— Своє чергове заміжжя, донечко, влаштовуй власним коштом, — повідомила мати щойно роздрукувала довгоочікуваного листа, у якому йшлося про те, що її кредит погашено в повному обсязі.
Вона глибоко зітхнула, немов скинула з плечей мішок цементу, який тягала три роки. Три роки суворої економії, відмов від усього, крім найнеобхіднішого, заради однієї події — першого весілля доньки Вікторії.
Весілля було пишним, з банкетом у ресторані «Престиж», живим оркестром і фонтаном напоїв, про який дівчина так мріяла. Поліна Дмитрівна пригорнула лист до себе, подумки дякуючи небесам за закінчення фінансової ями. Шлюб доньки тривав менше, ніж вона виплачувала сам кредит. Через рік Віка раптом зрозуміла, що не любить Кирила і що поспішила, вискочивши за нього заміж.
— Нарешті зможу з’їздити в санаторій, — із задоволеним виглядом промовила сама собі Поліна Дмитрівна.
Однак її радість була недовгою. Через тиждень двері її квартири відчинилися, і всередину влетіла Вікторія, сяюча, як новорічна ялинка. За нею незграбно втиснувся Женя, високий, худорлявий хлопець із сором’язливою усмішкою і букетом рожевих гербер, який мав безглуздий вигляд у його великих руках.
— Мамо! Матусю! Дивись, хто прийшов! — Віка дзвінко закричала, скидаючи туфлі. — І у нас гарна новина!
Поліна Дмитрівна повільно опустилася на стілець. Востаннє вона бачила доньку в такому стані того дня, коли Вікторія повідомила їй про те, що виходить заміж. Холодна хвиля передчуття накрила жінку з головою. Вона мовчки втупилася на доньку, а потім перевела погляд на Женю. Той простягнув квіти:
— Здрастуйте, Поліно Дмитрівно. Це вам.
— Дякую, Женю, — автоматично відповіла вона, приймаючи букет. Гербери пахли солодко й настирливо.
— Які новини? Знову підвищили?
— Мамо, не сміши! — Віка підбігла, схопила матір за руки і застрибала на місці.
— Ми з Женечкою вирішили одружитися! Правда ж, Женю? Він зробив мені пропозицію! Учора в кафе! І я сказала “так”!
Після слів дівчини Женя усміхнувся ширше і кивнув, злегка почервонівши:
— Так-так, Поліно Дмитрівно. Я дуже люблю Віку і хочу створити з нею свою сім’ю. У кімнаті запанувала тиша.
Обличчя Поліно Дмитрівни стало серйозним. Вона кинула погляд не на сяючу доньку, а на той самий лист, який коштував їй трьох років ощадливого життя.
— Вікторіє… — почала вона тихо, її голос затремтів. — Вікторіє, ти бачиш цей лист? — жінка підійшла до шафи і взяла в руки конверт.
— Що це за лист? — Віка на мить відволіклася, ковзнувши поглядом по папері.
— А, кредит закрили? Ну й чудово! Вітаю, мамо! Тепер можна спокійно готуватися до нашого свята! Я вже подумала про те, що все має бути ще краще, ніж минулого разу! Ти ж пам’ятаєш, як усі ахали? Цього разу хочу арку з живих квітів при вході, і фотозону, і фуршет з устрицями! І Женя хоче караоке-вечірку після офіційної частини! Буде вогонь!
Поліна Дмитрівна закрила очі. Перед нею пропливали цифри: відсотки за кредитом, вартість банкету, сукня, фотограф, подарунки молодятам… Усе це знову?
— Віко, — промовила мати, відкриваючи очі. Погляд був засклений. — Донечко… Цей «спокій» щойно настав. Хвилин десять тому. Після трьох років… Трьох років! Ти розумієш? Я щойно видихнула!
— Ну мамо, — обурилася Віка, театрально надувши губки. — Не драматизуй! Це ж щастя! Хіба твоя донька не заслуговує на щастя? І потім, перший шлюб… ну, він якось не задався відразу. Тривалий кредит — погана прикмета, напевно! — вона махнула рукою. — А ось із Женею все буде по-справжньому! Ми так любимо одне одного! Правда, Женя?
Наречений, відчувши напругу, схвально пробурмотів у відповідь:
— Ага… Кохаємо. Дуже.
Поліна Дмитрівна повільно підвелася й підійшла до серванту, де стояла стара порцелянова вазочка у вигляді слона — її таємний «банк» для екстрених випадків. Туди летіли всі здачі з магазинів і знайдені в кишенях купюри. Вона зняла слоника, витрусила на долоню жменьку дрібних монет і кілька зім’ятих п’ятдесяток. Потім жінка повернулася до молодих, тримаючи свою «заначку» на розкритій долоні.
— Бачиш, Вікторія? — запитала вона крижаним тоном. — Це — весь мій весільний фонд на даний момент. На арку з квітів, устриці і фотозону. Візьми.
— Мамо, ну що ти! Ми ж не зараз! Місяців через шість-сім плануємо! У тебе ж буде час… підкопити… ну, або… — вона запнулася, розуміючи, до чого хилить мати.
— Або взяти новий кредит? — Поліна Дмитрівна закінчила за неї. Її голос зірвався. — Вікторія Сергіївна, я щойно розплатилася за твоє перше «щастя»! Я три роки не могла купити собі нормальне пальто! Я харчувалася скромно. А ти… ти стоїш тут, з цим… — вона махнула рукою в бік збентеженого нареченого,— …з цим «Женею», і говориш мені про устриці та караоке?! За мій рахунок?!
— Пауліна Дмитрівна, я… — спробував вставити слово чоловік, але його відразу перебила Віка.
— Мамо! Як ти можеш! Женя — чудовий! Він не винен, що Андрій виявився не тою людиною! І чому це обов’язково за твій рахунок? Ми ж теж… Ти ж мати, тобі має бути радісно…
— Радісно?! — Поліна Дмитрівна грюкнула слоником об стіл так, що той підскочив. Дрібні монети задзвеніли. — Мені радісно від того, що кредит закритий! Це моє щастя на сьогодні! А твоє чергове заміжжя… — вона зробила паузу, перевівши подих. — Твоє чергове заміжжя, донечко, влаштовуй за свій рахунок або за рахунок «чудового» Жені. У нього, сподіваюся, є накопичення на арку з квітів і устриці? Або він теж планує взяти кредит років так на десять?
Женя потупив очі, інтенсивно вивчаючи візерунок на лінолеумі. Вікторія спалахнула ще сильніше:
— Мамо, ти егоїстка! Ти не розумієш справжнього кохання! Ми йдемо! Женя, ходімо! Вона схопила розгубленого нареченого за руку і потягла до виходу. На порозі Вікторія обернулася, її очі блищали образою:
— Я сама все організую і запрошувати тебе не буду, раз ти така! Будеш потім шкодувати!
Двері за парою голосно зачинилися. Поліна Дмитрівна стояла нерухомо, дивлячись на лист про закриття кредиту, на купку грошей зі слоника на рожеві гербери, що лежали на столі.
— Через шість-сім місяців… — прошепотіла вона, опускаючись на диван і дивлячись у стелю.
Їй не хотілося думати про те, що доведеться знову лізти в кредит, від якого вона тільки що позбулася.
Всю ніч жінка не спала, думаючи про те, як їй далі поступити стосовно дочки.
— Нехай сама, — пробурмотіла вона, прийнявши остаточне рішення про те, що допомагати Вікторії не буде.
Минуло кілька місяців після тієї гучної сварки. Віка з Женею оселилися у маленькій орендованій квартирі на околиці міста. Ніяких пишних свят і дорогих банкетів — лише їхні спільні зусилля й бажання бути разом.
Віка працювала в офісі, Женя — на двох роботах, щоб хоч трохи заробити. Кожен вечір вони сідали за складання списку гостей, планування меню та пошук підходящої зали — у межах їхнього скромного бюджету.
Спершу було непросто. Віка сумувала за матеріальною підтримкою, іноді сумнівалася, чи зробила правильний вибір, адже доводилося відмовляти собі в багатьох дрібницях. Але кожна дрібна перемога — знайти вигідну пропозицію, домовитись з фотографом — додавала впевненості.
Женя, хоч і переймався через фінансові труднощі, радів, що нарешті може бути самостійним і справжнім чоловіком для Віки. Вони вчилися підтримувати одне одного у важкі моменти й цінувати прості радощі — спільні вечері, прогулянки, плани на майбутнє.
Коли настала дата весілля, все було скромно, але щиро і тепло. Віка зрозуміла, що справжнє свято — це не сукня і фуршет, а близькість і любов, які вони створили власноруч. І хоч підтримки матері вони так і не отримали, тепер Віка з Женєю були впевнені: їхня сім’я — це вони самі, а не гроші чи враження для оточення.
Мати на весілля запросили. Вона таки прийшла, адже це її єдина донька. Жінка подарувала скромний подарунок у конверті, але без кредитів. Вона економила два місяці, щоб відкласти ці гроші. Дочка подякувала, але більше тему грошей з матір’ю не підіймала.
