Коли почалося все, Валентина Степанівна не вагалася жодного дня. Вона зібрала дві валізи, документи, дитячі речі й поїхала з дванадцятирічною Соломією до Німеччини.
Їй здавалося, що для доньки це шанс, який трапляється раз у житті, і втрачати його не можна. Вдома залишився старший син Андрій з дружиною Марічкою.
– Мамо, ти певна, що так треба, – питав Андрій на вокзалі.
– Певна. Дитина має вчитися в безпеці. А ви тут тримайтеся разом.
– Ми тримаємося. Ти телефонуй щодня.
– Подзвоню, як тільки доїдемо.
Так і розійшлися. Валентина дивилася з вікна потяга на сина, що стояв на пероні з опущеними плечима, і не здогадувалась, що повернеться додому не скоро і зовсім іншою людиною.
У Німеччині життя склалося краще, ніж вона сподівалася. Їм дали квартиру, призначили щомісячну допомогу.
Соломія за пів року вже вільно спілкувалася з однокласницями й приносила додому гарні оцінки. Валентина ходила на курси німецької, а у вільний час підробляла в невеличкому магазині. Платили там добре, а ще з нею ввічливо розмовляли, чого вона давно не бачила на рідній роботі.
Подруга з Івано-Франківська якось запитала по телефону:
– Валю, а ти додому взагалі збираєшся.
– Ні, – відповіла Валентина без вагань. – Що мене там чекає. З чоловіком розійшлася давно, на роботі платили копійки. А вдома, між іншим, тепер Марічка господиня.
– То й що. Вона ж невістка, нехай порядкує.
– Вона порядкує так, ніби мене там ніколи й не було. Усе переставляє, перероблює, жодного разу не спитала, чи мені подобається.
– Може, їй так зручніше.
– Зручніше. Ага.
Подруга замовкла, і Валентина відчула, що розмова не туди повернула. Вона перевела тему на погоду.
Минулого року Андрій став на службу. Він мав військову освіту, швидко отримав офіцерські погони, навіть їздив на навчання до Німеччини. Валентина тоді дуже хотіла з ним побачитися, але його не відпустили навіть на добу. Вони поговорили по відео, і син, змарнілий, але усміхнений, пообіцяв, що все буде гаразд.
Марічка лишилася в будинку сама. Андрій добре заробляв, і гроші, звісно, не пропадали. Невістка затіяла ремонт, поміняла вікна, купила невеличку машину, щоб не стояти в чергах на зупинках. А потім повідомила, що чекає дитину.
Валентина дізналася про це не від неї, а від Андрія, і це її засмутило найбільше.
– Мамо, ти тільки не засмучуйся, – сказав він тоді. – Ми хотіли сказати вам разом з Марічкою, але вона ще боялась.
– Чого боялась.
– Ну, що ти почнеш давати поради.
– Я почну. Бо я старша, і знаю, як воно.
– Мамо.
– Добре, добре. Передай привіт.
Влітку Валентина вирішила, що вони з Соломією поїдуть додому. Вона попередила сина за кілька місяців, а перед самим від’їздом ще й окремо написала невістці довге повідомлення з датами. Марічка відповіла коротко: «Добре, чекаємо».
Коли автобус перетнув кордон, Валентина набрала її номер.
– Марічко, ми вже в Україні. Приїдемо завтра о восьмій ранку на автовокзал. Рейс із Кракова, синій автобус.
– Зрозуміла, – сказала невістка зі своїм рівним голосом.
– Нас треба буде зустріти. З валізами, сама розумієш.
– Побачимо.
– Що значить побачимо.
– Значить, я постараюся.
Розмова закінчилась, і Валентина ще довго крутила телефон у руках. Їй здавалося, що все буде нормально. У невістки ж є машина, їй зовсім не важко проїхатися до центру міста.
Автобус прибув вчасно. Вони з Соломією вийшли на майданчик, дістали валізи, обережно озирнулися. Людей було багато, але серед них не було знайомого обличчя.
– Мамо, а де тітка Марічка, – спитала Соломія.
– Мабуть, трохи запізнюється. Постоїмо.
Вони стояли двадцять хвилин, потім сорок. Валентина набрала номер і слухала довгі гудки. Нарешті відповів сонний голос.
– Алло.
– Марічко, ми на автовокзалі. Ти де.
– Ой, вибачте. Не вийшло. Візьміть таксі.
– Як не вийшло. Ти що, спиш.
– Мені було погано вночі. Беріть таксі, адресу ж ви знаєте.
– Але ж я тебе просила.
– Валентино Степанівно, я не можу зараз розмовляти. Дітьми, дякую, поки не обзавелась, а таксі в нас їздять.
Зв’язок урвався. Соломія мовчки дивилась на маму, а та стискала губи так, що вони побіліли.
Таксист назвав суму, від якої в Валентини перехопило подих. Вона мовчки розрахувалася, мовчки сіла на заднє сидіння і мовчки дивилась у вікно, поки машина їхала знайомими вулицями.
По дорозі вона подумала, що дім хоча б зустріне їх теплом, запахом свіжої випічки і накритим столом. Так було завжди, коли вона приїздила до рідні.
Марічка відчинила двері в піжамі, з розтріпаним волоссям і недоспаним поглядом.
– Заходьте, – сказала вона й позіхнула.
У передпокої було неприбрано. На підлозі лежали чиїсь кеди, на вішалці висіла купа курток, а у вітальні на дивані громадилися подушки й пледи.
На кухні стіл виявився порожнім, навіть чашок на ньому не стояло.
– Ми б щось поїли, – сказала Валентина, обережно ставлячи сумку на стілець. – А потім на годину б прилягли. Дорога була довга.
– Беріть у холодильнику, що хочете.
І Марічка пішла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері.
Валентина відкрила холодильник. На полицях стояли банка гірчиці, пачка масла і ще якась баночка без етикетки. Знайшлися два яйця. Вона посмажила їх для Соломії, а собі дістала з сумки ковбасу й сир, які привезла ще з Німеччини.
Соломія їла мовчки, але раптом тихо спитала:
– Мамо, а чому тітка така.
– Не знаю, доню. Їж.
Коли Марічка вийшла на кухню, вона побачила розкладені на столі продукти. Валентина не втрималась.
– То так рідних зустрічають.
– А що, оркестр треба було замовити.
– Ні, але хоча б сніданок приготувати ти могла.
– Валентино Степанівно, ви розумієте, як мені важко. Мене нудить, у мене запаморочення, а ще й дім на мені.
– А що в цьому страшного. Усі жінки через це проходять. Чого ти себе так жалієш.
– Я не жалію. Я просто кажу, як є.
– Ти мені скажи інше. Як ти могла не підготуватись. Я тебе попереджала за кілька місяців, писала тобі, дзвонила з кордону. Невже в тебе ні краплі поваги немає.
– Поваги до кого.
– До мене. До дитини. До нашого приїзду. Врешті, ти ж у моїй хаті живеш.
Марічка завмерла. Її обличчя спочатку почервоніло, потім зблідло.
– У вашій хаті, – повторила вона повільно.
– Саме так. Андрій тут виріс, і дім наш родинний.
– Дім, у якому я зараз сама. Сама лагоджу дах, сама плачу за світло, сама стою в чергах до лікаря. А ви тим часом живете в Німеччині.
– Я там не гуляю. Я працюю.
– Я вам не заперечую. Я просто хочу, щоб ви розуміли, що мені тут теж непросто.
– А мені, по-твоєму, просто. Я витратила стільки грошей на дорогу, на таксі, а ти навіть не вийшла на вулицю.
– Бо я не могла.
– Не могла чи не хотіла.
– Не могла, Валентино Степанівно. Мене вночі нудило до п’ятої ранку.
– Тоді треба було зателефонувати ввечері й попередити. А не відповідати спросоння, ніби ми тобі чужі.
– А ви мені хіба не чужі.
Тут вже замовкла Валентина. Слова повисли між ними, як важка завіса. Соломія поклала виделку і втупилась у тарілку.
– Он воно як, – нарешті промовила свекруха. – Дякую, що пояснила.
– Я не це мала на увазі.
– Ти саме це мала на увазі.
– Я мала на увазі, що ви ніколи не питали, як я тут. Ви тільки вказували, що не так.
– Бо ви все робите не так. Ремонт цей, машина ця, навіщо вона вам.
– Щоб їздити до лікаря. Щоб не ходити пішки на п’ятому місяці.
– Раніше ходили і нічого.
– Раніше цього всього не було.
Соломія вперше підняла голову.
– Мамо, може, нам піти до моєї кімнати, – прошепотіла вона.
– Іди, доню. Я зараз.
Дівчинка вийшла, тихо зачинивши двері. Марічка опустилась на стілець і закрила обличчя руками. Плечі її затремтіли, і вона заплакала зовсім не напоказ, а так, як плачуть, коли вже немає сил терпіти.
– Мені страшно, розумієте, – сказала вона крізь сльози. – Андрій там, а я тут сама. Я не знаю, чи він живий, поки не напише. Я не сплю по ночах. А ви приїхали й одразу про порядок.
– Я не про порядок.
– А про що тоді.
– Про те, що ти могла хоча б сказати добре слово.
– Яке слово. Ви мені жодного разу не сказали, що раді мене бачити.
– Та я була рада.
– Коли.
Валентина відкрила рота, але відповіді не знайшла. Марічка витерла сльози рукавом піжами, піднялась і взяла зі столу телефон.
– Я зараз подзвоню Андрієві.
– Дзвони. Нехай знає, як нас тут зустріли.
– Нехай знає, – кивнула невістка й вийшла в іншу кімнату.
Валентина лишилась на кухні. Вона бачила, як на плиті стоїть порожній чайник, як у вікні гойдається гілка яблуні, яку вона колись садила разом з чоловіком. Усе було знайоме і водночас чуже.
За двадцять хвилин задзвонив її телефон. На екрані висвітилось ім’я сина.
– Мамо.
– Слухаю тебе.
– Що там у вас сталося. Марічка вся в сльозах, я нічого не можу зрозуміти.
– Нічого особливого. Ми приїхали, а нас ніхто не зустрів. Довелося платити за таксі шалені гроші.
– Вона мені казала, що їй було зле.
– Було зле. А коли мені було зле, я теж працювала.
– Мамо, вона чекає дитину.
– Я це знаю.
– Тоді навіщо ти з нею сперечаєшся.
– Я не сперечаюсь. Я питаю, чому в хаті нічого немає, чому стіл порожній, чому вона в піжамі зустрічає гостей.
– Бо вона не гості приймає, мамо. Вона там живе. Вона одна, а я далеко.
– Я теж була одна, коли ти був малий.
– Це зараз зовсім інше.
– Чому інше.
– Тому що в мене там війна, мамо. Я щодня думаю, як вона там. А тепер ще й ти додала.
– Я нічого не додавала.
– Ти сказала їй, що вона живе в твоїй хаті.
– Бо так воно і є.
– Ні. Цей дім наш, мій і її. І ти це знаєш.
Валентина промовчала. Голос сина став тихим, майже чужим.
– Мамо, я не хочу з тобою сваритися. Я прошу тільки одного. Дай їй спокій на кілька днів. Вона нервує, їй не можна.
– Тобто я тут зайва.
– Ніхто цього не казав.
– Але подумав.
– Ніхто нічого не думав. Просто будь добра до неї.
– Я і так добра.
– Мамо.
– Добре. Я зрозуміла.
Вона натиснула відбій і довго сиділа нерухомо. Потім підвелась, зібрала зі столу крихти, помила тарілки. Кожен рух давався важко, ніби в руках були не тарілки, а камені.
У дверях з’явилась Соломія.
– Мамо, ми поїдемо назад.
– Чому ти так питаєш.
– Бо тут нам не раді.
– Не кажи так.
– Але ж це правда.
Валентина притягнула доньку до себе. Вона дивилася поверх її голови на старі шпалери, на тріщину біля вікна, яку так і не закрили, і не могла визначити, чого в ній більше, образи чи сорому.
Увечері до кухні зайшла Марічка. Вона вже вмилася, перевдягнулась, а обличчя її було втомлене й спокійне. Вона поставила на стіл пакет з овочами, які, мабуть, сама привезла з ринку після того, як усі полягали.
– Це на вечерю, – коротко сказала вона.
– Дякую.
– Я не вміла по-іншому, Валентино Степанівно. Мені дуже хотілося, щоб ви приїхали, але я цього не показала.
– А треба було показати.
– Треба було. Тільки я вже не знаю, як.
Вони постояли поруч, не дивлячись одна на одну. Потім Марічка тихо пішла до себе, а Валентина ще довго сиділа з пакетом, не наважуючись його розгорнути.
Вона й досі не знає, чи зробила правильно, що приїхала, чи правильно, що наговорила стільки слів. Їй здається, що вдома нікому вони не потрібні, але десь у глибині душі вона відчуває, що, можливо, ніхто не відмовляв їй у місці, а вона сама давно вирішила, що його немає.
І тепер, дивлячись на ніч за вікном, вона хоче почути від когось сторонніх людей одну просту відповідь.
Чи можна вважати таку поведінку невістки допустимою, чи вона просто була виснажена, налякана й самотня.
Світлана Макаренко
