— Тут її улюблена сукня. І ось… — він простягнув невелику коробочку. — Її волосся. Я зібрав його з гребінця. Мені потрібна Елеонора. Така, якою вона була в наш останній вечір. Гроші не мають значення.
Майстерня Марти пахла воском, каніфоллю та старим мереживом. На полицях сиділи десятки очей, що чекали на свої обличчя. Марта була жінкою без віку — з тонкими пальцями, які ніколи не тремтіли, навіть коли вона малювала найдрібнішу капілярну сітку на порцеляновій щоці.
Віктор зайшов у дім, не знімаючи дорогого пальта. Він кинув на стіл згорток. — Тут її улюблена сукня. І ось… — він простягнув невелику коробочку. — Її волосся. Я зібрав його з гребінця. Мені потрібна Елеонора. Така, якою вона була в наш останній вечір. Гроші не мають значення.
Марта подивилася на Віктора. Його погляд був занадто прямим, занадто вивіреним. Так дивляться люди, які звикли купувати навіть пам’ять. — Лялька — це не людина, пане Вікторе, — тихо сказала вона. — Вона лише дзеркало того, що ви принесете в цей дім. Ви впевнені, що хочете бачити її щодня?
— Мені потрібна моя дружина, — відрізав він. — Зробіть її.
Робота тривала три тижні. Марта ліпила обличчя, звіряючись із фотографіями. Вона відчувала дивний опір матеріалу: глина сохла занадто швидко, а фарба набувала дивного синюватого відтінку, наче шкіра людини, що замерзла.
Коли прийшов час вставляти очі — скляні сфери ручної роботи — Марта завагалася. Вона вшила пасмо волосся Елеонори в перуку і раптом відчула різкий запах… болотної води та дорогого парфуму.
Тієї ж ночі Марта прокинулася від звуку падіння. Вона вибігла в майстерню. Лялька, яка ще ввечері була без рук і ніг, лежала на підлозі. Її голова була повернута під неприродним кутом, а права рука була витягнута в бік вікна, що виходило на старий покинутий кар’єр.
Марта підняла ляльку. Порцеляна була не холодною, а ледь теплою, наче під нею пульсувала кров. На білій сукні ляльки з’явилася маленька брудна пляма — наче відбиток чоловічого пальця в глині.
Віктор приїхав забирати замовлення в сутінках. Побачивши ляльку, він зблід і позадкував. — Вона… вона занадто схожа, — прошепотів він. — Навіть ця родимка біля вуха…
Лялька сиділа в кріслі. Її погляд, здавалося, був спрямований не на Віктора, а крізь нього. — Забирайте, — сказала Марта. — Але пам’ятайте: ляльки не вміють брехати. Вони лише повертають нам те, що ми в них вклали.
Віктор забрав ляльку, але вже наступного ранку він зателефонував Марті. Його голос тремтів від люті та страху. — Що ви в неї вмонтували?! Вона рухається! Вночі я знайшов її на кухні. Вона тримала в руках ніж для м’яса. Я викинув її в підвал і зачинив двері, але тепер звідти чути плач!
Марта зібралася. Вона зрозуміла: лялька почала «жити» не через її майстерність, а через те, що Віктор приніс разом із сукнею та волоссям. — Я приїду, — сказала вона. — Відчиніть підвал, Вікторе. Подивимося, що ваша дружина хоче вам сказати.
Маєток Віктора зустрів Марту мертвою тишею. Тут не співали птахи, а повітря здавалося густим, як холодець. Віктор виглядав жахливо: під очима залягли чорні тіні, руки сіпалися.
— Вона там, — він кивнув на двері підвалу, забиті дошками навхрест. — Я не можу її спалити. Я кинув її в камін, але вогонь просто згас. Вона вийшла з попелу чиста, тільки очі… вони стали червоними.
Марта відсунула дошки. У темряві підвалу, на старій скрині, сиділа лялька. Вона справді змінилася. Її розкішне золотаве волосся, яке Марта вшивала власноруч, стало сріблясто-білим, наче вкрилося інеєм. Але найстрашнішим було інше: лялька не сиділа нерухомо. Її тонка порцелянова рука повільно піднялася і вказала пальцем на бетонну підлогу в самому кутку підвалу.
— Чого вона хоче?! — вигукнув Віктор, заходячи за спину Марти. — Вона показує те, що ви намагалися замурувати, Вікторе, — тихо відповіла лялькаря.
Віктор схопив ляльку за горло, намагаючись відірвати голову від тулуба. — Замовкни! Це просто іграшка! Тріска! Глина!
У ту ж мить Віктор схопився за власну шию, почав хрипіти й синіти. На його шкірі проступили білі відбитки пальців — точнісінько такі, як на шиї ляльки. Щойно він відпустив іграшку, задуха минула. — Вона зв’язана з вами, — Марта підійшла ближче. — Ви просили зробити копію своєї любові, але принесли мені речі жінки, яка вас ненавиділа в останню мить свого життя. Лялька ввібрала не образ Елеонори, а її останній спогад.
Лялька знову змінила позу. Вона зістрибнула зі скрині — почувся сухий звук удару порцеляни об камінь — і підійшла до стіни. Її пальці почали дряпати кладку. З-під нігтів ляльки потекла не кров, а чорна, густа рідина, що пахла мулом та річковою тванню.
Віктор почав сміятися — істерично, на межі божевілля. — Ти нічого не доведеш! Тіла немає! Немає тіла — немає справи! — Тіла немає тут, — Марта подивилася на ляльку, яка тепер притисла вухо до стіни. — Але тут є те, що ви забрали у неї перед тим, як відвезти до кар’єру.
Лялька раптом різко вдарила по одній із цеглин. Та випала. У невеликій ніші лежав диктофон та золота обручка, на внутрішньому боці якої було вигравіювано: «Моєму катові з любов’ю».
Віктор кинувся до ніші, але лялька перехопила його руку. Її маленька долоня тримала його з силою гідравлічного преса. — Вона хоче, щоб ви послушали, Вікторе, — Марта взяла диктофон. — Вона хоче, щоб ви згадали той «останній вечір», який просили мене відтворити.
Марта натиснула кнопку на диктофоні. У холодному підвалі пролунав спокійний, ледь тремтливий голос Елеонори. — «Вікторе, якщо ти це слухаєш, значить, мене вже немає. Ти думав, що кар’єр приховає все, але ти забув, що я знала тебе краще за всіх. Ти любиш речі більше за людей. Ти захочеш залишити собі мій образ, бо ти не терпиш втрат. І коли ти прийдеш до лялькарки — ти принесеш мене назад у цей дім».
Віктор закрив вуха руками, але голос звучав, здавалося, прямо в його голові. Лялька в цей час почала змінюватися. Її порцелянова шкіра пішла тріщинами, з яких почало пробиватися м’яке, тепле світло, а сама вона ставала вищою. Вона більше не була маленькою іграшкою — тепер перед Віктором стояла постать у повний зріст.
— Це неможливо! — кричав Віктор. — Марто, зупиніть це! Я заплачу вдвічі, втричі! — Це не моя робота, Вікторе, — Марта позадкувала до виходу. — Це ваша совість знайшла собі форму. Матеріал лише підкорився вашій провині.
Лялька-Елеонора підійшла до Віктора. Вона не душила його. Вона просто поклала свої холодні білі руки йому на плечі. У цей момент почалося найстрашніше: Віктор відчув, як його власне тіло стає важким, нерухомим. Його шкіра почала біліти, втрачаючи чутливість, а суглоби застигали, наче залиті гіпсом.
— Що… що зі мною? — його голос став хрипким і тихим, наче звук тертя каменя об камінь. — Ви хотіли мати ляльку, яка б належала вам вічно, — промовила Марта, дивлячись, як Віктор перетворюється на нерухому статую. — Але в цьому світі за все треба платити. Тепер ви станете частиною її колекції.
Лялька востаннє подивилася на Марту. В її скляних очах на мить промайнуло щось людське — вдячність чи полегшення. Потім вона просто розчинилася в повітрі, наче ранковий туман, залишивши після себе лише запах вологої землі та дорогих парфумів.
На підлозі залишився Віктор. Він стояв у позі відчаю, з простягнутими руками, але тепер він був лише майстерно виконаною фігурою з білої порцеляни. Холодною, німою і абсолютно самотньою.
Марта повернулася додому пізно вночі. Вона вимила руки, почистила інструменти і сіла за свій робочий стіл. На полиці чекали нові замовлення, нові обличчя, нові історії.
Через тиждень поліція, яка приїхала в маєток за анонімним викликом (диктофон лежав на видному місці), знайшла статус Віктора в підвалі. Його вважали зниклим безвісти, а фігуру продали на аукціоні як «шедевр невідомого майстра».
Марта дізналася про це з газет. Вона підійшла до своєї шафи, де зберігала особливі заготовки, і виставила на стіл маленьку чоловічу фігурку. Вона була точною копією Віктора, але в її грудях була порожнеча. — Кожен отримує те відображення, на яке заслуговує, — тихо сказала вона, зачиняючи майстерню.
Марта більше не брала замовлень на «копії коханих». Тепер вона робила лише ляльок-дітей, які вміли посміхатися. Бо іноді, щоб вилікувати душу світу, треба перестати воскрешати померлих і почати дарувати радість живим.
