У селі тільки й говорять про Любку: вона ростить дітей сама і не розкриває, хто їхній батько. Поки рідні допомагають їй долати поговір, Люба будує своє життя і береже таємницю першого кохання.
— Любко, ти що знову… О, божечки, ну що ж ти за розтелепа така, га? Ну куди нам іще одного? Ну чому ти така непутяща в нас… У всіх дівки, як дівки, а ти… — Баба Глаша стояла перед усміхненою онучкою, Любкою
Любка потягувалася в променях ранкового сонця, біла, полотняна сорочка її просвічувалася, чітко виділяючи маленький округлий животик. Ось його, цей животик і побачила баба Глафіра, одна виховуючи доньку, а потім і онучку.
Не стало чоловіка її, далеко від дому. Боровся за світле майбутнє, та сам так і не побачив його, майбутнього того… Напевно, не так виховала своїх дівок баба Глафіра
— Ба, ну що ти?
— Та нічого, нічого… Любко, ну що ти така безвідповідальна, як так знову вийшло? Ну куди ти з ними трьома, га?
Баба Глафіра вибігла на подвір’я:
— Зінаїдо, Зінаїдо, ой, що ж коїться…
— Що сталося, мамо? — Зіна так і сіла на високий ґанок, знімаючи хустку, — Мамо, не молчіть! З дітьми що? З Любою? Що, мамо?
— Любка, Любка ж…
— Ох, — схопилася мати за серце, — що сталося?
— Знову дитину носить, ось що, — випалила баба Глафіра.
— Та ну вас, мамо. Зовсім з глузду з’їхали, я вже думала лихо сталося…
— Та ти подивися як, га? А то не лихо сталося, га? А то не чогось такого? Людям соромно в очі глянути, а їй хоч би хни. Тьфу на вас.
Зіна пройшла до хати.
— Любаню!
— Я тут, мамо.
Втомлено жінка сіла на лавку, поклавши великі натруджені руки на стіл
— Що у вас?
— Мамо, — Люба щасливо усміхнулася, — він ворухнувся, це дівчинка, я точно знаю, Злата.
— Ой, — мама усміхнулася, — ти й Вадимком говорила що дівчинка
— Ні, мамо! Відчуття інші, там точно Златочка. Мам, не сварися…
— Ну що вже зробиш, Злата, так Злата. Гарне ім’я, красиве… Хто хоч батько? Не скажеш?
— Мамо, ти ж знаєш, не питай, я по любові…
— Любо…
— Ну мам, не починай… Так вийшло…
— Ох, доню…, — тільки й зітхнула мати.
Виховувала Зіна доньку сама. Ну як сама, разом з матір’ю. З’явилася дівчинка у шлюбі, та чоловік, поїхавши на заробітки, залишився там. Аліменти славив справно, фото присилав, у відпустку приїздив раз на рік, доти, поки не прийшов лист.
Лист був написаний жіночою рукою, в якому говорилося, що одружений Вася, давно і щасливо. Двоє пацанів у них, і як би недобре руйнувати чужу сім’ю. А те що донька в нього, так що вдієш, живуть же якось інші…
Зіна працювала дояркою. Вставала о четвертій годині ранку, бігла на ранкове доїння. Мати з Любою по господарству, Любаша розумниця, раніше встане, скотину нагодує, в селі без скотини не можна. Так і жили.
Зіна жінка хороша, добра, розумна і красива. Багато чоловіків до неї сваталося, теж хороших. Та подивиться вона на матір, та на Любку… куди вона з таким приданим?
Мати відразу ж згасати починала, сидить згорбившись, очей не піднімає, а в Любки губи, як вареники і очі повні сліз.
Відправить Зіна чергового претендента на руку її, подивиться на своїх, зітхне і сяде, склавши руки…
Бабка відразу весела стає, бігає, бджілкою дзижчить біля своєї доньки, Любка на одній нозі скаче. А Зіна думає, що ж, видно доля в мене така…
Так і жили.
Любку виховувала, та матір доглядала, одна вона в неї. Одні вони на всьому білому світі.
Була Любка розумною дівчинкою, не відмінницею звісно, але вчителі хвалили, в активістки не лізла, але й не відсиджувалася, як мишка. Любила шити дуже.
Попросить матір, щоб купила журнал на пошті, а потім клаптиків тканини знайде, або бабка спідницю стару, ще часів царя Гороха, витягне, віддасть дівці на забаву. А та, в журнали дивиться і пошиє для ляльки точь-у-точь, як у тому журналі, тільки маленьке.
Дивуються мати з бабкою, треба яка рукодільниця. А вона одного разу взяла, та мамі спідницю пошила, руками, як у журналі. Мати на збори йти, а в неї спідниця нова, і не повіриш що дівчинка руками пошила. Вирішили машинку їй купити. Відтоді й строчить.
Про професію навіть не задумувалися. Поїде в ПТУ, в район, там швачок учать.
— Отучиться, модисткою хорошою буде, завжди зі шматком хліба буде! — хвалилася бабка на лавочці сусідкам.
Ті згідно кивали головами, що ж, діло хороше.
Модистки вони завжди живуть добре, хороша-то кравчиня нарозхват, її ще піди, пошукай…
Та тільки не вийшло в Любки стати модисткою з освітою, зате вийшло Ванька виносити. Здоровенького, міцного.
Усе село на вухах стояло, дільничний чи не ночував у них. Бабка допитувала, скажи мов, хто батько, мовчить. Як води в рот набрала, усміхається тільки і животик гладить.
Сварилася бабка довго. Мов як людям в очі дивитися? Вона он, бабка-то. У двадцять років удовою залишилася, дівку тягла. Скільки чоловіків на неї дивилися, а вона себе блюла, ніхто в око не кольне.
Мати Любчина, бабчина дочка, Зінаїда Прокопівна, дай боже їй здоров’я і сил, скільки сама живе? ніхто не скаже, що вештається десь… А ця, ти диви, із землі ледве виросла…
Ванько з’явився здоровенький, повненький, гарний пацан.
— Мамо, годі вам, — втомлено сказала Зіна.
— Що годі? Що годі? Зінко, ти піди спитай, спитай у неї, може боїться, може покриває кого, спитай, як мати, ну.
— Годі я сказала, — хлопнула Зіна рукою по столу, — скільки можна!
— Люди-то, люди що скажуть, га? Ганьба-то, ганьба яка. Хто її заміж-то порочну візьме? Думала хоч дівка в нас по-людськи поживе, так ні, зіпсували, — не вгавала бабця й згадувала всі можливі прокльони.
А Любка? А що Любка? Гойдає Ванька на руках. Цілує червоний лобик і усміхається…
Довго сільські судачили. Бабка спритно всім роти закривала, доти самих пір, поки не зловив ветлікар Льовка свою жінку Ніну, з агрономом у полі, в берізках, у захистку. Ой умора була, ті тільки милуватися зібралися, на травичці смарагдовій, а тут Льовка з бичем, гнав обох з кілометр, бичем підганяє, до села направляє.
Сам на коні, а вони пішки. Перед селом упав на коліна агроном, хоч що зроби каже, а в село не зайду.
Плюнув Льовка і поскакав галопом, виючи, як вовк. Вдома він потім свою Нінку ще повчив, сусіди чули все. Любив її сильно, заразу таку.
Дітей у них не було, десять років разом прожили, а дітей нема. Він знав, що це її, Нінчина провина, у нього в сусідньому селі пацан підростав, вилитий він, Льовка.
Ця пригода й погасила інтерес до Люби з Ванюшком. А потім звикли якось. Милувалися ними, говорили Зіні:
— Ох, Зінаїдо, які в тебе діти красиві.
Люба шила тихенько. Мати домовилася, що вона в район двічі на тиждень їздила, брала завдання, начебто, як учиться. Так і освіту здобула, стала бабам шити, які у чергу стояли. А потім модні ходили, слава про таку майстриню хорошу по району пішла, стали жінки райкомівські до Любки заглядати.
Голова прийшов, так мов і так Зінаїдо, відкриваємо майстерню з пошиття, буде твоя донька працювати, учениць їй підберемо. Ательє зробимо, все як у людей. Любка ходить, все контролює, не встигли трохи відкрити Вадимко з’явився.
Ой що знову було! Та як так-то? Бабка галасує, мати руками розводить, а Любка усміхається.
Баби почали шепотітися, що видно з нечистим дівка зв’язалася, а як інакше пояснити, не ходить нікуди, завжди на виду. Не гуляща дівка-то, звідки беруться діти? Точно нечистий завівся…
Допитує бабка, галасує благим матом. А Любка усміхається, та животик гладить…
Вадимко з’явився точь-у-точь як Ванько маленький був. Ті ж ямочки на щічках, ті ж вихри.
— Ніяк від одного таскає, — гадала бабка, — піймаю, все висловлю. Наперелік знає стара коли і куди дівка з дому відлучалася, що за напасть така.
Ой, село гуде, розмов вище даху, кого тільки в батьки дітям Любчиним не записали, а вона усміхається.
Говорили доти самих пір, поки дружина Льовки зоотехніка, з агрономом не втекла. От тут у людей розмов було, що тільки не говорили. І мов бігли під покровом ночі, і гнав їх Льовка на коні, міняючи одного коня на іншого, і начебто цигани йому допомагали.
Мати-то Льовку з циганом табірним прижила, так коли табір приходив, не важливо той чи інший, вони завжди Льовку до себе брали, не кидали. Звали і Пашу, матір його з собою, але та відмовилася…
Та тільки не так все було, приїхав агроном пізно ввечері, Льовка з Ніною до сну збиралися відходити, ось він зайшов і сказав, що забирає Ніну, любить її і в образу не дасть…
Сидить Льовка, очима лупає, від нахабства такого слова сказати не може. А агроном кинув Ніні:
— Збирайся, ходімо, нічого не треба з речей, все нове купимо.
Стала Ніна і пішла за ним слідом, кинувши наостанок погляд на Льовку.
— Прощавай Льовко і прости…
І поїхали в сусідній район, він спочатку сам туди перевівся, агроном-то…
Ой що було, у чарку заглядав Льовка місяць. Речі Нінині в багаття покидав, вовком вив. Люди думали, що з глузду з’їде. А через місяць, привіз жіночку, бадьореньку таку, окатеньку, з хлопчиком років п’яти. Хлопчик його татком зве, а на лице ось чисто Льовка в дитинстві. Так і зажили, вона йому ще трьох чи четверо принесла…
А Ніна агроному двійнят принесла, хлопчик і дівчинка, біленькі, всі в агронома…
Люба ж в ательє працює, та й так замовлення бере, понаднормово. Голова начебто зацікавився, та Люба поскаржилася своїм клієнткам, а серед них дружина Голови. Люба візьми, та скажи, ось мов, свариться Голова, каже, щоб понаднормово не шила, ті йому як вставили, дружину-то він побаювався. Загалом відстали від Люби. Єдине попросив, що мов якщо перевірка яка, то взяла роботу додому, всі документи, все є. Та хто там у село перевіряти поїде…
Жили так Любка з дітьми, та мати з бабкою.
Люба скаже матері:
— Мамо, годі корів доїти, сиди дома, я ж добре заробляю, ну що ти мучиш себе, сиди з дітьми, та з бабкою. А то йди в ательє прибиральницею, якщо не хочеш без діла сидіти…
— Що ти, що ти — махала мати руками на Любку, — нікуди я без своїх красунь…
Тільки стали люди звикати, що є така сім’я, де мати-одиначка, більше чоловіків заробляє, не ходить нікуди, а діти, як з повітря беруться…
А тут на тобі… Знову животик, від того й галасує бабка… А як тут не галасувати, третього! Третього зібралася виховувати, ну… Без чоловіка, і рочків-то, трохи більше двадцяти…
— Ой що люди скажуть, — голосить бабка, — ой ганьба на старості літ, Зіно, Зіно скажи ти їй, скажи їй, хай до Агафонихи поїде, поки не пізно поки ганьбу іще приховати можна. І ти, ти з нею поїдь, ой що діється, прокляли нас Зінко чи що…
— Мамо, годі, я сказала. Ніхто нікуди не поїде, ясно? А ти доню не переймайся, може й правда дівчинка, Златочка?
Обійняла Люба маму свою, поцілувала.
— Прости, каже, — рідна, за те що стільки сліз і переживань тобі принесла. Не свари і не засуджуй мене.
— Та що ти, що ти мила, — сказала мама, — що ти Любушка, ти ж моя рідненька, а дітки твої, це мої онуки, я велику сім’ю хотіла завжди, ось тепер є… Не переживай Любушка, всіх виростимо, всіх на ноги поставимо.
Уже не так село гуде, поговорили й забули…
Люба дівчинку привела, Златочку. Одне лице з хлопчиками. Так і прожили все життя Люба з мамою, бабусею і дітьми.
Бабку поховали, дітей виростили, вивчили, в люди вивели. Потім і матуся відійшла у вічність. Залишилася Люба сама. Діти в місто звуть, а вона не хоче. Ательє тут у неї, як без нього-то…
Кажуть що приїздив до Люби чоловік похилого віку, сивочолий, дуже вже на дітей її схожий. Вели про щось розмови вони, переконував він її в чомусь, а вона головою махала, від чогось відмовлялася.
Сільські кажуть, що начебто він шишка якась, велика.
І коли з Любашею злюбилися, вона неповнолітня була, негарно це все, що вигнали б з роботи, а в нього хороші плани на майбутнє були.
Начебто й одружений був, а Любу любив усе життя. І начебто як дітей ніколи не кинув, і Любаші допомагав. І навіть кажуть, що бабці перед відходом показала його Любаша, що ось мов, кохана людина моя.
Може брешуть, хто їх розбере.
Понесла з собою свою таємницю Любаша. А діти й онуки давно вже по інших містах і навіть країнах живуть.
Ось, і таке кохання має право на життя. Скритне, ніким не визнане. Та раннє, та неправильне, але кохання… Можна судити, а можна й порадіти. Хтось живе і не знає цього почуття, а комусь ось так…
За нинішніми мірками осудять того чоловіка, назвуть різними словами поганими, може й так, може й мають рацію, а може й ні…
Ми не знаємо правду, як там все було, та й не дізнаємося ніколи.
Уже дітям Любиним багато років, самі дідусі й бабусі. Навряд чи вони кому таємницю мамину видадуть. Та й не треба нам…
