Свята вечеря – це трапеза, на якій збираються і живі, і пoмeрлі. Cаме тому головним атрибутом був “дід”. Дідух – це “дід, що спустив дух”

Дідух – це “дід, що спустив дух”! Тобто дід ставав дідухом, коли його обмолотили. Хоча та солома могла називатися по-іншому: не тільки “дідух”, а й “баба”. Джерело.

Сніп – “дідо”, а солома – “баба”. Такі назви побутували на Лемківщині, Бойківщині, Опіллі. “Бабою” могло називатися й сіно, яке клали на стіл.

Читайте: Випрошений хрест – найважчий. Я дуже здивувалася, коли дочитала до кінця цю статтю. Багато про що задумалась

Були й інші назви снопа: “колядник” – на Покутті та Лемківщині, “коляда” – на Західному та Східному Поліссі, “король” – на Західному Поліссі; інколи так говорили на Бойківщині чи Опіллі. На Поліссі подекуди такий сніп називали “борода”.

Намагалися запастися “дідом” уже під час жнив. Ним був переважно зажинковий чи обжинковий сніп, тобто перший або останній. На Слобожанщині та Середній Наддніпрянщині на щойно нажатий перший сніп сідав господар і починав колядувати. Наші предки вважали, що так вони убезпечують свою домівку, свою господарку від пошестей, зокрема чуми і холери. За народними віруваннями чума і холера бояться коляди.

Сніп, який мав стати “дідом”, перев’язували двома перевеслами (всі інші одним), так він і стояв на покуті чи на столі до Нового року або Водохреща. Дідух (солому з долівки) спалювали на Стефана на городі, а попіл розсіювали, щоб не було шкідників. Сіно зі столу зберігали на сідала для квочок.

Найчастіше намагалися робити сніп із пшениці, скажімо, в низинних районах України. На Поліссі мало бути жито. В Карпатах найчастіше був овес. Залежно від того, що де вирощували.

Подекуди, зокрема на теренах Середньої Наддніпрянщини, коли вже їли кутю, то господар вставав, набирав ложку куті і запихав її у сніп. У нас, на Опіллі та в Надсянні, сніп “годували” варениками, пампухами. “Діда” годували як живого.

Традиція плетення “дідухів” пізня (кінець ХІХ століття, а може, вже й ХХ-го). Це локальна міська культура, яка дуже поширилася в таких містах, як Стрий, Самбір, Львів. І потім це стало модою, а в більшості країв цього явища не знають досі.

Прикрас у хаті при курній системі майже не було. Квіти, витинанки, павучки, розмальовування – це вже явища того часу, коли хати стали напівкурними, у другій половині XIX – на початку XX століття, коли комин вів до сіней, а потім виходив на стрих.

Хоча у Галичині, Закарпатті та на Буковині курні хати були ще на початку ХХ століття, а на Бойківщині та Лемківщині навіть у 50-их роках минулого століття. Ялинку масово почали прикрашати лише в другій половині ХХ століття.

Свята вечеря – це трапеза, на якій збирався увесь рід: і живі, і помeрлі. Можливо саме тому головним атрибутом був “дід”. Вважалося, що на цю вечерю прибувають душі всіх предків. Продували місце, коли сідали за стіл, “щоб не придавити яку-небудь душечку”.

А от чужих покiйників остерігалися, як і різних злих сил. Тому українці Карпат, насамперед бойки, лемки, після того, як усі зайшли до хати, зачиняли двері, а на Надсянні біля дверей, як уже мовилося, ставили сокиру, щоб ніхто не міг ввійти до хати.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram