«Тарас чекав мене сім років. Він снився мені, снився і чекав на небесах»

Десятирічного Тарасика xoвали всім селом. Багато люду прийшло і з сусідніх околиць. Чому відійшов Тарас у Вічність – ніхто не знав.

Він був звичайним хлопчиком. Бешкетував, ганяв на пасовиську м’яча. Хотів навчитися грати на гітарі. Однолітки за це над Тарасом кептували. А він бігав до старшого двоюрідного брата, у якого був старий інструмент, і пробував брати перші акорди.

У Тараса був гарний, дзвінкий голос. Ангельський, як казала вчителька музики. Й розповідала хлопчині про італійського співака Робертіно Лоретті, який у юному віці здобув світову популярність. Учителька також пророкувала Тарасові успіх.

Суботній вересневий день був теплим і погожим. Тарас смакував у садку улюбленими солодкими яблуками.

– Знову не помив? – гукнула з вікна матір.

Неля Степанівна працювала сільською фельдшеркою. Дітлахи люблять куштувати немиті овочі й фрукти. Тому восени медичка нерідко заходила до школи читати учням «лекції». Так школярі називали настанови Нелі Степанівни. Чи дотримувались їх юні односельчани – хтозна. Бо навіть єдиний син фельдшерки ігнорував материну науку.

– Сину, ти мене чуєш? – знову гукнула через кілька хвилин Неля Степанівна.

Тарас сидів, спершись до яблуні, й не реагував на материне запитання.

Щось тенькнуло у серці жінки. Вибігла в садок. Син уже не дихав.

Відтоді минуло сім років. Але в селі пам’ятають цей тpaгічний день. І коли у чиєїсь дитини бодай трішки підвищується температура, поспішають до фельдшерки. Випадок з її сином навчив обачності багатьох.

Іванка відсвяткувала п’ятнадцятиріччя. У цьому віці дівчатка вперше закохуються, стpaждають від нерозділених почуттів, цікавляться любовними історіями. На сільську красуню задивлялися однокласники і старші парубки. У її ніжному образі було щось ангельське. Неймовірно сині очі й ледь хвилясте волосся кольору стиглої пшениці. І голос. На шкільних концертах Іванка завжди декламувала вірші. У неї це виходило настільки проникливо й щиро, що доводило слухачів до сліз.

На залицяльників дівчина уваги не звертала. Ровесниці вважали її гордою. Називали поміж себе, а інколи і в очі, «сніговою королевою». Злостилися на хлопців, які «гuнули» за Іванчиною вродою. І потай їй заздрили.

А вона мала таємницю, яку нікому не розповідала. Їй часто сниться незнайомий хлопець. Якби в Іванки був талант художниці, намалювала б юнака, який приходить у її кольорові сни. Він грає для неї на гітарі й співає пісні, яких дівчина ніколи не чула. Коли прокидається, намагається згадати хоча б кілька слів із тих пісень. Не може. Здається, їх не існує на землі. Мелодії народилися у Всесвіті, мандрують незвіданими світами. І підвладні лише незнайомцеві з чарівним голосом.

В останньому сні хлопець хотів доторкнутися до її руки. Коли до доторку залишилося півмиті, відчула холод. І вловила сполoxаний, дивно-сумний погляд незнайомця. Прокинулася. Шaлено калатало серце. Було відчуття чиєсь недавньої присутності. Глянула на годинник. Пів на першу ночі.

І поки дівчата писали у зошитах вірші про кохання й розлуку, малювали сердечка, пронизані стрілами Амура, Іванка записувала свої сни. Ховала зошита від сторонніх очей. І соромилася сама собі зізнатися, що закохалася в хлопця, якого, можливо, не існує зовсім.

В одній із телеперадач розповідали про ретро-музику. Іванка слухала історії одним вухом: прибирала в хаті. І раптом цей голос. Він чимось був схожий на той, який вона чує у своїх снах. Це юний Робертінно Лоретті виконував сингл «O Sole Mio» – «Моє сонце». «Я б залишився під твоїм вікном, коли настає ніч і сонце заходить. Але є інше сонце, ще красивіше. Моє сонце – на твоєму обличчі!» – виводив італійською співак-підліток.

Іванка забула про прибирання і про все на світі. У її снах пісні звучали іншою мовою. І незнайомець зовсім не подібний на Робертінно Лоретті. Лише голос.

Тільки своїй хресній Іванка довіряла свої маленькі секретики. Тамара жила в місті. Власних дітей не мала. Разом із чоловіком любили Іванку, як рідну.

Якось похресниця зважилася розповісти Тамарі про свої сни. Цей бачила минулої ночі. Вечірнє, зоряне небо. Тепло і тихо. Її незнайомець сидів на хмарці й грав на гітарі. Іванці аж стало боязко, бо, здавалося, вона дуже близько до хмарки і далеко до землі. Бачила його усмішку. Довгі пальці, що перебирали струни інструмента. І сумні очі.

– У твоєму віці, – сказала хресна, – багато дівчат бачать романтичні сни. Це ж природньо. Що, гадаєш, було у мене на думці у п’ятнадцять років?

– Розумієте, він якийсь неземний, нетутешній. У мене таке відчуття.

– Це відчуття, моя дорогенька, називається молодість, кохання, мрії. Пора тобі звернути увагу на реального хлопця, а не на героя нічних сновидінь. Плід твоєї фантазії витає під небесами, а коханий ходить по землі.

Суботній вересневий день радував теплом і сонцем. У неділю Іванка з батьками збиралася до міста за обновками. Батьки любили тішити свою доньку-одиначку гарненькими одяганками і взувачками. Та й можливість мали.

Іванка прибрала в хаті. У кімнаті батьків поставила букет із різнокольорих хризантем – улюблених материних квітів. Цієї осені вони зацвіли дуже рано.

Згадала: батько просив назбирати яблук на сік. Узяла велику плетену корзину. Вітер добряче попрацював у садку. Підняла велику антонівку. Мати завжди кивала пальцем на Іванку, що вона любить їсти немиті яблука. Усміхнулася. Подумала, як у дитинстві: ніхто не побачить.

Від різкого запаморочення присіла під антонівкою – улюбленим батьковим деревом.

Останню земну дорогу встелили Іванці осінніми квітами. Окропили слізьми. Навіть вітер притих у скopботі.

– Що ж трапилося? – запитували один в одного односельці. І не знаходили відповіді. А класна керівничка не могла пригадати, коли востаннє Іванка пропустила уроки через якусь недугу.

Читайте також: “Вік доживала Палажка в літній кухні, соромно було зізнатися, що внучка не хоче її в хаті бачити і навіть їсти не дає”

На дев’ятий день Тамарі приснився сон. Вона у ньому була, немов глядач у театрі. Дивний садок. На деревах величезні рожево-білі квіти, схожі на магнолії. І жодного листка. Землі не видно – стелеться туман. По цій легкій пелені неначе пливуть назустріч одне одному хлопець і дівчина. Іванка! Це ж Іванка! А хлопець незнайомий. Рука торкнулась руки. «Я чекав тебе на небесах», – сказав хлопець. «Тарас чекав мене сім років, – мовила до хресної Іванка. – Він снився мені, снився»

Раптом усе зникло. Ні дерев, ні Іванки, ні незнайомого хлопця. Лише ехо: «Він чекав, снився.»

Автор – Ольга Чорна

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram