Серпневе сонце висіло над селом, наче розпечена мідна пательня. Сад пахнув так солодко, що повітря можна було пити, як сироп. Тарас, витираючи піт із лоба, озирнувся на хату. Мати знову прилягла — останнім часом вона майже не вставала, лише блідо усміхалася, коли він заходив до кімнати.
— Тарасе, синку, ти там яблука збираєш? — почувся слабкий голос із вікна. — З’їж хоч одне, вони цього року як мед. Мені б хоч шматочок… лікар казав, залізо треба…
— Збираю, мамо, збираю! — буркнув Тарас, заштовхуючи ногою під стару ковдру в багажнику свого авто новенький дерев’яний ящик.
Там лежали найкращі плоди: величезні, з багряними боками, без жодної цяточки. Він відбирав їх ретельно, наче коштовності. Але не для мами. В місті якраз був сезон «еко-продуктів», і його знайомі в офісі готові були платити шалені гроші за «справжнє, сільське, без хімії».
Гроші Тарасу були потрібні на новий тюнінг для машини, а вітаміни… ну, мати якось переб’ється на сушці, хіба їй вперше?
Проте він не помітив, як за парканом, між кущами малини, застигла сусідка, баба Галя. Її очі за окулярами-«телескопами» звузилися до розмірів щілин.
— Ах ти ж тихий злодію! — прошепотіла вона, стискаючи в кишені старенький смартфон. — Рідну матір об’їдати? Ну почекай, зараз я Катрусі все викладу.
За годину, коли Тарас уже виїжджав за ворота, у сусідньому місті, за сто кілометрів звідси, у Катерини задзвонив телефон.
— Катрю? Ти слухай мене уважно! — голос баби Галі тремтів від обурення. — Твій братик-красунчик якраз зараз везе повний багажник вітамінів у місто на продаж, а мати там ледь дихає, на воду дивиться! Він кращі яблука сховав, я на власні очі бачила, як він їх ковдрою прикривав, наче труп якийсь!
— Як сховав? Як відвіз? — скрикнула Катерина, впускаючи з рук теку з документами. — Він же сказав, що цього року врожаю немає!
Тарас під’їхав до свого багатоповерхового будинку, задоволено потираючи руки. Він уже уявляв, як вивантажить товар. Але біля під’їзду, наче фурія, на нього чекала сестра. Її обличчя було червонішим за ті яблука.
— Відчиняй багажник! — замість вітання випалила вона.
— Катю? Ти що тут робиш? Який багажник? Там порожньо, я просто… за речами їздив.
— Не бреши мені в очі, Тарасе! — Катерина підійшла впритул, її голос зривався на крик. — Мамі погано, лікар щодня каже про нормальне харчування, а ти вирішив бізнес на родинному саду влаштувати? Ти ж знаєш, що вона навіть яблука собі купити не може на ту пенсію!
— Та що ти починаєш? — Тарас намагався тримати фасад, хоча всередині все затремтіло. — Мамі я залишив… там, у кошику… трохи дрібних. А ці — це професійна сортування! Мені треба за кредит платити!
— Кредит за нові диски на колеса? — Катерина смикнула дверцята багажника, і хоча вони були зачинені, почала гатити по металу. — Відчиняй, я сказала! Ти не просто яблука вкрав, ти в неї здоров’я крадеш! Тобі не соромно? Ти ж пам’ятаєш, як вона нам у дитинстві останню цукерку ділила?
— Досить цієї драми! — Тарас нарешті зірвався. — Я працюю, я кручуся! Мати в селі, їй багато не треба. А мені в місті треба виглядати людиною!
— Виглядати людиною і бути нею — це різні речі, брате! Ти зараз виглядаєш як дрібний шахрай. Якщо ти зараз же не розвернешся і не відвезеш це все назад, я… я з тобою розмовляти перестану на все життя! І всім твоїм покупцям розкажу, якою ціною ці яблука дісталися
Суперечка тривала ще довго. Сусіди визирали з вікон, Катерина наводила аргумент за аргументом, згадуючи кожну деталь їхнього дитинства, а Тарас поступово здувався, як проколота шина. Совість, яку він так старанно закопував під пластами егоїзму, почала боляче подавати голос.
Увечері того ж дня до будинку матері знову під’їхало авто. Тарас повільно зайшов до кімнати, тримаючи в руках величезне, налите соком яблуко.
— Мамо… ось. Я тут… найкращі знайшов. Трохи пізніше дозріли.
Мати взяла яблуко в тремтячі руки, вдихнула аромат і посміхнулася:
— Ой, синку… А Галя казала, що ти їх у місто повіз. А я їй не повірила. Знала, що ти про матір не забудеш.
Тарас відвів очі. Йому раптом стало так соромно, як ніколи в житті. За вікном баба Галя, бачачи цю сцену, задоволено кивнула і сховала телефон. Іноді «сусідське око» — це найкращі ліки від черствості серця.
Тарас стояв посеред маленької кімнати, і йому здавалося, що стеля тисне на плечі. Кожне слово матері, сповнене беззаперечної віри в його порядність, пекло гірше за розпечене залізо. Він мовчки вийшов на подвір’я, де вечірня прохолода вже почала витісняти денну спеку. На порозі, схрестивши руки на грудях, стояла Катерина. Вона приїхала слідом за ним на таксі, щоб пересвідчитися, що «експедиція совісті» завершиться правильно.
— Ну що, бізнесмен? — тихо запитала вона. Голос уже не був крикливим, у ньому відчувалася лише гірка втома. — Подивився їй в очі?
— Катю, облиш… — огризнувся Тарас, але без колишньої злості. Він підійшов до машини й почав вивантажувати решту ящиків.
— Що «облиш»? Ти хоч розумієш, що ти ледь не зробив? Ти не просто фрукти затиснув. Ти ж бачиш — вона згасає. Їй не стільки те залізо в яблуках треба, скільки відчуття, що вона комусь потрібна. Що син приїхав не «по данину», як колектор, а просто до мами.
У цей момент хвіртка рипнула, і на подвір’я боком просочилася баба Галя. В руках вона тримала банку свіжого молока.
— О, повернувся-таки! — прокукала вона, хитро мружачись. — А я ж казала Катрусі: не може бути, щоб Тарас матір обділив. Певно, кажу, забув просто в багажнику, закрутився хлопець, місто мізки запудрило.
— Галю, йдіть собі з миром, — буркнув Тарас, ставлячи важкий ящик на землю.
— Та я йду, йду… Тільки ти, соколе, пам’ятай: яблука твої в місті згниють, якщо їх без душі продавати. А матір у тебе одна. Дивись мені! — вона погрозила пальцем і, задоволена своєю місією, зникла в сутінках.
Катерина підійшла до брата й взялася за край важкого дерев’яного ящика, допомагаючи нести його до комори.
— Знаєш, що найстрашніше? — раптом сказала вона, коли вони опинилися в темному, пахучому приміщенні. — Те, що ти реально прорахував прибуток. Ти сидів, дивився на ці плоди й думав: «Ось це — на нові диски, ось це — на вечерю в ресторані». А мати в цей час у календар дивилася, рахуючи дні до твого приїзду.
— Та звідки ти знаєш, про що я думав?! — спалахнув Тарас. — У місті інше життя! Там якщо ти не на коні, ти під копитами! Всі крутяться! Хтось перепродує, хтось мутить… Я просто хотів трохи легших грошей.
— Легкі гроші — це коли ти їх у багатого вкрав, хоч і це гріх. А коли ти в немічної матері забрав останню радість — це дешеві гроші, Тарасе. Де-ше-ві. Вони тобі щастя не принесуть. Ти б ті колеса поставив, а машина б завтра в кювет пішла, бо на сльозах збудована.
Вони повернулися в хату. Мати вже сиділа на ліжку, обкладена тими самими багряними яблуками. Вона гладила їх, наче кошенят.
— Подивіться, які гарні, — прошепотіла вона. — Катрю, ти візьми собі теж. І Тарасові в дорогу дай… Він же голодний там, у тому місті. Тільки фаст-фуди їсть, бідна дитина.
Тарас сів на табуретку в кутку і закрив обличчя руками. Йому хотілося кричати від власної нікчемності. «Бідна дитина», яка ледь не продала її здоров’я за шматок заліза.
— Мамо, я нікуди сьогодні не поїду, — раптом сказав він.
Катерина здивовано підняла брову.
— Як це? У тебе ж завтра «важлива зустріч» в офісі, — підколола вона, але в очах промайнула іскра надії.
— Нехай чекають. Завтра зранку я візьму драбину, обберу верхні гілки, які ще не чіпав. Катю, допоможеш? Наваримо повидла, як колись. Щоб взимку мамі було з чим чай пити. А ящики… ящики нехай стоять. Я завтра в місто поїду, куплю мамі нормальні ліки, які лікар виписав, а не ті дешеві аналоги.
— А гроші? — тихо запитала сестра. — Тюнінг скасовується?
— Продам диски, які минулого місяця купив. Старі ще походять, — Тарас глянув на матір. — Головне, щоб тут, у цій хаті, яблуками пахло, а не пусткою.
Ніч минула в дивній, майже забутій родинній тиші. Тарас не міг заснути. Він слухав мірне дихання матері й шелест листя за вікном. Йому здавалося, що сад дорікає йому за кожне зірване з корисливою думкою яблуко.
Зранку робота кипіла. Тарас, замурзаний у листя та павутиння, висів на дереві, подаючи сестрі найкращі плоди. Баба Галя знову вигулькнула біля паркану, цього разу з пиріжками.
— О, бачу, прозріння прийшло! — прокричала вона на все село. — Дивись, Тарасе, не зірвися з гілки, бо хто ж мамі повидло мішати буде?
— Не дочекаєтеся, бабо Галю! — весело відгукнувся він.
Коли багажник його машини знову був заповнений, цього разу там лежали не «товари на продаж», а порожні банки для консервації та мамині старі речі, які треба було відвезти в чистку. А на сидінні поруч лежав невеликий пакунок з яблуками для колег — але тепер він збирався просто пригостити їх, без жодної копійки замін.
Прощаючись, він міцно обійняв матір. Вона здавалася такою тендітною, майже прозорою.
— Приїжджай частіше, синку. Мені нічого не треба, тільки б бачити вас.
— Приїду, мамо. Наступного тижня буду. І яблука… яблука тепер завжди будуть тільки для тебе.
Він виїхав за ворота, відчуваючи дивну легкість. Гроші, які він планував заробити, здалися йому дрібним пилом порівняно з тим спокоєм, що оселився в душі. А Катерина, проводжаючи машину поглядом, дістала телефон і набрала бабу Галю:
— Дякую, сусідко. Врятували ви не врожай, а людину.
— Та що там я… — почулося в слухавці. — То просто яблука цього року солодкі, совість роз’їдають краще за будь-яку кислоту.
Машина Тараса зникла за поворотом, лишаючи по собі ледь помітний аромат стиглого саду, який тепер назавжди став для нього символом не прибутку, а любові.
Віра Лісова
