарас прийшов! — підскочила Влада.

— Сиди. Я поки ще тут господиня. Сама зустріну свого чоловіка.

Я вискочила в передпокій якраз тоді, коли чоловік відчинив двері.

— Солю, ти вдома? — радісно запитав він, зовсім не очікуючи мене побачити.

— Вдома. І не сама. У нас гості.

— А хто?

— Зараз побачиш. Мий руки й іди до вітальні.

Я пішла й сіла в крісло. Згодом з передпокою зайшов Тарас. Побачивши нас з Владою в одній кімнаті, він розгубився.

— Сюрприз! — вигукнула я якомога радісніше.

Влада зніяковіла. Тарас стояв і дивився на нас обох розгубленим поглядом. Я чекала на пояснення. Мені було цікаво, чи скаже він мені в очі все те, що вигадав.

— А хто це? — порушив тишу Тарас.

— А хто це? — майже одночасно повторила Влада.

Я остовпіла. Ну, Тарас, який не знає, що тут розказала мені Влада, може відпиратися. Мовляв, не знайомий, хто взагалі. Але Влада?!

— Це наш Тарас, — сказала я, дивлячись Владі в очі. — До сьогодні був наш, а тепер твій. Ти ж по нього прийшла. Ось він.

— Це не мій Тарас! — майже закричала Влада.

Запала незручна пауза. Кожен про щось думав. Влада по-дитячому надула губи, а Тарас, судячи з вигляду, щось збагнув.

— Зачекай. Ти Влада? Педагогічний університет, так?

— О, вже коханку впізнав! — хрюкнула я.

— Твій Тарас вищий за мене, темненький, з борідкою? — не звертаючи уваги, запитав він у Влади.

— Ну так, мені темненькі подобаються.

Тут Тарас розсміявся, плюхнувся на диван, дістав телефон і довго щось гортав. Потім простягнув його Владі.

— Так, це мій Тарас! — зраділа Влада.

Я глянула на фото. Це був Тарас Бойко, найкращий друг мого чоловіка. Їх колись у класі було чотири Тарасів, тому всі звикли розрізняти за прізвищами. Але квартира на фото була наша. Тож Влада тут справді бувала.

— Бойко ще два роки тому попросив ключі на вечір, — почав чоловік, — бо в нього тоді з грошима негаразди були, у готель не було чим платити, а до мами даму не приведеш. Розповідав, що закохався. Казав, що її звати Влада, що в педагогічному вчиться. Я ключі дав… від нашої…

— Від нашої? — перепитала я.

— Ти тоді була у відрядженні, а я поїхав до мами на ніч. Думав, один раз. А Бойко без мого відома зробив дублікат. Потім ставив перед фактом: ти в Києві, я в тебе. А я їхав до мами. Вона дуже тішилася, що я часто заглядаю.

— Два роки?

— Ну, виходить, що так.

— А що Бойко розповідав дівчині про мене?

— Не знаю. Мабуть, щоб менше питала, сказав, що одружений. Мовляв, так і зустрічатися простіше, і зобов’язань нема.

Я мовчала. Від думки, що на моєму ліжку спав хтось інший, мені було неприємно. Мені нічого було сказати чоловікові. Я просто була роздратована, щоб не влаштувати сцену при Владі.

— Тобто це квартира не мого Тараса? — запитала Влада нікого конкретно.

— Ні, — хором відповіли ми з чоловіком.

— А дружина в нього така, що гривні рахує?

Я закотила очі й вийшла на кухню. Чула, як Тарас телефонує другу, як щось пояснює Владі. Влада пішла лише тоді, коли Тарас викликав їй таксі й довів, що оплатив маршрут. Взуваючись, вона спитала в нього: «А ваш друг теж одружений? Мені якраз потрібен хтось з нормальною квартирою». Мабуть, Тарас відповів жестами, бо ні слова я не почула.

Потім я чекала, що чоловік зайде на кухню і попросить вибачення. А він зайшов з претензією:

— Як ти могла навіть припустити, що в мене хтось є?

Я просто розвернулася, вийшла з квартири й поїхала сюди. Це було в п’ятницю. Галина Петрівна мені як рідна мама. Мої батьки живуть далеко, туди їхати лише у відпустку. А вона мене пригріла, дала час подумати. Тепер, бач, послала чоловіка по Тараса. Мирити нас буде».

— Михайло, ходи, на кухні яйця почистити треба, ти ж у нас у цьому профі, — скомандувала Галя й підморгнула.

— Слухаюся, мій генерале, — усміхнувся я й, кинувши на Соломію співчутливий погляд, вийшов.

У передпокої я побачив Тараса і збагнув, що в залі зараз буде серйозна розмова. Галя попросила накрити на стіл. Микола, Галя, Соломія й Тарас замкнулися у вітальні й вийшли лише за півгодини. Батьки були задоволені, а діти ще трохи насторожені, але вже щасливі.

За вечерею в двері хтось подзвонив. Галя сама пішла відчиняти. Повернулася за мить і через увесь стіл простягнула Соломії ключ.

— Дублікат, — коротко пояснила вона. — Тарас Бойко щойно приніс. Із кошиком мандаринів і вибаченнями. Я його попередила: за два роки «оренди» з нього десять тисяч гривень і нові штори в Соломіїну вітальню. Принесе в понеділок.

— А Влада? — не втримався я.

— О, Влада подзвонила Бойку й сказала, що він шахрай, але дуже милий, тож вона готова все забути, якщо він поведе її в ресторан. Нібито вона вже розуміє, що не варто шукати чоловіка за соцмережами. Краще за збігом обставин.

Оксана за столом знову заливалася сміхом, і я нарешті зрозумів, що вона розповіла мені лише початок. Але дослухати цей кінець мені не судилося, бо Галя вже піднесла тост за нові замки, нові штори й повернені ключі.

Мені ця історія спершу здалася більше сумною, ніж смішною. Принаймні в Соломіїному викладі. Хоча, чесно кажучи, тепер усміхаюся щоразу, коли чую слово «штори».