– Та квартира – бабусина, – дорікає мама, – по совісті якщо, ти і так на неї прав не маєш. Вона мені повинна була відійти. Дурницю я тоді вкоїла, коли вирішила, що треба її на тебе оформити! І потім, хороша ж ти, доню! Як було тобі важко, до мами прибігла, а зараз оперилася і на матір плювати?

– І як ти тепер плануєш жити? – питала мене мама 4 роки тому, коли я розходилася з чоловіком, – Аліменти маленькі, ти тільки-тільки з декрету вийшла? Внучка в садок ходить два тижні через два тижні, кошмар.

– Ну не чіплятися ж мені за чоловікову штанину, якщо він вирішив піти? – резонно питала я. –

Добре хоч житло твоє, – хитала головою мама, – спасибі бабусі.

Ми з чоловіком і дочкою жили в моїй двокімнатній квартирі, бабуся подарувала її мені ще за життя, задовго до мого заміжжя. Мама не заперечувала, але завжди підкреслювала: по ідеї, квартира її, мамина. А бабуся так зробила, тому що вона її про це надоумила.

– А ти не хочеш перебратися до мене? – запропонувала мама, – Удвох легше, а бабусину квартиру можна здати.

З точки зору економічної так було краще, вигідніше, але я знала, що моя мама – людина вельми непроста. Звикла командувати, точку зору визнавала тільки свою, інші були неправильні. Але виходу іншого і не було: колишній чоловік і так аліменти платив маленькі, а з народженням у нього дитини в новій родині, він ще і по суду виплати зменшив. А лікарняні з дочкиними застудами ніяк не припинялися. З мамою було важко.

– Ти довго будеш телевізор дивитися, – пошепки вимовляла мені мама, – внучці спати пора! або: – Навіщо ти ці чоботи купила? У тебе ще ті міцні!

Я віддавала мамі всі гроші від оренди своєї квартири, яку мама вперто іменувала бабусиною, оплачувала комуналку, а решту витрачала на себе і доньку. Решти було менше, до слова. Років через 2 після розлучення у мене з’явився чоловік. Розлучений, дітей немає, житло у нього було: однокімнатна квартира, в 40-ка хвилинах на метро від моєї. Заміж я виходити за нього не планувала, мене влаштовували наші нечасті зустрічі, та й зрадою першого чоловіка я була сита по горло.

– Ось піде дочка в школу, – говорила я своїй мамі, – тоді ми переберемося знову до себе, мені начебто підвищення світить. Мама качала скептично головою і казала: – Не до себе треба з’їжджати, а до чоловіка! Заміж треба йти. Твій Андрій тобі з’їхатися не пропонує?

Андрій пропонував, я не хотіла. Я не проти була, щоб він приїжджав до нас з донькою в гості в мою квартиру, але жити разом … може бути коли-небудь потім. І ось, доньці восени в школу, я вирішила цього літа перебратися від мами, про що їй і оголосила.

– А орендарі? – спохопилася мама.

– Я їх попередила, – кажу, – дала місяць, потім в липні косметику оновлю і в серпні ми з’їдемо.

– А як я буду жити? – задала мама наступне питання, – Мене з цим карантином на пенсію випроваджують. Ви з’їдете, хто буде комуналку оплачувати? І грошей від орендарів не буде. Як я на одну пенсію жити буду, ти подумала?

– Мамо, – кажу, – ти пропонуєш все життя жити з тобою?

– Цього я якраз і не пропоную, – усміхнулася мама, – ти повинна до чоловіка їхати, до Андрія тобто. Там дочку в школу і віддаси. Це правильно, дружина повинна жити на території чоловіка. Ну і що, що у нього однокімнатна! Потім разом іпотеку візьмете!

Ось навіщо мені іпотека, якщо у мене квартира є? І навіщо мені їхати жити до Андрія в однокімнатну, коли я хочу без Андрія і в свою?

– Та квартира – бабусина, – дорікає мама, – по совісті якщо, ти і так на неї прав не маєш. Вона мені повинна була відійти. Дурницю я тоді вкоїла, коли вирішила, що треба її на тебе оформити! І потім, хороша ж ти, доню! Як було тобі важко, до мами прибігла, а зараз оперилася і на матір плювати? Виживай сама, мамо, на свої копійки?

Обстановка нервозність з кожним днем. Разом з мамою жити вже просто нестерпно, закиди кожен день, які чути моїй дочкі зовсім ні до чого. І що робити? Виходити заміж, щоб мама продовжувала здавати «бабусину» квартиру і спокійно жити на пенсії? Або не слухати маму, квартира моя, життя теж моє і жити треба так, як мені хочеться, а не як змушує мама?

Фото ілюстративне з вільних джерел