«У мене є сестра?» Ніка ще не знала, що це найменше з потрясінь цього дня. За кілька тижнів вона втратить хлопця, зустріне «батька», який не ходить без пляшки, і зрозуміє, що хтось дуже ретельно руйнує її життя. Питання лише в тому, навіщо.

«У мене є сестра?» Ніка ще не знала, що це найменше з потрясінь цього дня. За кілька тижнів вона втратить хлопця, зустріне «батька», який не ходить без пляшки, і зрозуміє, що хтось дуже ретельно руйнує її життя. Питання лише в тому, навіщо.

Ніка бігла додому майже підстрибом, а потім стримувала себе: вона ж доросла дівчина, яка вступила до університету, і то сама. Тато неодмінно зрадіє. Він переживав найбільше.

— Мамо, тату! Можете привітати свою майже студентку!

Вона була така радісна, що не помітила напруги в квартирі.

— Мамо, а що сталося? — спитала Ніка, побачивши мамині заплакані очі.

Мама сиділа й машинально м’яла в руках хустинку, накручуючи її на пальці. Тато стояв червоний і ховав погляд. Лише тоді Ніка зрозуміла, що в кімнаті є ще хтось. Біля вікна сиділа незнайома яскрава дівчина.

«Яка гарна», — майнуло в голові. Ніка всміхнулася їй, але натрапила на холодний погляд і мимоволі відхитнулася.

— Вероніко, — голос тата зривався, — нам треба серйозно поговорити.

Повним іменем її називали рідко, тільки коли траплялося щось справді важливе.

— А що відбувається? — спитала Ніка й безглуздо всміхнулася.

— Знайомся, це Людмила… моя дочка, — ледве вичавив тато.

— Дочка? У мене є сестра? Але ви ніколи не казали… А чому саме твоя? Мамина ж…

Ніка осіклася, збагнувши, що сказала дурницю.

— Розумієш, доню, — тихо заговорила мама, — Людмила не твоя сестра.

— Не зрозуміла…

— Ой, ну що ти слухаєш! — перебила Людмила, кинулася обіймати розгублену Ніку й заторохтіла: — Я твоя старша сестра, зрозуміла? Правда, тату?

— Так… старша, — затинаючись, підтвердив батько.

— От і добре! А яка різниця, рідний тато чи нерідний? Ти все одно моя сестра.

Ніка відсторонилася.

— Нерідний? Мамо, тату, то Люда рідна дочка чи ні?

— Та ну, я, звісно, татова, — відмахнулася Людмила.

— А я? — хрипким шепотом спитала Ніка. — Я чия?

— Ми давно хотіли тобі сказати, — почала мама.

— Ти була зовсім маленька, — тато дивився на неї винуватим поглядом. — А мама молода… Я, ну, ми…

— Зачекайте, дядьку Юро, тітко Таню, — вигукнула Людмила, — ви що, не казали їй, що в неї інший батько?

Ніка не повірила своїм вухам. Її тато, її рідний, любий тато… Це якийсь жарт!

— Ми все збиралися розповісти, — долинув голос батька, мов крізь вату.

— Я не думала, що вона дізнається так, — мовила мама.

— Пробачте, — заплакала Людмила, закриваючи лице руками. — Я справді не знала, що ви їй не казали. Я змалку знала, що дядько Міша мені ніхто, а десь є рідний тато. Я ж пам’ятаю тебе, тату. Ой, пробачте… Я піду.

— Ні, доню, нікуди ти не підеш! Я й так винен, що стільки років…

— Але ти ж платив аліменти, тату. Ти не забував свою малесеньку Людочку, так?

Батько зніяковів і поспішно змінив тему.

Так безтурботне життя Ніки набуло гіркуватого присмаку.

Людмилу поселили в Нікиній кімнаті. Ніка й так цілими днями буде в університеті, а тато почувається таким винним перед дівчиною. Ніці здавалося, що при батьках Людочка, як її називали вдома, розпливалася в медовій люб’язності. Але щойно вони виходили з кімнати, вона замовкала, відверталася й губила до Ніки будь-який інтерес.

Одного дня до Ніки прийшла Оля, подруга з дитинства. Дівчата сиділи на кухні, шепотілися, ділилися секретами. Раптом зайшла Людмила, всілася на стілець і почала пити чай, удаючи, що їй байдуже, про що вони говорять. Оля зніяковіла, швидко попрощалася й утекла.

— Це твоя подруга?

— Так.

— Якась вона нудна.

Невдовзі Ніка познайомилася з Костиком, курсантом льотного училища.

— Він такий, він такий… — шепотіла вона в трубку, сидячи на пуфику в передпокої.

— Ой, Ніко, ти щаслива, — зітхнула подруга.

У коридорі майнула тінь. Людмила? Підслуховує, чи що, подумала Ніка.

Увечері мама провела з нею бесіду про честь і гідність і про те, що слід думати про навчання, а не про хлопців.

Ніка зустрілася з Костиком ще кілька разів, а потім він раптом охолов. Перестав дзвонити, не приходив, а при зустрічі відвертався. Одного разу вона побачила, як він іде алеєю з якоюсь дівчиною, ніби навіть старшою за нього.

Тієї ночі Ніка запитала в мами:

— Хто мій рідний батько?

— Я з ним не спілкуюся. Він відмовився від нас. Пробач, мені неприємно про це говорити.

За кілька днів біля університету до Ніки кинувся незрозумілий чоловік з обіймами.

— Доню, доченько! — ридав він. — Танька, покинула мене, обібрала, тебе заховала! Тепер я тебе знайшов, красуне моя, дай поцілую ручки!

Ніка втекла. Вона бігла додому, не бачачи дороги. Вдома була лише Людмила.

— Що з тобою сталося? — єхидно всміхнулася «сестра». — А ми завтра з моїм татом поїдемо машину мені вибирати.

— Яку машину?

— Ну не швейну ж.

Ніка зачинилася у ванній і розплакалася. Усе було дуже несправедливо. Вона розуміла, що тато вимолює в Людмили прощення. Але ж вона теж вважала його своїм татом! Мама ходила, мов заморожена. А ще цей рідний батько, волоцюга, який так погано говорив про маму.

За вечерею тато, зніяковівши, повідомив, що машина для Ніки почекає: спочатку треба купити Людочці, адже вона старша. Ніка глянула на маму, а та лише безглуздо всміхнулася.

Тепер Ніка ходила на навчання з острахом: раптом знову зустріне того чоловіка. І розповісти мамі не наважувалася, бо не хотіла образити її. Тож усе розповіла Олі.

Оля почервоніла й зізналася, що знала про Нікиного нерідного тата.

— Звідки? Наші мами не подруги, просто колишні однокласниці!

— Я випадково почула, як мама комусь розповідала, років зо два тому. Потім спитала її, а вона звеліла мовчати. Я ж слово дала, Ніко, ти жила собі спокійно… Пробач. Тоді ми були на морі, в Одесі, і до мами підійшов твій батько, рідний. Вони однокласники, він там живе. Про тітку Таню питав, і про тебе. Мама сказала, що у вас усе чудово і краще не турбувати.

— Мій батько! Ти що, жартуєш?

— Дивно, — замислилася Оля. — Той чоловік був гарний, доглянутий, годинник на руці.

Дівчата йшли дворами, вирішивши скоротити шлях, і тихо перемовлялися. Ніці зовсім не хотілося додому. Раптом вона схопила Олю за руку й різко розвернулася.

— Ти чого?

— Нічого, ходімо.

— Привіт, Ніко.

Перед ними стояв Костя.

— Привіт.

— Нам треба поговорити.

— Вибач, я поспішаю.

І тут Ніка побачила, що біля сміттєвого баку сидить той самий чоловік.

— Він, — прошепотіла вона Олі. — Мій батько.

— Дівчата, ви Ісака не знаєте? — подав голос Костя.

— Якого Ісака?

— Не Ньютона, звісно, але він теж, кажуть, був розумний. Тепер тут сидить. Його знає весь двір, я тут живу. Ходімо до мене чаю вип’ємо, мама чудове печиво пече.

— Ні, — відхитнулася Ніка.

— Ходімо! — рішуче сказала Оля. — По-перше, я хочу почути про Ісака. По-друге, хочу печива. По-третє, треба в усьому розібратися.

Ніка пручалася, але з двома друзями не впоралася.

Перш за все Костя розповів, що до нього підходила Нікина старша сестра й попросила не крутити Ніці голову: у неї вже є наречений, вона давно заручена. Ніка обурилася:

— Яка дурниця! Нічого розумнішого не вигадав?

Але Костя поклявся, що це правда, і описав сестру. Дівчата в один голос вигукнули:

— Людмила!

— Але навіщо їй це? — дивувалася Ніка.

— Ми з’ясуємо! — заявила Оля, і Костя їй підтакнув. — З одним розібралися. Тепер друге питання: той чоловік.

Ніка, соромлячись і плутаючись, розповіла, як той чоловік підійшов до неї, плакав і називав її маму на ім’я.

У цю мить на кухню зайшла жінка, з якою Ніка бачила Костю в алеї.

— Мамо, знайомся: це Ніка й Оля.

Ніка завмерла. «Старша дівчина» виявилася Костиною матір’ю. Ось і вся таємниця. А вона така молода і красива… Жінка уважно оглянула гостей.

— Пробачте, я ненароком почула вашу розмову. Якщо йдеться про Ісака, то він у віці і в нього немає дітей. Він колись був актором, ще в моєму дитинстві. Потім щось сталося, його звільнили. Пошукайте серед знайомих, хто знає, що Ісак артист.

— Мам, ти ж йому завжди смаколики носиш, — сказав Костя. — Сходи з нами.

— Гаразд, ходімо.

Ісак прокинувся й пожвавішав, побачивши Костину маму.

— Томо, ти така велика виросла! Дай грошей!

На Ніку він глянув, як на порожнє місце. Вона стояла й тремтіла, думала, що він знову кинеться з обіймами.

Тамара про щось поговорила з Ісаком і дала йому грошей. Той закивав:

— Так це мого знайомого дочка попросила сцену розіграти. Людка Кутепова. Я до них іноді заходжу, ми з Мішею в лазню ходимо. Люда давно від них пішла. А потім приїхала на новій машині, мабуть, багатого знайшла. Ото я й погодився.

Ніка повернулася додому з гудячою головою. За вечерею вона спитала в Люди, яке в неї прізвище.

— Ти що, сестричко, — проспівала Люда, — те ж, що й у тебе, Полякова.

— А хто тоді Людмила Кутепова? — невинно поцікавилася Ніка.

Тато почервонів, Людмила напружилася.

— Нікусю, це прізвище Людиної мами.

— Аааа. А хто такий Ісак? — Ніка дивилася Людмилі в очі.

— Ніко, — мама м’яко глянула на неї, — що з тобою?

— Що, мамо? Це мій батько, Ісак? Тато радіє знайденій дитині, ти ходиш, мов у воду занурена. А мене знайшов рідний тато, дякуючи сестричці. Правда, він друг її вітчима. А ще мене, виявляється, вже заручили. Так, Людмило?

— Та щоб ти!.. Нахабна вискочка! Це ви з мамою у мене все забрали! — обурилася Людмила. — Ти їздила в тата на шиї, а мені чергові материні кавалери спокою не давали. Ти хоч раз поцікавився, як я живу, тату? Відкуповувався грошима.

— Людо, все було зовсім не так…

— Так, не так, яка тепер різниця, — втомлено махнула вона рукою. — Я хотіла докорити. Я давно знайшла тебе, тату. Як я вас усіх не сприймала! І водночас хотіла бути поруч.

— Доню… Чому ж ти не прийшла?

— Бо я думала, що ти перестанеш платити, а мама без цих грошей зовсім пропаде. Вона ж не завжди була такою. Вона мені постійно казала: «Йди на вулицю, збери пляшки, а то мені стане зле».

— Господи, — прошепотіла Нікина мама, Тетяна Анатоліївна. — Юро, я не можу…

Ніка заплакала й підійшла до Людмили.

— Пробач.

— Та це ти мене пробач, — всміхнулася крізь сльози Людмила. — Дякую, що мене зупинила. Я хотіла все зруйнувати. Але мені так хотілося стати частиною сім’ї. Я просто не звикла до любові й тепла. Пробачте мені, тітко Таню, і ти, тату. А ти, Ніко, особливо. Я так хотіла з тобою потоваришувати. Коли казала Кості, що захищаю молодшу сестру, то сама в це повірила.

Вони довго розмовляли, дівчата й батьки.

Тато розповів, що став батьком зарано і вони з Людиною мамою не були готові. Вічно сварилися й дорікали одне одному. Через рік після появи доньки розійшлися. Мати не пускала його до дочки, але, якщо чесно, він і сам не дуже рвався. Потім зустрів Тетяну, у якої була крихітна Ніка. Її хлопець злякався відповідальності й утік. Тато вдочерив Ніку, платив аліменти на Людочку й іноді думав: як вона виросла? Він і гадки не мав, що Надя почала прикладатися до чарки й що дочка живе в таких умовах.

Того ж дня Людмила з’їхала до свого хлопця, якому казала, що поїхала розв’язувати спадкові справи.

Здавалося, усе налагодилося. Людмила вийшла заміж за свого хлопця. З Нікою вони не те щоб дружили, але нормально спілкувалися. Ніка вийшла заміж за Костю.

Тато, почуваючись винним перед Людмилою, намагався їй допомагати. Ніка це бачила й усе розуміла. Їй було трохи сумно, хоча тато любив і її, нерідну. Вона не ображалася, ні.

З рідним батьком контакту так і не склалося. Вона його знайшла, але особливої радості він не виказав. Його сім’я теж не зраділа появі зведеної сестри. Спілкування само собою згасло.

От би зробити так, щоб усі діти на світі були щасливі. Щоб усіх їх чекали й любили, а батьки відповідали за кожну дитину.