— Та кому ти потрібна будеш із трьома дітьми, — сміявся колишній чоловік. А за 5 місяців зустрів Олену й оторопів.
Дощ бив у вікно, барабанячи по шибці, наче зловтішаючись. Олена сиділа на кухні. Грюкнули вхідні двері, і важкі кроки чоловіка почулися коридором. Вона знала, що зараз почнеться. Знала, що він буде кричати, ображати.
Сергій увійшов на кухню й жбурнув на підлогу мокру парасольку. Олена обережно підняла її, віднесла в коридор і розкрила, щоб висохла. Обличчя Сергія спотворила звична гримаса неповаги.
— Знову сидиш, як квочка! — гримнув він. — Зайнялася б хоч чимось цікавим.
— Чим цікавим, Сергію? — тихо спитала Олена, намагаючись не дивитися на чоловіка.
— Чим? — передражнив він, злобно примруживши очі. — Хоч би книжку почитала, чи що! Або вишивати навчилася! А то сидиш цілими днями.
Він не договорив, махнувши рукою. Сергій вважав, що домогосподарки не роблять нічого корисного. На його думку, Олена мала знайти роботу, щоб «не деградувати вдома». Але коли ж їй працювати, якщо в них троє малих дітей.
— Дивись, я сьогодні твою улюблену запіканку приготувала, — несміливо промовила Олена, намагаючись перевести тему розмови.
Сергій фиркнув.
— Ніби це подвиг — каструлю на плиту поставити! Чомусь от Лєнка в Василя встигає все. І чоловік у неї від самотності не страждає. А ти мене ніби помучити вирішила.
«Так у Лєнки всього одна дитина», — хотіла заперечити Олена, але промовчала.
— Гаразд, — буркнув Сергій, прямуючи до вітальні. — Піду, полежу, голова важка.
Олена мовчки кивнула. У горлі стояв клубок, а очі щипало від сліз, що підступали. Знову кричить. Зовсім не любить… Сергій повернувся на кухню за півгодини.
— Якою ж ти стала нудною! — сказав він. Олена дістала з духовки запіканку й відрізала шматочок чоловікові. — З тобою ні поговорити, ні в кіно сходити, вічно втомлена, вічно з дітьми. Кому ти, крім мене, потрібна будеш?
Він мовчки сів за стіл і прийнявся до їжі. Олена тихо сиділа навпроти, не наважуючись порушити мовчанку.
— Сіль де? — різко спитав чоловік, не підводячи очей.
Олена здригнулася й потяглася за сільничкою.
— Вічно ти все переплутаєш, — пробурмотів Сергій. — Треба ж, сіль зліва поставити, а перець справа. У тебе що, руки не з того місця ростуть?
Олена відчула, як по її щоці покотилася сльоза. Вона швидко витерла її рукою й тихо сказала:
— Вибач, Сергію.
— Та що толку вибачатися, — зло кинув Сергій, встаючи з-за столу. — Від твоїх вибачень краще не стане. Як була квочкою, так і залишишся.
Він пішов у спальню, голосно грюкнувши дверима. Олена залишилася сидіти на кухні, безсило опустивши руки на стіл.
Дні потекли за звичним руслом: готування, прибирання, турбота про дітей. Олена вже й не знала, що робити. Вона звикла, що в них уже давно в житті нічого цікавого немає. Коли в них була одна дитина, усе ще було нормально.
Але з появою другої, а вже тим паче після третьої, Сергій змінився. Усе в нього були якісь претензії, менше намагався Олену зрозуміти. А останнім часом взагалі почав практично ображати дружину. Сам постійно кудись зникав. Одяг він собі новий купив, парфум новий. Олена відчувала, як чоловік дедалі більше віддаляється.
Якось увечері, коли діти вже заснули, Сергій мовчки поклав на стіл папери. Це був позов про розлучення.
— Що це, Сергію? — тихо спитала Олена, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
— Те, що бачиш, — відповів він. — Я від тебе йду.
— Але чому? Що сталося? — Олена відчувала, як земля йде в неї з-під ніг.
— Не будь наївною, — Сергій усміхнувся. — Ти ж усе чудово розумієш. Ми стали чужими. Ти себе запустила. Стала нецікавою, нудною.
— Але в нас же діти! — Олена у відчаї вчепилася в руку чоловіка.
— Діти залишаться з тобою, — Сергій вивільнив руку. — Не хвилюйся, я їм допомагатиму. Фінансово.
— Та як же ти так можеш? — усе питала Олена. — Я ж на тебе все життя поклала. Це ж ти дітей хотів, спадкоємця. Говорив, що хочеш велику родину.
— Ну і яка це родина, коли я не почуваюся чоловіком? Ти тільки господарством своїм і піклуєшся, а про мене зовсім забула.
Олена навіть не знала, що сказати. Звідки ж їй взяти стільки сил, коли в неї троє дітей.
— Загалом, я вже знайшов собі іншу жінку. Тож навіть не вмовляй.
Серце пронизала образа. Хоча Олена вже здогадувалася, що в Сергія на стороні хтось є. Але не хотіла в це вірити.
— Добре, — сказала вона, гнівно хапаючи ручку й підписуючи папери. — Йди до своєї. А я собі когось кращого знайду.
Сергій у відповідь тільки усміхнувся.
— Та кому ти потрібна будеш із трьома дітьми.
Коли Олена все підписала, він зібрав речі й тихо пішов. Двері зачинилися. Олена залишилася сидіти, не в силах поворухнутися. Слова чоловіка, мов луна, дзвеніли в порожній квартирі. «Нікому ти, крім мене, не потрібна будеш…».
Але цього разу щось змінилося. Вона більше не може так жити. Не може дозволити йому ображати її, топтати її почуття. Вона — особистість. Мати. Вона — жінка, зрештою!
Вранці, вперше за багато років, Олена прокинулася з рішучістю щось змінити. Діти, як зазвичай, шуміли. Збиралися до школи та дитячого садка. Олена з усмішкою спостерігала за ними. Вона більше не дозволить нікому, навіть їхньому батькові, навіювати їй почуття нікчемності.
Того ж дня Олена почала діяти. Попросила подруг і родичів допомогти їй із дітьми. Оновила резюме й розіслала його в кілька компаній. Записалася на курси підвищення кваліфікації.
Їй було нелегко. Доводилося розриватися між роботою, дітьми, курсами. Але вона вперто йшла до своєї мети. Треба було стати незалежною. Підтримку Олена знайшла там, де не очікувала. У нових знайомих на курсах, матерях-одиначках на дитячому майданчику. Було там чимало розлучених жінок. Вони Олену запевняли, що життя після розлучення не закінчується, а тільки починається.
Якось Олена вирушила з молодшим сином на майданчик. Цього разу подруг поруч не було, сиділа вона з Ігорем сама, думала про плани на день. Тут до неї підійшов чоловік.
— Перепрошую, — усміхнувся він. — У вашої донечки відерце впало.
Він простягнув їй відерце. Олена збентежено всміхнулася.
— Дякую.
Незнайомець усміхнувся.
З незнайомим чоловіком вони розговорилися. Виявилося, Максим був удівцем. Зараз сам виховував донечку. Він як ніхто інший розумів, яке це — бути батьком-одинаком.
З Оленою вони почали часто бачитися. Разом із дітьми гуляли. Поступово їхня дружба переросла в щось більше. З Максимом Олена відчула себе захищеною, коханою, бажаною. Він цінував її не за зовнішність. Не говорив, що вона нудна. Поряд із Максимом Олена наче ожила.
Минуло п’ять місяців. Олена стояла перед дзеркалом і всміхалася своєму відображенню. На неї дивилася вродлива, впевнена в собі жінка. У неї була робота, яка їй подобалася. Улюблені діти. Турботливий чоловік поруч. Вона була щаслива.
Якось, вийшовши з магазину, вона наштовхнулася на свого колишнього чоловіка. Сергій стояв на іншому боці вулиці й дивився на неї широко розплющеними очима.
Перед ним стояла не та замучена побутом жінка, яку він залишив. А зовсім інша людина. Сяюча, приваблива, успішна жінка.
— Олено? — невпевнено промовив Сергій.
— Привіт, — спокійно відповіла Олена.
— Ти… ти так змінилася, — пробурмотів колишній чоловік.
— Трохи, — усміхнулася Олена.
Вона вже збиралася йти. У неї не було жодного бажання з колишнім чоловіком розмовляти.
— Олено, зачекай, — Сергій підійшов ближче. — Я тут нещодавно бачив, що якийсь чоловік з нашими дітьми гуляв. Ти що, вже знайшла мені заміну?
Олена подивилася на нього спокійним поглядом.
— Це Максим. Він мій чоловік.
Сергій зблід. Він не міг повірити своїм вухам. Адже він був упевнений, що вона нікого не знайде.
— Ну, мені пора, — Олена розвернулася й пішла геть. Вона ані на секунду не пошкодувала про те, що сталося в її житті. Вона б, може, від Сергія ніколи б і не пішла. І ніколи б не почала себе цінувати. Тож розлучення з ним стало для неї найголовнішим у житті подарунком.
