Я купила будиночок у передмісті, бо подумала, що саме тут буде тиша, спокій і трохи більше простору для життя. Але, як виявилося, що сусіди — це не просто частина пейзажу, а справжня проблема.
Почалося все з того, що собака сусіда, прив’язана до ланцюга, знайшла собі найкраще місце для “відпочинку” — прямо навпроти мого входу. Ну, то таке, думаю. Може, собака хоче познайомитися? Але коли почав з’являтися специфічний запах, стало зрозуміло, що ця “дружба” має свої підводні камені.
— Петре, може, ти перенесеш свого Бобика трохи в інший кут? — звернулася я до сусіда, коли випадково зустріла його біля паркану.
Петро, чоловік солідний, не просто хазяїн Бобика, а й, як виявилося, поважний член нашого дачного кооперативу. З бровою піднятою майже до самого неба, він відповів:
— А чого це? Він же на своєму заборі “справляє потребу”.
Вже уявила, як Бобик складає йому щоденний звіт про виконану роботу. І хто тут кого контролює, це питання. Та й де оця межа між “їхнім” і “нашим”? Мабуть, десь у якомусь іншому вимірі чи у Петрових фантазіях?!
Я задумалась: якщо він так наполягає, що цей бетонний бордюр — його власність, то, можливо, варто обрати інший підхід. Запропонувала я свій варіант:
— А як щодо того, щоб я прикрутила полікарбонат до цього паркану і зробила щось типу “ливнівки”? Хай воно тече назад у твій двір.
Петро ще більше підняв свою брову й чітко відповів:
— Це мій паркан і ти не маєш права його чіпати.
І тут я зрозуміла, що потрапила у замкнене коло: не можу пересунути собаку, не можу поставити свій паркан, бо тут вже стоїть його паркан, а якого біса? Ні, це вже забагато для моїх нервів.
Знайшла план ділянки, стала розглядати, чи можу поставити свій паркан. Здається, що і моя межа тут є. Але Петро на своєму стоїть, мов вартовий: “Я ставив, значить мій”. То де ж ця тонка грань між нашими правами й свободами? І головне — чому я маю дихати цим амбре кожного ранку?
Вирішила не здаватися й піти до сусідки Ганни. Вона вже давно тут живе, може, щось порадить. Ганна зустріла мене з усмішкою, але зразу ж перейшла до справи:
— Так, так, в мене теж були проблеми з Петром. Він мені на малину вічно скаржився, що на його ділянку перекидається. А про його гарбузи й кабачки я взагалі мовчу — вони постійно до мене тікають! І виноград наступає кожного сезону.
Тож не я одна в цьому селі веду боротьбу за особистий простір. Ідея з полікарбонатом здається мені все більш привабливою, але як переконати Петра? Вирішую діяти хитріше. Наступного дня зустрічаю його біля брами й кажу:
— Петре, от ти, мабуть, не знаєш, але собаки дуже чутливі до запахів. Йому ж, бідоласі, мабуть, і самому некомфортно ходити на бетон. А ти ж свого друга маєш любити.
Петро здивовано глянув на мене:
— Так він же до цього звик…
— Та ні, я читала в інтернеті, що їм краще на землю. Воно ж і для здоров’я корисніше.
І тут він, задумавшись, щось пробурмотів та пішов геть.
Наступного ранку виходжу, а собака вже сидить трохи далі, на іншому місці. Хоч і не далеко, але вже не перед входом. Прогрес! Але це ще не кінець. Тоді я подумала: а чому б не запросити всіх сусідів на чай, а потім зробити з цього таку собі “сільську раду”?
Так і зробили. Посиділи, обговорили всі наші питання, навіть жартували, що у нас тут справжня дипломатична місія з вирішення прикордонних конфліктів. І, як не дивно, Петро погодився на компроміс. Мовляв, можна поставити перегородку з полікарбонату, але обережно, щоб не пошкодити його “майно”.
Думала, що це наш хепі-енд, але ні. Через кілька днів виявила, що хміль, той самий, що і так постійно атакував мою ділянку, піднісся у два рази вище. А потім ще й сусідські кури раптом вирішили, що моє подвір’я — це найкраще місце для відпочинку. Ну що ж, починаємо нову главу в історії “Війни за межу”. І хто знає, як це довго триватиме…
