Сусід на дачі вмикав музику у вихідні на повну гучність: а 5-го тижня я знайшов спосіб, його провчити.
Ілля купив дачу заради одного-єдиного звуку – тиші. Шість соток у Київській області, старий дерев’яний будинок з піччю, криниця, три яблуні. Він віддав за це чималі гроші – усе, що залишалося на накопичувальному рахунку після того, як вони з Інною поділили київську двокімнатну квартиру. Але ту, яку купили в іпотеку ще в чотирнадцятому році, залишили їй: у них донька Мілана, сім років, і Інна наполягла, а Ілля не став сперечатися. Іпотеку далі платила вона, Ілля сплачував аліменти й винаймав кімнату.
Дача стала його порятунком. Щоп’ятниці він сідав в електричку й півтори години дивився, як за вікном бетон змінюється зеленню. І щоразу, коли він відчиняв хвіртку й чув тільки вітер у яблунях та далеке гавкання собаки – всередині щось відпускало. Нарешті.
Перші три тижні все було ідеально. Ілля приїздив у п’ятницю ввечері, розпалював піч, ставив чайник на газову плитку й діставав книгу. Він працював інженером-енергетиком, увесь тиждень мотався по підстанціях з приладами, стояв на спеці або під дощем, сварився з електриками через заміри, і до п’ятниці в нього гуділо все – і ноги, і голова. Дача була не розкішшю, а необхідністю. Як гаряча ванна після дванадцятигодинної зміни. Як ковток води у спеку.
Сусідів праворуч він бачив мигцем – літня пара, тихі, ввічливі, махали рукою через огорожу й ішли до себе. Сусідів ліворуч він не бачив взагалі: ділянка пустувала, хвіртка на замку, трава по пояс.
А потім, на початку червня, ліворуч з’явилися Якушеви.
Першого разу це сталося в суботу, о десятій ранку. Ілля лежав у гамаку між двома яблунями, читав і слухав, як дзижчить джміль над грядкою з кропом. І тут з-за огорожі гримнула музика. Не просто музика. Це була портативна колонка, і з неї на все селище гримів хіт, який Ілля чув у кожному торговому центрі останні пів року.
Ілля полежав хвилин двадцять. Думав, може, це ненадовго. Може, увімкнули фоном, поки м’ясо смажать, і скоро вимкнуть. Не вимкнули.
До полудня він не витримав. Підійшов до огорожі, заглянув крізь сітку-рабицю, яка розділяла ділянки. На сусідньому дворі стояв чоловік років сорока – кремезний, засмаглий, у шортах і майці.
Поруч жінка приблизно того ж віку розкладала їжу на пластиковому столі. Двоє дітей-підлітків валялися на надувному матраці.
– Добрий день! – гукнув Ілля, намагаючись перекричати музику.
Чоловік повернувся.
– О, сусід! Привіт! Я Роман.
– Ілля. Слухайте, Романе, чи не могли б ви притишити трохи? Дуже гучно.
Роман подивився на нього здивовано, ніби Ілля попросив його перестати дихати.
– Ми на своїй ділянці, – сказав він. – Маємо право. Дача – для відпочинку. А відпочинок – це музика, м’ясо на вугіллі, настрій. Ти ж розумієш.
– Розумію. Але в мене теж відпочинок. І для мене відпочинок – це тиша.
– Ну, – Роман розвів руками, – тиша – це десь у лісі. А тут – життя!
Він засміявся з власного жарту й відвернувся. Музика продовжувала гриміти до півночі.
Других вихідних Ілля приїхав з вушними затичками. Не допомогло. Вушні затички приглушували звук, але бас проходив крізь них, крізь стіни будинку, крізь подушку, крізь усе. Ритмічний, тупий, незупинний.
Ілля спробував поговорити ще раз. Зачекав, коли Роман вийде до дровітні по дрова для мангала.
– Романе, я серйозно прошу. Знайдімо компроміс. Музика до дев’ятої вечора, наприклад. І не на повну.
– Сусіде, розслабся. Ми приїздимо на два дні на тиждень. Два дні. Що, нам у тиші сидіти? Діти відпочивають, дружина радіє. Я що, поганий батько, якщо хочу родині вихідні влаштувати?
– Ви не поганий батько. Але я не можу спати. І читати не можу. І думати не можу.
– Купи навушники, – Роман ляснув його по плечу. – Зараз гарні є, із шумозаглушенням.
Він пішов. За хвилину зазвучала нова пісня. Гучніша за попередню.
Ілля стояв біля огорожі й відчував, як усередині підіймається щось гаряче, щільне. Не злість. Злість – це коли хочеться кричати. А це було інше. Це було відчуття, що тебе методично, день за днем, вичавлюють із твого власного дому. З єдиного місця, де ти міг бути собою.
Треті вихідні. Четверті. П’яті.
Ілля перестав брати книжки. Навіщо? Читати неможливо. Він приїздив, ходив по двору, порався в грядках, намагався лагодити ґанок – і все це під акомпанемент нескінченної попси. Динамік стояв на веранді в Якушевих, розвернутий, як навмисне, у бік саду Іллі. Може, випадково. Може, ні.
Одного разу, четвертих вихідних, він зателефонував Інні. Не, тому що засумував – вони давно навчилися спілкуватися тільки в справах, – а, тому що йому потрібно було сказати комусь уголос те, що він думав.
– Вони щоразу, – говорив Ілля, сидячи на ґанку й притискаючи телефон до вуха, бо інакше не чув власного голосу. – З десятої ранку до півночі. Я розмовляв двічі. Йому байдуже.
– Напиши дільничному, – сказала Інна.
– Писав. Дільничний сказав, що шум у денний час – це не порушення.
– Ну продай дачу.
Ілля замовк. Продати дачу. Продати єдине місце, де йому добре. Бо чоловік у шортах вважає, що «має право».
– Ні, – сказав він. – Не продам.
– Тоді терпи.
– Ні, – повторив Ілля. – Терпіти теж не буду.
Він думав про це весь наступний тиждень. Написати скаргу в сільраду? Писав. Голова – жінка шістдесяти років, на ім’я Неллі Аркадіївна – співчутливо кивала й казала, що «порядок потрібен, звісно», але нічого не робила.
Викликати поліцію? Формально Якушеви нічого не порушують у денний час. Побудувати глуху огорожу? Звук іде поверх.
Рішення прийшло в середу, за обідом.
Ілля сидів на об’єкті й жував бутерброд. Молодий стажист Льоша, двадцяти двох років, сидів навпроти й дивився на телефоні лекцію з квантової фізики. Без навушників. Лектор говорив монотонним голосом про суперпозицію, принцип невизначеності та квантові стани.
– Льошо, – сказав Ілля. – Вимкни або надягни навушники.
– А? Так, зараз… – Льоша потягнувся до телефона. – Цікава штука, до речі. Для іспиту вчу.
– Це неможливо слухати, – сказав Ілля.
І завмер. Неможливо слухати. Ось воно.
У п’ятницю Ілля приїхав на дачу не електричкою, а попуткою з колегою, бо з собою в нього була коробка. Велика, важка. Усередині – професійна колонка для вуличних заходів. Він узяв її напрокат у знайомого звукорежисера за дві тисячі на вихідні.
Телефон він заздалегідь завантажив. Шістнадцять годин лекцій з квантової фізики. Відкритий доступ. Професор спокійний, докладний, з звичкою повторювати кожне визначення тричі.
Суботній ранок почався, як завжди. О десятій нуль три з-за огорожі роздалася знайома музика. Попса. Динамік на веранді. Роман у шортах смажить м’ясо. Дружина розкладає тарілки. Діти в телефонах.
Ілля зачекав десять хвилин. Потім виніс свою колонку на ділянку й поставив біля огорожі. Під’єднав телефон. Відкрив першу лекцію. Натиснув «відтворення». І викрутив гучність на максимум.
«Отже, розглянемо принцип суперпозиції. Якщо ми маємо два допустимі стани квантової системи…»
Голос професора був рівний, академічний, абсолютно позбавлений емоцій – перекрив попсу, як вантажівка перекриває велосипед.
Ілля сів у гамак. Дістав книгу. Відкрив на закладеній сторінці. Читати, звісно, було неможливо й так, але річ була не в читанні.
Перші двадцять хвилин Якушеви мовчали. Мабуть, намагалися зрозуміти, що відбувається. Потім Роман додав гучність на своєму динаміку. Ілля почув це – попса стала трохи виразнішою крізь лекторський монолог – і спокійно додав у себе. Чотириста ватів легко задавили півтори сотні.
«Це принципова відмінність квантового підходу від класичного…»
Через сорок хвилин Ілля побачив обличчя Романа над сіткою. Червоне, невдоволене. Роман щось кричав, але слів розібрати було неможливо – лектор саме пояснював принцип невизначеності Гейзенберга. Ілля помахав рукою й показав на вухо: мовляв, не чую.
Роман зник. За п’ять хвилин з’явився знову, цього разу підійшов до хвіртки й затарабанив у неї. Ілля встав, підійшов, відчинив.
– ВИМКНИ свою лекцію! – проревів Роман.
Ілля подивився на нього. Спокійно. Без виклику. Просто подивився – як на показник приладу, який потрібно зафіксувати.
– Я на своїй ділянці, – сказав він. – Маю право. Дача – для відпочинку. А мій відпочинок – це квантова фізика.
– Яка ще квантова фізика?! Це ж маячня! Це неможливо слухати!
– А попсу з десятої ранку до півночі – можливо?
Роман замовк на секунду. Потім випалив:
– Це інше!
– Чим?
– Музика – це нормально! А це… це… занудство якесь! У мене від цього голова розколюється!
Ілля кивнув.
– У мене від твоєї музики теж.
Роман стояв, напружений, червоний. Ілля бачив, як він намагається знайти аргумент – і не знаходить. Бо аргументу не було. Ти вмикаєш своє – я вмикаю своє. Ти гучно – я гучніше. Ти на своїй ділянці – і я на своїй.
Дзеркало. Чисте, бездоганне дзеркало.
Роман пішов. Ілля повернувся в гамак. Минула година. Дві. Три. Лекції йшли одна за одною. Професор розібрав суперпозицію, заплутаність, тунельний ефект, перейшов до квантової електродинаміки. Чотириста ватів не проґавили жодного слова.
На сусідній ділянці розгорталася сварка. Ілля не бачив, але чув – у перервах між лекціями, коли професор робив паузу на три-чотири секунди.
Дружина Романа щось говорила йому, різко й швидко. Діти нили. Роман обурився. Попса продовжувала грати, але вже тихіше – вони притихли, мабуть, щоб чути одне одного. Але лектор не зупинявся.
Чотири години. П’ять. Шість.
Ілля сам не міг цього слухати. Він сидів у будинку, закривши вікна, і читав. Іноді виглядав – колонка стояла біля огорожі, професор віщав. Це була його власна облога, і він теж від неї потерпав. Але різниця була в тому, що він вибрав слухати нецікаву лекцію. А Якушеви – ні.
На сьомій годині – до п’ятої вечора – попса замовкла. Ілля зачекав десять хвилин. Тиша. Тільки Бєлозьоров. Він вийшов, дійшов до колонки й натиснув паузу. Тиша. Справжня. Вітер у яблунях. Далеке гавкання собаки. Джміль над кропом.
Через п’ять хвилин з-за сітки показалося обличчя Романа. Інше обличчя. Радше – розгублене. Як у людини, яка щойно побачила себе збоку і їй не дуже сподобалося побачене.
– Слухай, – сказав він. – Ну гаразд. Давай по-нормальному.
Ілля підійшов до огорожі.
– Давай.
– Ми будемо не на повну гучність вмикати. Нормально? А ти свою… фізику… прибереш?
– Приберу.
Роман хмикнув. Потім – несподівано – усміхнувся.
– Дружина сказала, якщо я ще раз увімкну музику так, що сусід свою нісенітницю вмикає – вона забере дітей і поїде до матері.
Роман фиркнув. Похитав головою.
– Ну ти придумав…
– Ти не залишив вибору.
Роман помовчав. Потім кивнув – коротко, але чесно.
– Гаразд. До дев’ятої. І тихіше. Згоден?
– Згоден.
Він пішов. Ілля постояв біля огорожі ще хвилину. Подивився на свою колонку – чорну, безглузду, завелику для цього тихого двору. Як екскаватор на клумбі. Завтра він поверне її знайомому й більше ніколи не увімкне.
Але сьогодні вона зробила те, чого не змогли ні розмови, ні дільничний, ні голова сільради, ні беруші, ні терпіння.
Вона показала Романові його самого. Не словами – досвідом. Він не розумів, як це – коли чужий звук заповнює твій простір і тобі нікуди подітися. Тепер зрозумів.
Ілля увійшов до будинку, поставив чайник, сів за стіл. Тихо. По-справжньому тихо. За вікном темніло, у саду шелестіли яблуні, десь далеко тарахкотів мотоцикл і затих.
Він дістав телефон. Набрав повідомлення Інні: «Проблема з сусідами розв’язалася. Розповім потім». Подумав і додав: «Як дочка?» – бо навіть коли ти втомився, і тобі хочеться сидіти й нічого не робити, – дитина все одно залишається найважливішим питанням.
Інна відповіла за п’ять хвилин: «Нормально. Намалювала тобі коня. Шестиногого. Каже, так швидше скаче. Забереш у середу».
Ілля усміхнувся. Перший раз за весь день. Може, за всі вихідні. Може, за два місяці. Прибрав телефон. Узяв книгу. Відкрив на закладеній сторінці. Читав.
Наступних вихідних Роман увімкнув музику о першій дня. Негучно. Якийсь джаз – мабуть, дружина наполягла на зміні репертуару. До восьмої вечора вимкнув. Ілля лежав у гамаку, читав і не помітив, коли саме стало тихо. Просто в якийсь момент зрозумів, що чує тільки цвіркунів.
Це було добре.
