— То в тебе є квартира? А чого ж ти мовчала? — вигукнула майбутня свекруха.
— Вибачте, але я не тримаю його. Він сам вирішує, з ким бути.
— Не тримаєш, кажеш? Та ти — звичайна жебрачка! Бездомна, нікому не потрібна п’явка! Думаєш, він тебе покохав? Ха! Таких, як ти, у нього був мільйон. Всім вам одне потрібно — чужі гроші!
Оля йшла вздовж старої будівлі, в руках у неї була сумка з продуктами. Після занять в університеті вона поспішала додому — сьогодні в її мами Світлани Анатоліївни був день народження. Дівчина задумала приготувати домашній шоколадний торт, поки мати ще на роботі. Хотілося влаштувати сюрприз, щоб увечері вони сіли за стіл, і мама задула свічки.
Оля вже подумки повторювала в голові рецепт, уявляючи, як акуратно розріже коржі й покриє їх вершковим кремом. Але все пішло не за планом: прямо перед нею різко вивернув молодик. Вони зіткнулися, і пакет з продуктами вислизнув з рук Олі, розсипавши все просто на тротуар.
— Ой! — злякано видихнула дівчина.
— Перепрошую! — одночасно промовив незнайомець і одразу нахилився, допомагаючи збирати покупки.
Це був Микита — високий, спортивний молодий чоловік, з грубуватими очима й усмішкою, від якої в Олі серце забилося частіше.
— Давайте допоможу, — сказав він, спритно збираючи все назад у пакет. — Я винен, не помітив.
Оля зніяковіла, порожевіла й пробурмотіла:
— Нічого страшного… Я сама.
Але Микита вже простягав їй пакет, у якому продукти були акуратно складені. І, трохи завагавшись, додав:
— Дозвольте, я проведу вас? Відчуваю провину…
Оля хотіла заперечити, але зустріла його погляд — теплий, щирий — і несподівано для самої себе кивнула.
Вони пішли поруч. Спочатку мовчки, потім розмова зав’язалася сама собою: про навчання, про погоду й улюблені фільми. Оля відчувала, як зніяковіння поступово минає, а на душі стає легко й світло, наче вона знала Микиту не десять хвилин, а як мінімум рік.
Біля під’їзду він зупинився і, усміхнувшись, сказав:
— Радий, що ми зустрілися. Може, побачимося ще?
Оля ледь чутно відповіла:
— Може…
— Тоді… можу я записати твій номер.
Оля поспішно продиктувала цифри й зникла за дверима під’їзду.
Тим же вечором телефон Олі різко задзвонив. Дівчина, побачивши на екрані невідомий номер, від несподіванки ледь не випустила трубку.
— Алло? — обережно промовила вона.
— Привіт, це Микита, — почувся знайомий голос.
У Олі тьохнуло серце, і вона, зніяковівши, швидко промовила до батьків:
— Це подруга. Я в кімнаті поговорю, добре?
Закривши за собою двері, Оля сіла на край ліжка. Їхня розмова затягнулася. Спочатку незграбні запитання, потім жарти, спогади про сьогоднішню зустріч. Час летів непомітно, і, коли стрілки показали половину десятої, вони вже домовилися про завтрашню зустріч.
Настрій Олі весь день був таким піднесеним, що торт, приготований до маминого дня народження, вийшов просто чудовим. Світлана Анатоліївна не переставала дякувати доньці:
— У тебе золоті руки! — усміхалася вона, відрізаючи другий шматочок.
Наступного дня кілька порцій торта поїхали разом зі Світланою Анатоліївною на роботу. Вона хотіла пригостити колег і заодно похвалитися своєю господарською дівчинкою.
А думки Олі вже були далеко. На лекціях вона ловила себе на тому, що не чує половини слів викладача. У голові звучав тільки голос Микити.
Виявилося, що він навчається в тому ж університеті, але в іншому корпусі. Після занять вони зустрілися неподалік і вирушили гуляти в парк. Потім було маленьке затишне кафе, чай з тістечками, знову прогулянка, і тільки, коли небо забарвилося в густий синій колір, Оля зрозуміла, що день майже закінчився.
Ця зустріч перевернула все її життя. В Олі й раніше були залицяльники, але все це здавалося чимось легким і несерйозним. З Микитою ж було інакше. Усе всередині підказувало, що це початок чогось важливого.
Невдовзі вони стали зустрічатися. А за пів року Микита закінчив університет і запропонував:
— Давай знімемо квартиру й житимемо разом?
Оля погодилася, хоча в неї було своє житло. Бабуся залишила хорошу спадщину — невелику двокімнатну квартиру. Уже кілька років батьки Олі здавали її, а виручені кошти переказували на картку доньки.
Таким чином у дівчини залишався час для навчання. Тоді як її подруги підробляли після занять. Оля нічого про квартиру Микиті не говорила. Світлана Анатоліївна була такої думки, що любов любов’ю, а людину треба пізнати. Вона ще свого часу зустріла такого пройдисвіта й не хотіла для доньки схожої ситуації.
Увечері, коли вони з мамою сиділи на кухні за чашкою чаю, Оля обережно завела розмову:
— Мамо, Микита запропонував зняти квартиру. Я думаю… погодитися.
Світлана Анатоліївна відклала ложечку й уважно подивилася на доньку. В її очах майнула тінь смутку, але голос прозвучав м’яко:
— Знаєш, я чекала цього моменту. Тобі вже не вісімнадцять, час будувати власне життя. Ми з татом завжди розуміли, що цей день колись настане.
Оля полегшено зітхнула. Їй здавалося, що мати буде проти, що почне відмовляти чи ставити незручні запитання. Але замість цього вона відчула підтримку з її боку.
— Але моя квартира… — несміливо промовила дівчина.
— Її ми здаватимемо, як і раніше, — спокійно відповіла мати. — А гроші надходитимуть тобі. Що з ними робити — це твоє рішення. Хочеш — відкладай, хочеш — витрачай. Головне, щоб у тебе була фінансова подушка і захист. А Микиті про неї знати не обов’язково. Повір, у житті буває всяке…
— Це тато так сказав? — усміхнулася Оля.
Світлана Анатоліївна кивнула:
— Твій батько завжди вважав, що донька має бути захищена. Ти ще молода, до того ж закохана — і це чудово. Але життя буває різним. І добре, коли є місце, куди ти можеш повернутися. Адже ми з татом теж не вічні.
Оля задумливо крутила чашку в руках. Вона відчувала, що батьки довіряють їй і підтримують. Усередині все змішалося: радість, хвилювання, страх перед новим життєвим етапом.
— Дякую, мамо, — тихо сказала вона. — Я постараюся все зробити правильно.
— Головне, щоб ти була щаслива, — м’яко обійняла доньку Світлана Анатоліївна.
Тієї ночі Оля довго не могла заснути. Вона уявляла, як виглядатиме їхня нова квартира, як вони будуть разом з Микитою снідати на кухні, сперечатися, сміятися, планувати майбутнє. Усе здавалося таким близьким і водночас далеким.
Через тиждень Оля і Микита вибрали квартиру неподалік від центру. Будинок був старий, але доглянутий, з високими стелями й великими вікнами, з яких відкривався вид на бульвар. Головне — звідси було зручно добиратися і їй в університет, і Микиті на нову роботу. Зовсім нещодавно він пройшов співбесіду, і попереду на нього чекали перші трудові будні.
Переїзд виявився клопітким, але радісним. Речей у них було небагато, але Оля із задоволенням розставляла книги по полицях, вибирала нову постільну білизну в магазинах, а також дрібнички для затишку.
Тепер дні дівчини складалися однаково: після обіду вона поверталася з університету, готувала щось смачне до вечері, сідала за підручники і з нетерпінням чекала, коли Микита відчинить двері й промовить: «Я вдома!»
Але одного разу дзвінок у двері пролунав надто рано. Оля аж здригнулася — стрілки годинника показували всього половину п’ятої, тоді як Микита зазвичай повертався не раніше сьомої.
Вона невпевнено підійшла до дверей і запитала:
— Хто там?
— Свої, відчиняй, — пролунав жіночий строгий голос.
Оля прочинила двері й побачила на порозі високу худорляву жінку років п’ятдесяти. Темне пальто, зібрана зачіска, на переніссі окуляри в тонкій оправі. У рисах обличчя вловлювалася явна схожість з Микитою — ті ж очі, та ж лінія підборіддя.
— Ви… хто? — все ж обережно запитала Оля, не наважуючись робити висновки заздалегідь.
— Олена Михайлівна, — представилася жінка і, не чекаючи запрошення, увійшла всередину, оглядаючи квартиру чіпким поглядом. — Ось де ви влаштувалися… А він мовчить, нічого мені не розповідає!
Оля завмерла біля дверей, не знаючи, як реагувати на цю безцеремонність.
— Перепрошую, ви… родичка Микити? — нарешті наважилася уточнити вона.
Жінка зупинилася, повернулася до неї й подивилася спопеляючим поглядом, а потім додала:
— Я — його мати!
Серце Олі пропустило удар. Вона очікувала чого завгодно, але тільки не того, що перше знайомство з матір’ю Микити буде саме таким — несподівано і без жодного попередження.
— Приємно познайомитися, — кивнула Оля, трохи зніяковівши.
Але жінка, здається, не мала жодних манер. Вона прямо в чоботях пройшла на кухню, сіла на стілець і поклала ногу на ногу.
— Ну що, голубонько, поговоримо?
— Добре… Про що?
— Вона ще питає, — усміхнулася Олена Михайлівна. — Мій син через тебе з’їхав із квартири, ховає тебе чомусь за сімома замками, наче ти якийсь артефакт. Може, уже поясниш мені, навіщо ти налаштовуєш його проти сім’ї?
— Я? — здивувалася Оля. — Нікого я не налаштовую… Навпаки, кілька разів говорила з Микитою про те, щоб познайомитися з його батьками. А він тільки відмахувався.
— Ти мені тут зуби не заговорюй! Знаєш, скільки в нього було всяких?! Як дізнаються, що батько обіймає хорошу посаду — так і липнуть, аби грошей собі відхопити.
— Та я навіть і не знала… Я навіть імен ваших не знаю, що вже казати про посади.
— А це погано, голубонько! Дуже погано! Якби хотіла б, то дізналася, — Олена Михайлівна порилася в сумці й дістала телефон. — Диктуй номер. Зустрінемося на нейтральній території і все обговоримо.
Оля продиктувала, але щиро не розуміла, що їм належить обговорювати. На прощання жінка сказала:
— Розкажеш про мій візит синові — уб’ю!
Оля аж здригнулася. Решту вечора вона була сама не своя. Навіть коли прийшов Микита, це не вплинуло на її настрій. Микита був дуже втомленим, тому вони лягли спати дуже рано, і він навіть не помітив, що кохана поводиться дивно.
Наступного дня Оля все ж не витримала й розповіла про все матері. Слухаючи доньку, Світлана Анатоліївна насупилася, але старалася говорити спокійно:
— Олечко, ти повинна розповісти про все Микиті. Це найрозумніший варіант. Зрештою, він твій хлопець, і це його батьки. Нехай він сам розбирається зі своєю матір’ю. Тим більше ви з ним ще навіть не одружені.
Оля кивнула, але в душі її гризли сумніви. Їй здавалося, що Микиту вона тим самим поставить у незручне становище. І до того ж її не відпускала думка: чому ця жінка так до неї ставиться? Відповіді вона не знаходила, і тому вирішила діяти по-своєму.
Коли за кілька днів Олена Михайлівна зателефонувала й призначила зустріч, Оля вже чекала на цей дзвінок. Вона швидко зібралася й попрямувала в невелике кафе в центрі, де вони домовилися зустрітися.
Олена Михайлівна прийшла точно в призначений час. Її вигляд був усе таким же суворим і холодним. Вона сіла навпроти Олі, мовчки дістала з сумки конверт і поклала його на стіл.
— Візьми, — коротко сказала вона.
Оля здивовано подивилася на жінку.
— Що це?
— Гроші. У відповідь на те, що ти відпустиш Микиту.
— Перепрошую, але я не тримаю його, — Оля почервоніла, але голос її звучав упевнено. — Він сам вирішує, з ким бути.
Обличчя Олени Михайлівни перекосилося. Вона різко підвищила голос:
— Не тримаєш, кажеш? Та ти — звичайна жебрачка! Бездомна, нікому не потрібна п’явка! Думаєш, він тебе покохав? Ха! Таких, як ти, у нього був мільйон. Всім вам одне потрібно — чужі гроші!
Оля стиснула пальці під столом, але старалася триматися спокійно.
— Ви несправедливі, — тихо промовила вона.
— Несправедлива? — жінка вже майже кричала. — Я ще знайду на тебе управу! Я однаково розлучу тебе й Микиту. Будеш потім по вулицях жебракувати! А так у тебе будуть гроші хоч на пару місяців оренди квартири. Погоджуйся по-хорошому!
В очах Олі майнула образа, змішана з люттю. Вона різко підвелася з-за столу.
— У мене є своя квартира, — відчеканила вона. — І мені не потрібні ваші подачки.
Слова прозвучали так твердо, що навіть Олена Михайлівна завмерла.
— Квартира?.. — перепитала вона, і в її голосі вперше прозвучала нотка сумніву. — То в тебе є квартира? А чого ж ти мовчала?..
Але Оля вже не слухала. З гордо піднятою головою вона попрямувала до виходу, відчуваючи, як усередині в неї тремтить — від образи, злості й рішучості більше ніколи не дозволяти принижувати себе.
Того ж вечора, щойно Микита переступив поріг квартири, Оля не витримала. Вона злилася, руки тремтіли, на очах виступили сльози.
— Микито… я повинна тобі все розповісти, — її голос здригнувся. — Сьогодні я зустрічалася з твоєю матір’ю.
Він насупився, хотів щось запитати, але Оля вже швидко заговорила, плутано, наче боялася, що інакше не вистачить сил. Вона виклала все — про візит Олени Михайлівни, погрози, приниження і конверт з грошима.
— Вона думає, що я тримаю тебе! Що я жебрачка, п’явка, яка тільки чекає легких грошей! — Оля кричала крізь сльози. — А я ж… я ж нічого поганого не зробила!
Микита встав, заметушився по кімнаті, то хапаючись за голову, то роблячи кроки туди-сюди. Потім різко зупинився і сів поруч, узявши Олю за руки.
— Вибач мене, Олечко, — його голос звучав тихо. — Мені дуже соромно, що я раніше мовчав. Усе це потрібно було розповісти тобі давно.
Він глибоко вдихнув і почав розповідати. Як його батько мріє одружити його з донькою свого ділового партнера. Як батьки роками намагалися керувати його життям, диктувати, де навчатися, з ким зустрічатися і навіть де жити. Як він уже кілька років живе окремо, лише зрідка навідуючи батьків — і тільки для того, щоб уникнути скандалів.
— Їм байдуже, чого хочу я, — гірко сказав Микита. — Для них я — частина плану, зручна фігура в їхній грі. А ти… ти перша, поруч з ким я по-справжньому почуваюся вільним.
Оля слухала мовчки, лише іноді киваючи.
— Я сам поговорю з мамою, — рішуче промовив Микита. — І, будь ласка, пообіцяй: якщо вона ще раз зателефонує тобі — не бери слухавку. Це моя справа.
За два дні він зустрівся з Оленою Михайлівною. Розмова була важкою, голоси то підвищувалися, то падали до крижаного шепоту. Зрештою Микита промовив:
— Я люблю Олю. Я хочу бути з нею і збираюся на ній одружитися. Хочете ви того чи ні.
Олена Михайлівна зблідла, її губи тремтіли від злості, але Микита не дав їй вставити ані слова. Він просто встав і пішов, залишивши її наодинці зі своїм гнівом.
Минуло кілька тижнів. За цей час Оля наважилася на важливий крок — познайомити Микиту з батьками. Увечері вони зібралися за великим столом, де Світлана Анатоліївна та Єгор Петрович тепло зустріли Микиту. Атмосфера була теплою, домашньою, повною сміху й добрих слів.
І саме там, у колі людей, які щиро її любили, Микита встав, узяв Олю за руку й дістав маленьку коробочку.
— Олю, — його голос здригнувся, але очі сяяли, — вийдеш за мене заміж?
Світ на мить завмер. В Олі запаморочилася голова, сльози знову блиснули в очах, але тепер це були сльози щастя.
— Так! — прошепотіла вона.
Світлана Анатоліївна усміхнулася, а Єгор Петрович не обійшовся без коментаря:
— Оце так зять у нас! Жвавий!
А батьки Микити в той момент навіть не підозрювали, що їхній син уже зробив вибір і зовсім скоро стане чиїмось чоловіком. А Оля відчула, що її майбутнє — в надійних руках.
