— Тамаро, вони назвали мою проблему «свіжим поглядом на побутовий сюрреалізм»! Вони сміялися там, де я плакав через зламаний кран! Це не визнання, це… це знущання! До речі, де мої гонорарні п’ятсот гривень? Мені треба купити нове чорнило кольору безвиході.
Аркадій не жив — він споглядав. Його день починався об одинадцятій ранку, коли Тамара вже встигала відправити дітей до школи, розібрати пошту і звести дебет із кредитом для трьох приватних фірм. Аркадій виходив на кухню, загортався в старий оксамитовий халат і з виразом крайньої огиди дивився на яєчню.
— Знову білок… — зітхав він. — Тамаро, ти ж знаєш, що надмірна кількість протеїну вбиває метафору. Мені потрібна легкість. Мені потрібен туман.
Тамара, яка в цей момент намагалася одночасно розмовляти по телефону з податковою і витирати розлите молоко, тільки кивала. — Туман у холодильнику, Аркашо. Збоку, де кефір. З’їж хоч щось, бо знову впадеш у творчу непритомність, а мені тебе підіймати важко.
Аркадій вважав Тамару «своєю Санчо Пансою». Вона була необхідним, хоча й прикрим елементом реальності, який забезпечував його тіло теплом, а принтер — папером. Його вірші були настільки складними, що їх не розумів навіть він сам. Рядки на кшталт «Безодня шепочеться з гудзиком мого сумління» Аркадій вважав вершиною інтелектуального еротизму.
Він не працював принципово. «Поет, що працює — це кентавр, у якого замість копит касовий апарат», — казав він знайомим, які вже давно перестали позичати йому гроші.
Одного вечора, після того, як Тамара обережно нагадала, що за опалення не плачено три місяці, Аркадій вирішив діяти. Він вирішив податися на міжнародний конкурс «Золоте перо». Головний приз був солідним, але Аркадія вабила слава.
Він сів за комп’ютер. У нього було дві папки. Одна називалася «Magnum Opus» — там лежала збірка віршів про смерть, тлін і порожнечу. Інша називалася «Побут_Жах» — там Аркадій, перебуваючи в особливо кепському настрої через відсутність улюбленого чаю, писав римовані скарги на життя. Там були вірші про те, як його дратує сусідська дрель, про черги в Ощадбанку і про те, як Тамара знову купила «не ту» туалетний папір.
«О, рулон рожевий, як щока немовляти, Ти не втамуєш спрагу моєї екзистенції… П’ятнадцять гривень — це занадто багато За право на гігієнічну преференцію!»
Через тиждень Аркадію зателефонували.
— Пане Аркадію? Це голова журі конкурсу «Гумористичний прорив року». Ми просто в захваті від вашої збірки «Гігієнічна преференція»! Це геніальна сатира на сучасне споживацтво! Такого тонкого стьобу над образом «страждаючого інтелігента» ми не бачили давно! Ви виграли першу премію в номінації «Іронічний деструктивізм».
Аркадій відчув, як у нього темніє в очах. Оксамитовий халат зрадницьки сповз із плеча.
— Гумор?.. — прошепотів він. — Ви вважаєте мою трагедію… гумором?
— О, так! Особливо той вірш про несправний бачок унітазу, який «реве, як поранений звір капіталізму» — це просто розрив! Ми вже готуємо публікацію. Чекаємо вас на церемонії. Обов’язково вдягніть цей ваш смішний шарф, це додає комічного ефекту!
Аркадій поклав слухавку. Він подивився в дзеркало. Звідти на нього дивився великий трагік, якого світ щойно офіційно визнав клоуном.
Він зайшов у папку «Magnum Opus». Відкрив перший вірш. «Кров стікає в ринву мого розчарування…» Тепер ці рядки здавалися йому схожими на рецепт невдалого борщу.
— Тамаро! — крикнув він. — Де мій шарф? Мені треба йти за премією.
Тамара виглянула з ванної, витираючи руки об рушник. — Слава богу, Аркашо. А за що премія? За прірву чи за безодню?
— За унітаз, Тамаро. За наш старий, ревучий унітаз. Виявляється, це єдине, що в мені є справді безсмертним.
Церемонія нагородження премії «Гумористичний прорив року» відбувалася в залі, яка пахла дорогим фуршетом і дешевим пафосом. Аркадій стояв за лаштунками, судомно стискаючи в руках свій шарф кольору «пилу занедбаних бібліотек». Його серце калатало не від радості, а від глибокого, майже метафізичного сорому. Кожен смішок, що долинав із зали, він сприймав як удар батогом по своїй тонкій ефірній шкірі. Він, людина, що бачила сни на латині, тепер мав вийти до натовпу, який щойно сміявся над його римованими скаргами на подорожчання туалетного паперу.
— На сцену запрошується метр побутового абсурду, людина, що змусила нас плакати від сміху над власними квитанціями — Аркадій Позамежний! — проголосив ведучий, чоловік у піджаку настільки яскравому, що Аркадій відчув свербіж в оці.
Аркадій вийшов. Світло прожекторів засліпило його, перетворюючи глядачів на розмиті плями. Він відкрив рота, щоб сказати щось величне, щось про те, що «сміх — це лише судома вмираючої трагедії», але з зали почулося: — Аркашо, давай про кран! Прочитай той вірш, де прокладка свистить, як соловей-розбійник капіталізму!
І Аркадій зламався. Він почав читати. Але він не читав — він сповідався. Він вкладав у кожен рядок про іржаві труби та прострочену сметану стільки справжнього болю, стільки щирого розпачу людини, яка не знає, як користуватися гайковим ключем, що публіка була в екстазі. Вони думали, що це така неймовірна акторська гра. Вони гадали, що цей чоловік у халаті поверх костюма — геніальний комік, який довів мистецтво мертвої петлі іронії до досконалості.
Коли він закінчив рядками про «самотню сосиску в морозильній камері небуття», зала вибухнула оваціями. Йому вручили статуетку у вигляді золотого мікрофона, який чомусь нагадував Аркадію йоржик для унітазу. Тамара, що сиділа в першому ряду, витирала сльози. Але Аркадій знав: вона плаче не від гордості, а від того, що тепер їм вистачить грошей, щоб закрити борги за три роки.
Наступного ранку Аркадій прокинувся не від шепоту Музи, а від наполегливого дзвінка у двері. На порозі стояв молодий чоловік із папкою та широкою посмішкою продавця щастя. — Пане Аркадію, я представник компанії «Сантех-Люкс». Ми хочемо запропонувати вам стати обличчям нашої нової лінійки «Поезія фаянсу». Ваш вірш про ревучий бачок підняв продажі наших клапанів на сорок відсотків за одну ніч! Ми хочемо зняти ролик, де ви в цьому самому халаті сидите на нашому новому унітазі-моноблоці і читаєте Кантеміра.
Аркадій хотів було гнівно виставити нахабу геть, але Тамара вже стояла позаду, тримаючи в руках рахунок за електроенергію, на якому червоним маркером було написано «ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ». — Аркадію, — прошепотіла вона, — унітаз-моноблок має функцію безшумного змиву. Ти ж так скаржився, що шум води перериває твій потік свідомості про вічність.
Так почалася епоха «Сантехнічного генія». Аркадій став медійною персоною. Його запрошували на ранкові шоу, де він мав римувати гороскопи. Його просили написати «щось депресивне про миття посуду» для реклами мийних засобів. Він став багатим. У них з’явилася нова квартира, де крани не свистіли, а двері не скрипіли. Але разом із тишею пішло і його натхнення.
Він намагався повернутися до «справжньої поезії». Закривався у своєму новому кабінеті з дубовими панелями, запалював свічки і писав: «Чорний крук моєї пам’яті дзьобає печінку минулого…» Але коли він перечитував ці рядки, він бачив не крука, а логотип компанії «Пам’ятники та Ритуал-Сервіс», з якою він вчора обговорював контракт на слоган. Його «висока трагедія» тепер пахла комерційною пропозицією.
Найгірше було те, що Тамара змінилася. Вона більше не була «трактором», що тягне на собі побут. Вона звільнилася з робіт, записалася на йогу і почала носити шовкові сукні. — Аркашо, — сказала вона одного разу за сніданком, — я тут подумала… Може, тобі варто написати п’єсу? Щось на кшталт «Гамлет у черзі за субсидією». Це зараз такий тренд!
Аркадій подивився на неї з жахом. Його власна «Санчо Панса» тепер вимагала від нього ще більше іронії. Вона полюбила його гроші, які він заробив на власному приниженні, більше, ніж його «тонку душевну організацію».
Криза настала восени. Аркадія запросили на великий літературний вечір «Серйозна розмова». Він вирішив: це його шанс. Він вийде і прочитає свою нову, справді страшну і темну поему «Антрацитова ніч душі». Без жартів. Без побуту. Без унітазів.
Зал був заповнений інтелектуалами в окулярах та критиками, які приготувалися до чергової порції «геніального стьобу». Аркадій вийшов на сцену. На ньому не було шарфа. Не було халата. Він був у чорному смокінгу, суворий і блідий.
Він почав читати. Поема була довгою, монотонною і неймовірно депресивною. Він читав про космічний холоднечу, про розпад атомів любові, про безглуздість біологічного існування. У залі панувала тиша. Аркадій відчував: ось воно. Вони розуміють. Вони нарешті побачили його справжню глибину.
Раптом з п’ятого ряду почулося тихе «хі-хі». Потім хтось пирснув у кутку. Через хвилину весь зал помирав від сміху. — Боже, як він тонко пародіює графоманів-екзистенціалістів! — вигукнув відомий критик. — Подивіться на це обличчя! Такий серйозний вигляд при такому абсурдному тексті! Це ж пост-пост-іронія! Це вищий пілотаж!
Аркадій замовк на середині речення. Він зробив те, чого не робив ніколи — він просто пішов зі сцени. Він йшов вулицею, і дощ змивав з його обличчя грим «успішного коміка». Він зрозумів: він створив монстра. Світ настільки звик бачити в ньому блазня, що навіть коли він кричав про допомогу, всі думали, що це такий кумедний перформанс.
Він повернувся додому. Тамара спала, обійнявши нову подушку з ефектом пам’яті (яку він рекламував минулого тижня). Аркадій зайшов на кухню. Він подивився на свій старий, полатаний халат, який тепер висів на золотому гачку.
Він дістав чистий аркуш паперу. Рука здригнулася. Він хотів написати про те, як йому боляче. Про те, що його ніхто не розуміє. Про те, що він самотній у своєму успіху. Але замість цього він написав: «Мій смуток такий великий, що не влазить у двері ліфта, Я викликаю вантажне таксі для своєї нудьги…»
Він посміхнувся. Гірко, іронічно, по-справжньому. — Гаразд, світло, ти перемогло, — прошепотів він. — Якщо ти хочеш сміятися, я дам тобі цей сміх. Але це буде найдорожчий сміх у твоїй історії.
Він не став найбагатшим гумористом країни. Він не купив собі віллу, де було десять унітазів, і жоден із них не ревів. Але щоночі він закривався в маленькій комірчині, де навмисно залишив один старий, несправний кран. Він слухав, як той капає: «кап… кап… кап…». І тільки під цей звук, під цей ритм побутового пекла, він почувався справжнім поетом. Бо тільки цей кран знав, що його сльози — це не частина сценарію.
