Ірина Сергіївна ніколи не думала, що у сорок два роки стоятиме посеред однокімнатної квартири на околиці й намагатиметься зрозуміти, як тепер жити далі. Чоловік пішов у березні — без сварок, майже ввічливо, так, як звільняються з роботи, яка просто не подобається.
— Ми вичерпалися, — сказав він, складаючи у сумку зубну щітку та запасні шкарпетки.
А за місяць Ірина випадково побачила його в соцмережах — щасливого, з дівчиною років тридцяти, на тлі моря. Під фото було написано: «Нарешті живу».
Того вечора Ірина довго сиділа на кухні й дивилася в стіну. Не плакала — сльози закінчилися ще на другому тижні. Вона просто намагалася збагнути, коли саме перестала бути для нього дружиною. Коли він вирішив, що з нею — це минуле, а попереду є щось краще.
Подруга Віка казала:
— Слава Богу, що дітей не було, хоч не прив’язана.
Але Іра не відчувала полегшення. Вона відчувала порожнечу — велику, дзвінку, схожу на відлуння у залишеному домі. Робота у рекламному агентстві допомагала не думати: звіти, презентації, клієнти зі своїм вічним «а можна тут яскравіше?» — усе це відвертало від нав’язливих думок свого сімейного життя. Тільки ввечері, коли за нею зачинялися двері, і квартира зустрічала тишею, Ірина знову залишалася наодинці з питанням: «А що далі?»
Вона перестала фарбувати губи вранці, перестала готувати. «Навіщо, якщо ти сама?» Розігрівала напівфабрикати, пила чай із тієї самої кружки, дивилася серіали, які не запам’ятовувалися. Іноді їй здавалося, що вона просто функціонує: дихає, ходить, говорить — але не живе.
— Іро, ти що, зовсім здалася? — якось запитала Віка, дивлячись на неї. — Ти ж красуня. У тебе постава, розум, усе при тобі. Вийди на вулицю — чоловіки задивлятимуться!
— Вікуль, — втомлено всміхнулася Ірина, — я більше не хочу ніяких чоловіків, чесно.
Та десь глибоко у серці усе ж тліла надія — маленька, майже дитяча: а раптом хтось побачить у ній не жінку після розлучення, а просто Ірину — з її втомою, її сміхом, її дивною звичкою читати детективи перед сном.
І тоді восени вона зустріла Олега. Це сталося у книжковій крамниці. Ірина шукала щось про наукове — начальство раптом вирішило, що агентству потрібні нові підходи. Вона стояла перед полицею, схиливши голову, й читала анотації, коли за спиною пролунав чоловічий голос:
— Якщо шукаєте щось путнє, візьміть оцю. Там менше води, більше прикладів.
Обернувшись, вона побачила чоловіка років сорока: високого, у темно-сірому пальті, з охайною зачіскою й уважним поглядом. Він простягнув їй книгу й усміхнувся.
— Дякую, — розгублено сказала Ірина, беручи книгу. — Ви розбираєтеся?
— Трішки. Працюю у сфері — консалтингу, і все таке, — він знизав плечима. — Олег.
— Ірина.
Його рукостискання було міцним, але не владним. І щось у цьому дотику — спокійне, тепле — змусило її серце на мить збитися з ритму.
— Не проти кави? — несподівано запропонував Олег. — Поруч гарне місце. Можемо поговорити про маркетинг. А можемо — зовсім не про нього.
Ірина хотіла відмовити. Вона давно не ходила на каву з незнайомцями. Але щось у його погляді, справжнє — змусило її кивнути.
— Гаразд. Чому б і ні?
Вони просиділи у кав’ярні дві години — говорили про все: про роботу, книги, про те, як влаштовані люди. Олег виявився легким співрозмовником — не перебивав, слухав уважно, сміявся з її жартів. Ірина раптом зловила себе на тому, що вперше за багато місяців просто розслабилася.
— Знаєте, Ірино, — сказав він, коли проводжав її до метро, — я рідко зустрічаю людей, з якими так легко говорити. Можна я зателефоную?
Вона глянула на нього — на спокійне обличчя, на руки в кишенях пальта, на те, як він стоїть.
— Можна, — тихо відповіла вона й усміхнулася.
Далі все розвивалося, як у кіно. Олег дзвонив, запрошував на вечерю, дарував квіти — не величезні букети, а скромні, зі смаком. Говорив компліменти — не банальні, а такі, від яких тепліло всередині: «У тебе гарні руки.» «Мені подобається, як ти смієшся.»
За місяць вони поїхали до Львова: гуляли монастирями, пили гарячий чай, фотографувалися. Ірина почувалася дівчинкою — дивно й приємно було знову відчувати, що про тебе хтось піклується.
— Ти особлива, — казав Олег, цілував у скроню. — Я довго шукав таку, як ти.
Ірина хотіла вірити, що це правда, що він щирий, що вона — не просто зручний варіант.
За пів року він зробив пропозицію. Це сталося ввечері у її квартирі. Олег приніс напій, свічки, увімкнув музику — щось джазове, м’яке, домашнє. Ірина сиділа на дивані, обіймала подушку й усміхалася. Їй було добре просто від того, що він поруч.
— Ірино, — він дістав із кишені коробочку й відкрив її. Усередині лежала каблучка — проста, але витончена. — Виходь за мене. Я хочу бути з тобою назавжди.
Вона застигла. Серце билося так, ніби от-от вистрибне. Жінка дивилася на нього — серйозного, схвильованого — і не могла вимовити ні слова.
— Так, — нарешті видихнула вона. — Так, Олег, так.
Він обійняв її міцно, аж вона відчула, як тремтять його руки. І тоді їй здалося, що ось воно — щастя. Нарешті.
Віка, звісно, відреагувала стримано:
— Іро, ти впевнена? Ну, тобто ви ж разом лише пів року. Це швидко, правда ж?
— Вікусь, — зітхнула Ірина, — мені не двадцять років. Мені не потрібні роки перевірок. Я відчуваю — він хороший. Він турботливий. Він мене любить.
— Добре, — кивнула Віка, але її очі залишилися настороженими.
— Просто будь обережна.
Ірина тоді не зрозуміла, чому подруга так говорить. Вона думала, що Віка просто переймається. Але тепер, озираючись назад, Ірина розуміла: інтуїція рідко помиляється.
Через два тижні після заручин Олег підняв тему, яка змінила все. Вони сиділи у нього вдома, у просторій трикімнатній квартирі з панорамними вікнами. Пахло кавою і корицею. За вікном повільно спускалися сутінки. Олег налив їй напою, сів поруч і взяв за руку.
— Сонечко, мені потрібно попросити тебе про одне.
— Про що? — Ірина повернулася до нього, налаштована на щось романтичне. Можливо, він запропонує дату весілля чи поїздку?
— Це формальність, — він усміхнувся, але якось обережно. — Просто документ. Довіреність.
Ірина насупилася.
— Довіреність на що?
— Ну, на всякий випадок, — він знизав плечима, ніби говорив про купівлю хліба. — Раптом ти поїдеш, захворієш або щось ще, щоб я міг тобі допомогти, розв’язати якісь питання: банк, документи, все таке. Це ж нормально між людьми, які збираються одружитися.
Ірина мовчала. Всередині щось стиснулося.
— Але ми ще навіть дату весілля не призначили, — повільно промовила вона. — Навіщо зараз?
Олег нахилився ближче. Його очі були серйозними, майже сумними.
— Іра, я не тисну на тебе, правда, але для мене це знак довіри. Ми команда. Я хочу піклуватися про тебе. Ти для мене все. Якщо ти не довіряєш… — він замовк, стиснувши її руку. — То цей документ просто папірець, формальність, нічого більше.
Ірина дивилася на нього, на його обличчя, на те, як він тримає її руку. Вона згадала, як він приносив їй сніданок у ліжко, як гладив по голові, коли вона плакала, згадуючи колишнього, як говорив: «Ти мій дім».
— Добре, — тихо сказала вона. — Але я хочу спочатку прочитати цей документ, зрозуміти, що там написано.
— Звісно, — зрадів Олег і поцілував її. — Завтра підемо до нотаріуса. Все чесно, прозоро. Я хочу, щоб ти була спокійна.
Тієї ночі Ірина довго не могла заснути. Лежала і дивилася в стелю. Чомусь серце не заспокоювалося. Чому так швидко? Чому він так наполягає? А може, вона надто підозріла після розлучення?
Жінка згадала його очі, слова, руки на своїх плечах і вирішила: «Ні, вона йому довіряє. Він не такий, як колишній чоловік, він інший». Але десь глибоко, у найтемнішому кутку свідомості, тихий голос шепотів: «А раптом ні?»
Нотаріальна контора розташовувалася у будинку в центрі, з високими стелями, скрипучим паркетом і запахом книг. Олег припаркувався поруч, вийшов і відкрив Ірині двері, як завжди галантно.
— Не хвилюйся, — сказав він, стискаючи її долоню. — Це швидко. Нотаріус усе пояснить, ти все прочитаєш. Жодних сюрпризів.
Ірина кивнула, але руки були холодними. Всередині щось опиралося, але вона не розуміла, чому саме. Нотаріус виявилася жінкою років п’ятдесяти з короткою стрижкою і діловим костюмом. Вона привіталася і запросила сісти.
— Отже, довіреність, — промовила вона, дістаючи теку. — Включає право представляти вас у банківських, майнових, житлових питаннях, укладати угоди купівлі-продажу нерухомості, транспорту, розпоряджатися рахунками.
Ірина завмерла.
— Розпоряджатися рахунками? — перепитала вона.
— Так, це стандартна генеральна довіреність, — спокійно відповіла нотаріус. — Дає повний обсяг прав. Зручно, якщо людина, наприклад, за кордоном або не може бути присутньою особисто.
Олег поклав руку їй на плече.
— Сонечко, я ж пояснював. Це на випадок, якщо щось трапиться. Я не збираюся нічого робити без твого відома. — Він усміхнувся. — Це просто страховка для нас обох.
Ірина хотіла щось сказати, але в цей момент нотаріус підвелася.
— Перепрошую, мені потрібно на хвилинку відійти, принести бланк реєстрації. Зараз повернуся.
Вона вийшла. У кабінеті запанувала тиша. Олег дістав телефон і щось гортав. Ірина сиділа, дивлячись на документ перед собою. Літери пливли. Через кілька хвилин нотаріус повернулася, але на обличчі було дивне вираження. Здавалося, вона щось згадала і тепер не знала, як сказати. Жінка повільно сіла за стіл і подивилася на Олега.
— Перепрошую, — обережно почала, — але ви були у нас місяць тому.
Олег здригнувся. Ірина це помітила.
— Я? — спробував заперечити він. — Ні, ви, мабуть, помиляєтеся.
Усмішка його була натягнутою. Нотаріус насупилася:
— Ні, я пам’ятаю. Ви приходили з іншою жінкою, теж оформляли довіреність. Її теж звали, здається, Ірина або Аліна. Точно, саме так.
Час зупинився. Ірина повільно обернулася до нотаріуса. Він дивився на неї, і обличчя його раптом стало суворим. Увесь спокій, вся теплота зникли.
— Ах так, точно, — голосно і фальшиво розсміявся він. — Це була моя двоюрідна сестра. Я допомагав їй з квартирою після бабусі. Ви маєте рацію, ми справді були тут. Повністю забув.
Нотаріус мовчала, дивилася на нього уважно, і було видно, що вона не вірить. Ірина повільно встала, наче уві сні. Ноги не слухалися, але вона змусила себе зробити крок. Потім ще один.
— Іро, зачекай! — Олег теж встав і простяг руку. — Іра, це справді непорозуміння. Я зараз усе поясню.
Але вона йшла до дверей, відчинила їх і кинулася в коридор. На вулиці був холодний вітер. Ірина йшла швидко, не озираючись, не знаючи, куди йде. Сльози застилали очі, дихання було перерваним. В її вухах ще стукала фраза іншої жінки з місяць тому: «Довіреність… Ірина…»
она звернула в провулок, потім ще в один, зупинилася біля якогось під’їзду, стала до стіни, намагаючись віддихатися. Телефон почав дзвонити. На екрані миготів виклик від Олега. Ірина скинула дзвінок, потім ще один і ще… Поступово прийшли повідомлення: «Не роби поспішних висновків. Я люблю тебе. Будь ласка, поговори зі мною. Це непорозуміння». Вона вимкнула звук і сунула телефон у сумку. «Як я могла бути такою сліпою? Як не помітити? Усі ці гарні слова, усі ці жести… вони були заздалегідь підготовлені. Він грав роль люблячого чоловіка, а я, наївна повірила».
Ірина викликала таксі і поїхала до Віки.
— Я так і знала, — тихо промовила Віка, наливаючи їй чай.
— Пробач, Іро, я відчувала, що щось не так, але не хотіла тебе засмучувати.
Ірина сіла на кухні, обхопивши руками чашку, і розповіла все: про довіреність, нотаріуса, про ту іншу жінку.
— Вікторіє, а якщо їх було більше? — прошепотіла вона. — Можливо, я не перша?
Подруга серйозно подивилася на неї:
— Тоді перевіримо.
Вони відкрили ноутбук, почали шукати у соцмережах, на форумах, у групах. Ірина навіть не знала, що саме шукати, поки Віка не натрапила на профіль в соцмережі. Фотографія: чоловік, схожий на Олега, але без бороди. Поруч жінка у червоній сукні. Підпис: «Дякую за найкращу відпустку у моєму житті».
— Це він? — спитала Віка.
Ірина придивилася.
— Це він, — глухо сказала вона.
Вони переглянули коментарі під фото і побачили: «Обережно з цим чоловіком! Моя тітка теж з ним зустрічалася. Він у неї забрав гроші». Віка написала повідомлення автору коментаря. Через десять хвилин відповіла молода, але втомлена дівчина, на ім’я Настя:
— Так, це він. Тільки тоді він називався Ігорем. Моя тітка Люда зустрічалася з ним рік тому. Він просив довіреність, мовляв, щоб допомогти з продажем дачі, а потім зник разом з її грошима. Тітка зверталася до поліції, але там сказали, що це цивільна справа: мовляв, сама підписала.
У Ірини холодок пробіг по спині. А інших жінок було ще більше.
— Я знаю мінімум трьох. Одна з Вінниці, інша зі Львова. Вони листуються. Потрібно знайти його, але він щоразу змінює номер, документи, навіть зовнішність трохи. У нього ціла схема: вибирає жінок після розлучення, самотніх, входить у довіру, дарує квіти, робить пропозиції, а потім — довіреність і все.
Ірина не могла дихати.
— Можна мені контакти цих жінок? — запитала вона.
— Звісно, зараз скину.
Ввечері вона розмовляла з жінкою з Вінниці. Її звали Марина, їй було 50 років. Голос тремтів:
— Знаєте, що найважче? Не гроші. Гроші — це дрібниця. Важко те, що я думала, що він мене любить, що я особлива, а я була просто черговою.
Ірина закрила очі. Саме так вона і відчувала.
— Я хочу його знайти, — сказала вона рішуче. — Хочу, щоб він відповів.
— Я теж, — відповіла Марина. — Але самій мені не повірять. Потрібно, щоб нас було кілька.
— Тоді збереміся, — запропонувала Ірина. — Подамо заяву разом.
Марина мовчала.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Спробуймо.
Минуло два тижні. Ірина зібрала показання п’яти жінок. Усі вони зустрічалися з чоловіком, який називався по-різному: Олег, Ігор, Максим, Андрій. Усі отримували пропозиції руки і серця. Усі підписували або майже підписували довіреність. Дехто втратив гроші, хтось квартири.
Ірина склала заяву, додала видрук листування, скриншоти, фотографії і віднесла у поліцію. Слідча, жінка років сорока з втомленим обличчям, довго переглядала документи.
— Розумієте? — нарешті сказала вона. — Формально це складна справа. Документи підписували добровільно, але я передам справу далі, — додала слідча. — Не обіцяю швидкого результату, але спробуємо.
Ірина кивнула. Вийшовши на вулицю, вона написала в спільний чат з жінками: «Подали заяву. Тепер чекаємо». Відповіді прийшли миттєво: «Дякую, ти молодець», «Нарешті».
Ірина стояла на зупинці, дивлячись на сіре небо. Усередині більше не було пустоти. Була рішучість.
Минуло три місяці. Олег так і не з’явився. Він, напевно, шукав нову жінку в іншому місті. Але Ірина знала: рано чи пізно його знайдуть. Вона сиділа у своїй квартирі, пила каву і дивилася у вікно. На столі лежало кільце, те саме, що він їй подарував. Виявилося, що воно дешеве. Ірина усміхнулася: «Звичайно».
Віка зайшла ввечері з пирогом.
— Як ти? — запитала вона.
— Нормально, — відповіла Ірина і посміхнулася.
— Знаєш, Іро, я вдячна тому нотаріусу, — сказала вона. — Якби не вона, я б підписала і залишилася без квартири, без грошей, без нічого.
— Іноді ангели приходять у найнесподіванішому вигляді, — кивнула Віка. — І любов ти ще знайдеш, коли будеш готова.
Ірина кивнула. Можливо, так, а можливо й ні. Але тепер це не мало значення. Найважливіше вона зрозуміла: довіра — це дар. Її не можна віддавати першому зустрічному, навіть якщо він говорить усі правильні слова. Вона встала і відкрила вікно. Прохолодне повітря влетіло у кімнату. Ірина глибоко вдихнула. Життя продовжувалося.
