Свекруха втомилася допомагати з онуком і зажадала перевірити батьківство
— Годі! — заявила свекруха. — Треба робити тест і край. Хто знає, чия це дитина насправді.
Світлана завмерла біля дитячого стільчика, де восьмимісячний Макар старанно розмазував кашу по підносу.
Хлопчисько був копією батька — ті самі темні кучері, ті самі карі очі, навіть носик кирпатенький точнісінько такий, як у Андрія в дитинстві на старих фотографіях.
— Що ви зараз сказали? — Світлана повернулася до свекрухи.
— Те й сказала, що треба сказати, — Зінаїда Петрівна поправила окуляри й склала руки на грудях. — Я маю повне право знати, кого у своєму домі годую. Мало що там у вас було до весілля.
Андрій сидів на дивані, втупившись у телефон, і не підводив голови, ніби сподівався, що про нього всі забудуть. Коли дружина подивилася на нього з німим запитанням, він здригнувся.
— Андрію, скажи щось. Ти чуєш, що твоя мама каже?
Чоловік видихнув, відклав телефон і повільно повернув голову в її бік.
— А що тут скажеш, Світлано… Мама мудра, міркує. Може, вона й має рацію щодо цього аналізу… Щоб усім спокійніше було.
— Отож бо! — підхопила свекруха, ляснувши в долоні. — Синок у мене тямовитий, не те що деякі. Якщо нічого приховувати, то чому заперечувати? А то надто вже підозріло себе ведеш.
Світлана зняла з Макара нагрудника, витерла йому личко й узяла на руки. Хлопчик радісно загугукав і потягнувся до маминого волосся.
Вона дістала з кишені халата телефон і зателефонувала матері.
— Можна до вас приїхати? Так, із Макаром. Зараз зберемося.
Андрій схопився з дивана, але Зінаїда Петрівна схопила його за рукав і потягла назад.
— Нехай котиться, — процідила крізь зуби, але досить голосно, щоб Світлана почула. — Бачиш же, яка дивна? Отже, є що приховувати. Усі вони однакові.
Пів року тому все виглядало зовсім по-іншому. Зінаїда Петрівна щодня з’являлася в їхній однокімнатній квартирі з величезними пакетами з дитячих магазинів.
— Ах, мій золотий внучок! — примовляла вона над коляскою. — Весь у дідуся, царство йому небесне. Такий самий міцненький, щокастенький.
Світлана в ті дні почувалася майже щасливою. Свекруха допомагала з покупками, часто готувала, поки молода мама відпочивала. Усім сусідкам новоспечена бабуся у дворі розповідала, який у неї чудовий внук.
— Моя невістка — просто знахідка, — чула Світлана, як хвалиться Зінаїда Петрівна перед приятельками біля під’їзду. — Господиня, тиха, дитинку народила здоровенького. Андрюша в мене найщасливіший чоловік тепер.
Того дня свекруха прийшла з особливо урочистим виглядом. Сіла за стіл, дістала з сумочки конверт і поклала перед молодими подружжям.
— Діточки мої, — почала вона, помішуючи цукор у склянці, — я все думаю, як ви тут живете. Тісно вам, затісно. А дитинці простір потрібен, свіже повітря, місце для ігор.
Світлана годувала Макара, який зосереджено чмокав губами. Андрій читав щось у планшеті, лише зрідка поглядаючи на жінку й сина.
— Ось що я вирішила, — продовжила Зінаїда Петрівна, присуваючи конверт ближче. — Переїжджайте до мене! У мене трикімнатна просторна, кімнат вистачить. Грошенята збиратимете на власне житло. А я допоможу з онуком, щоб ти, Світланко, висипалася нормально.
Світлана уявила, як чудово буде жити у великій квартирі.
— Мамо, ми ж про це вже говорили, — насупився Андрій, не відриваючись від екрана. — Я дорослий чоловік, мені вже двадцять вісім. Хочу сам забезпечувати свою сім’ю.
— Та я ж не назавше кличу. Рік-другий поживете, грошей нашкребете на перший внесок і махнете у свою квартиру. А поки що який сенс переплачувати чужим людям?
Світлана перевела погляд з чоловіка на свекруху.
— Андрію, годі хмуритися! Мені б допомога не завадила, а твоя мама поряд буде…
Андрій відклав планшет і замислено почухав потилицю.
— Ну, не знаю… — простягнув він. — Якщо ненадовго, то чому б і ні…
— От і чудово! — зраділа свекруха, плескаючи в долоні. — Отже, домовилися. На вихідних і перевозите свої пожитки!
Світлана усміхнулася, уявляючи їхнє нове життя у великій квартирі. Макар у цей момент уже спав на руках у мами.
За тиждень вони перевезли свої речі в трикімнатну квартиру на четвертому поверсі. Зінаїда Петрівна відвела їм велику кімнату з панорамними вікнами, де поставила дитяче ліжечко поряд із їхнім ліжком.
Свекруха душі не чула в онукові, годинами могла гойдати його на руках, наспівуючи старі колискові. Подругам своїм хвалилася невтомно.
— Макарчик мій — справжній чоловічок росте, — розповідала вона сусідці Тамарі Іванівні в черзі за хлібом. — Міцненький такий, кмітливий. Андрюша в його роки точнісінько таким був.
Коли дитина стала частіше вередувати, не давала спати ночами й вимагала постійної уваги, Зінаїда Петрівна почала скаржитися на недосип.
— Я всю ніч ока не зімкнула. Голова тріщить від цього крику. Може, тобі варто сходити до лікаря? Раптом із дитиною не все гаразд?
Світлана пояснювала, що це нормально, але вона не слухала. Раніше Зінаїда Петрівна із задоволенням гуляла з коляскою у дворі, тепер усе частіше знаходила відмовки.
— У мене спина болить, — жалілася вона, коли Світлана просила посидіти з Макаром. — Та й справ по дому накопичилося. Сама впораєшся, ти ж мати.
Поступово вона звела свою допомогу до мінімуму. Свекруха, як і раніше, купувала продукти, але готувати стала рідше, постійно скаржилася на мігрені.
Одного вечора Зінаїда Петрівна запросила подруг на чай. Світлана якраз укладала Макара, який ніяк не хотів засинати й схлипував. Голоси з кухні ставали дедалі голоснішими, сміх лунав кожні кілька хвилин.
Дитина від цього шуму ніяк не засинала, вовтузилася в ліжечку й плакала. Світлана кілька разів виходила в коридор і багатозначно дивилася на цю компанію, сподіваючись, що свекруха сама здогадається притишити гучні розмови, але їм було байдуже.
Коли гості нарешті розійшлися, Світлана не витримала й підійшла до неї.
— Коли я Макара вкладаю, постарайтеся не шуміти. Він дуже чутливо спить, будь-який гучний звук може його розбудити.
Свекруха розвернулася до неї з таким виразом обличчя, наче Світлана сказала щось нечуване.
— Ах ось як! — вигукнула вона, вперши руки в боки. — Уже й подруг запросити не можна у власну квартиру? Може, ще й телевізор заборониш вмикати?
— Та ні ж, — намагалася пояснити Світлана, — просто трішки тихіше, коли він засинає…
— Слухай мене уважно, голубонько, — Зінаїда Петрівна підійшла ближче. — Це мій дім, і я тут господиня. Не подобається — ніхто тебе тут не тримає. Двері он там!
— Ви самі нас запросили! — обурилася Світлана. — Пропонували допомогти з дитиною!
— Я думала, знайду помічницю по господарству, а отримала командирку.
Вона різко повернулася й пішла до себе в кімнату.
Після тієї розмови Зінаїда Петрівна стала ще холоднішою. Зі Світланою говорила тільки за потребою, коротко й сухо. Натомість із сином проводила довгі бесіди на кухні.
Андрій після тих розмов ставав похмурим і замкнутим. На запитання дружини відповідав ухильно, уникав дивитися в очі.
— Що сталося? — запитувала Світлана. — Про що ви з мамою весь час шепочетеся?
— Та ні про що, обговорювали, яких продуктів купити треба.
Але Світлана відчувала, що чоловік їй бреше і щось приховує. Атмосфера в домі згущувалася день за днем.
Одного пізнього вечора, коли Макар нарешті заснув, Світлана почула голоси з кухні. Зазвичай вона не прислухалася до їхніх розмов, але несподівано промайнуло її ім’я, і вона насторожилася.
— Кажу тобі, — шепотіла Зінаїда Петрівна, — я її бачила, стояла біля магазину з якимсь типом. Молоденький такий, у джинсовці. І вони так і обіймалися, і цілувалися.
— Щось мені не віриться, мамо, що Світлана може себе так вести, — невпевнено сказав Андрій.
— Я ж усе своїми очима бачила, не сліпа! Вони там пів години стояли, воркували одне з одним. А вона вся червона, зніяковіла чогось. Думаєш, від дружніх обіймів так червоніють?
Світлана чудово пам’ятала той день. Вона зустріла біля торговельного центру свого однокласника Дімку, якого не бачила років п’ять. Вони справді обійнялися при зустрічі, як це зазвичай роблять старі друзі, поговорили хвилин десять про життя.
— А ще дивись, на кого дитина схожа, — продовжувала свекруха. — Кажуть, на тебе, а я не бачу. Риси обличчя зовсім інші, ніс особливо.
— Мамо, та що ти таке кажеш…
— Те й кажу, що пора очі й тобі відкрити! Перевірити треба, чия це дитина насправді. А то невідомо, кого ми тут годуємо.
Світлана більше не могла спокійно це слухати. Вона тихенько пройшла в дитячу, де мирно спав Макар, і сіла поряд із ліжечком.
За кілька хвилин на кухні стало тихо. Зінаїда Петрівна пройшла до своєї кімнати, а Андрій попрямував до них. Світлана вдала, що спить, але спиною відчувала, що чоловік стоїть у дверях і мовчки дивиться на них.
Уранці Андрій пішов на роботу раніше звичайного, навіть не поснідавши. Зінаїда Петрівна трималася відсторонено, ніби між ними виросла невидима стіна.
Світлана весь день мучилася й не знала, як учинити. Звинувачення свекрухи були настільки абсурдними, що навіть обговорювати їх здавалося принизливим. Але й мовчати теж було нестерпно.
Увечері, коли Андрій повернувся, Світлана наважилася на розмову. Зінаїда Петрівна піджала губи й демонстративно відвернулася до вікна. Андрій витріщився у свою тарілку з вечерею.
— Я випадково почула вчорашню розмову, — сказала Світлана, намагаючись говорити рівно. — І хочу все прояснити. Той чоловік, якого бачила Зінаїда Петрівна, — мій однокласник. Ми не бачилися кілька років, випадково зустрілися біля магазину.
— Ага, однокласник, — пирхнула свекруха, не повертаючи голови. — Знаємо ми таких однокласників.
— А що стосується Макара, — Світлана взяла сина на руки, — то він копія Андрія. Ті самі очі, той самий ніс, навіть родимка на шиї на тому самому місці.
Зінаїда Петрівна нарешті обернулася.
— Родимка — це не доказ.
— Годі! — Світлана встала, притиснувши Макара до грудей. — Вам потрібні докази?
Вона повернулася до чоловіка.
— А ти чого мовчиш? Повірив своїй матусі?
— Світлано, не гарячкуй, — пробурмотів Андрій. — Мама ж не зі зла…
— Вона каже, що дитину нагуляла на стороні, а ти вуха розвісив.
Зінаїда Петрівна встала з-за столу й випрямилася на весь зріст.
— Годі розігрувати спектакль! — заявила вона. — Якщо нічого приховувати, то чого ти так нервуєш? Зробимо тест, і ділу край.
— Зробимо, — твердо відповіла Світлана. — Обов’язково зробимо.
Вона пройшла в кімнату й почала збирати речі. Макар заплакав. Андрій з’явився в дверях, але не наважувався ввійти.
Батьки Світлани жили у двокімнатній квартирі на іншому кінці міста. Вона викликала таксі й поїхала до них із дитиною.
Усю ніч телефон не замовкав. Андрій писав повідомлення, дзвонив, просив повернутися. Світлана не відповідала, треба було зібратися з думками, зрозуміти, що робити далі.
Уранці, коли Макар прокинувся й весело гугукав, лежачи на батьківському ліжку, Світлана нарешті відповіла на дзвінок чоловіка.
— Слухай уважно, — сказала вона, дивлячись на сина, який намагався спіймати сонячного зайчика на подушці. — Робимо тест і після цього розлучаємося. Жити з людиною, яка мені не довіряє, я не можу.
Андрій мовчав.
— Або ти знімаєш локшину з вух, вибачаєшся, і ми з’їжджаємо від твоєї матері. Обирай!
Кілька секунд тиші здалися вічністю.
— Я обираю тебе й сина, Світлано! — тихо сказав Андрій. — Дуже скучив за вами.
За два тижні Андрій зняв двокімнатну квартиру. Світлана з Макаром переїхали до нього того ж дня.
Квартира була невеликою, у ній іще пахло фарбою після ремонту, але Світлана почувалася тут як удома. Ніхто не стежив за кожним її кроком, не робив зауважень, не нашіптував чоловікові гидоти.
За місяць вони все-таки здали тест на батьківство. Не тому, що сумнівалися, а щоб остаточно закрити тему й ніколи до неї не повертатися.
Результат був передбачуваним — Макар з імовірністю 99,97% був сином Андрія. Світлана надіслала копію результату свекрусі на електронну пошту, але та навіть не відповіла.
Тільки за тиждень Зінаїда Петрівна зателефонувала синові.
— Ну що, отримали результати?
— Отримали, — коротко відповів Андрій. — Макар мій син. Ти задоволена?
— А я тут при чому? Просто для порядку перевірили. Мало що буває в житті.
Жодних вибачень не пролунало, наче нічого й не було.
