— Подаруй дитині телефон, від вас не убуде, — зовиця вирішила пожити за наш рахунок, але я поставила її на місце.
Все почалося з того самого дзвінка в суботу вранці. Я збивала тісто для млинців, коли телефон чоловіка завібрував на столі. Олексій був у душі, і я машинально глянула на екран: «Лєна». Його сестра.
— Льошо, це Лєна дзвонить, — крикнула я в бік ванної.
— Візьми, будь ласка! — донеслося крізь шум води.
Я витерла руки об рушник і натиснула зелену кнопку.
— Алло, Лєно?
— Олю, привіт… — голос зловирки тремтів. — Льоша вдома?
— У душі. Щось сталося?
Пауза. Потім схлип.
— Він пішов. Учора ввечері зібрав речі й пішов. Сказав, що втомився, що йому потрібне інше життя. Олю, я не знаю, що робити…
Я прикрила очі. Чесно кажучи, я давно чекала цього. Віталій, чоловік Лєни, останні пару років виглядав як загнаний кінь. Вона пиляла його за все: за невелику зарплату, за те, що мало часу проводить із сином, за те, що не розвивається професійно. А ще вона обожнювала порівнювати його з Олексієм, моїм чоловіком, який три роки тому став заступником начальника відділу в будівельній компанії.
— Лєно, заспокойся. Зараз Льоша вийде, поговорите. Все буде добре.
— Добре? У мене Артему шістнадцять, випускний на носі, репетитори потрібні, а я сама залишилася! На одну мою зарплату ми не проживемо!
Олексій вийшов із ванної, обмотуючи рушник навколо стегон. Я простягнула йому телефон:
— Твоя сестра.
Він насупився, притиснув трубку до вуха:
— Лєнка? Що сталося?
Я повернулася до тіста, але чула всю розмову. Олексій охав, зітхав, говорив щось. Потім довго мовчав, слухаючи. Нарешті він сказав:
— Не переживай. Ми щось придумаємо. Ти не сама, розумієш? Приїжджай до нас увечері, поговоримо нормально.
Коли він повісив трубку, я вже наливала тісто на розпечену сковороду.
— Віталій від неї пішов, — сказав Олексій, сідаючи за стіл. — Вона плаче. Просить допомогти.
— Допомогти — це як саме?
— Ну… Морально підтримати. Може, грошима трохи. У неї ж Артемка, школа, репетитори.
Я перевернула млинець.
— Льошо, у Лєни нормальна зарплата. Артем майже дорослий. Чому вона не може…
— Олю, вона моя сестра, — перебив він. — Єдина. Я не можу кинути її в такій ситуації.
Я промовчала. Знала ж, що так буде.
Лєна приїхала в неділю з пакетом яблук, які «на ринку майже задарма віддавали». Сіла на кухні, закутавшись у наш плед, і почала. Говорила дві години поспіль: як Віталій посмів її кинути після двадцяти років шлюбу, як вона тепер сама тягтиме сина, як їй важко. Олексій сидів поруч, гладив її по плечу. Я варила борщ і час від часу підливала чай.
— Артем дуже переживає, — схлипувала Лєна. — Він же у випускному класі, нерви на межі, а тут таке. Батько просто взяв і зник із його життя.
— Вітя з Артемом бачиться? — спитала я.
— Раз на тиждень забирає кудись. Але це не те! Хлопцеві потрібна повноцінна сім’я!
Мені хотілося нагадати, що Артем уже метр вісімдесят зростом і цілком собі мужик, а не хлопчик, але я стрималася.
За пів години Лєна заговорила про гроші. Мовляв, Віталій аліменти платитиме, але цього мало, комуналка подорожчала, продукти теж, а ще потрібно Артему репетитора з математики оплатити.
— Лєно, а скільки Віталій дає? — обережно спитав Олексій.
— Та все одно не вистачає! Але ж я не тільки на нього витрачаю! Комуналка одна п’ять тисяч виходить!
— Може, тобі підробіток знайти? — запропонувала я.
Лєна подивилася на мене так, ніби я запропонувала їй щось непристойне.
— Олю, у мене нерви! Я зараз ледве-ледве на роботу ходжу, важко тямлю. Який підробіток?
Олексій стиснув мою руку під столом — мовляв, не треба. Я проковтнула слова, які рвалися назовні.
— Лєно, не хвилюйся, — сказав він. — Якщо що, ми допоможемо. У мене ж зарплата зросла після підвищення. Справимося.
Лєна розплакалася від вдячності, обняла брата. Я доварила борщ і розлила по тарілках, намагаючись не думати про те, що ось так, однією фразою, мій чоловік щойно відкрив кран, який буде неможливо закрити.
Перший місяць було терпимо. Лєна дзвонила рази три на тиждень, жалілася на життя, Олексій співчував і підтримував. Одного разу він перевів їй десять тисяч гривень — мовляв, цього місяця сестрі не вистачає. Я промовчала. Десять тисяч — це не критично.
Потім Лєна стала приїжджати на вихідні. Сідала на нашій кухні, пила чай із моїми пирогами, зітхала. Розповідала, як їй важко, як Артем нервує перед іспитами, як колишній чоловік рідко дзвонить синові. Я готувала обід, вона їла разом із нами. Потім стала брати з собою їжу в контейнерах.
— Олю, ти не проти? А то я так втомилася готувати, після роботи сил немає зовсім. Твій борщ Артемці дуже подобається.
Я не була проти. Спочатку. Але коли вона стала приїжджати двічі на тиждень і забирати половину того, що я готувала на нашу родину, я почала дратуватися.
— Льошо, ну це ж… — почала я одного вечора, коли Лєна пішла з трьома контейнерами котлет, тушкованої капусти й салату.
— Що? — Він гортав якісь папери на дивані.
— Вона приходить, їсть нашу їжу, забирає додому. У неї зарплата, аліменти Віталія. Чому вона не може сама готувати?
Олексій відклав папери.
— Олю, у неї стан важкий. Ти ж бачиш, як вона нервує. Дай людині прийти до тями.
— Минуло вже два місяці.
— Зрозумій, двадцять років шлюбу розвалилися. Їй потрібен час.
Я розвернулася й пішла в спальню. Не хотілося сваритися. Але всередині накопичувалося щось важке, неприємне.
У березні Олексій отримав премію — п’ятдесят тисяч гривень. Ми збиралися відкласти на ремонт і новий холодильник, наш старий уже десять років служив і почав барихлити. Але не встигли ми обговорити покупку, як зателефонувала Лєна.
— Льошо, у мене до тебе прохання, — голос звучав винним, але наполегливим. — Артему потрібен репетитор з фізики. Я знайшла, але він бере шістсот гривень за заняття. Два рази на тиждень. Льошо, я не потягну…
Олексій перевів їй гроші — на три місяці вперед, ще й зверху накинув. Вийшло двадцять чотири тисячі гривень. Холодильник залишився в планах.
— Племінник важливіший, — сказав він мені. — Пацану вчитися треба. Холодильник зачекає.
Я кивнула. Артем справді не винен у тому, що батьки розлучилися. Йому справді потрібно готуватися до іспитів. Це логічно. Це правильно. Але осад залишився.
У квітні Лєна стала приходити з проханнями частіше. То потрібні гроші на нові кросівки Артему — «на фізкультурі вимагають спеціальні, для бігу», то на шкільну екскурсію, то на підручники. Олексій не відмовив жодного разу.
Я мовчала. Рахувала в умі. За три місяці він перевів сестрі близько шістдесяти тисяч. Плюс вона регулярно забирала нашу їжу. Плюс дзвонила з будь-якого приводу, і Олексій мчав до неї — то кран полагодити, то шафу пересунути, то з документами допомогти.
— Льошо, у тебе своя сім’я є, — сказала я одного разу, коли він чергового разу зібрався до сестри в суботу вранці. — Ми хотіли в кіно сходити.
— Олю, ну вона сама. Їй важко. Я швидко, тільки шафу поставлю на місце, і вернуся.
Повернувся він через п’ять годин. У кіно ми не пішли.
Терпіння моє луснуло в травні. Була п’ятниця, я прийшла з роботи втомлена, хотіла спокійно повечеряти й лягти раніше. Але на кухні сиділа Лєна, пила чай і щось обговорювала з Олексієм.
— …розумієш, у всіх у класі нормальні телефони, а в Артема цей стародавній айфон сьомої моделі, — говорила вона. — Екран тріснутий, батарея не тримає. Хлопець соромиться. Льошо, ти ж розумієш, як це в їхньому віці — бути білою вороною.
Я зупинилася в дверях. Новий айфон. Вона серйозно?
— Скільки коштує нормальний телефон? — спитав Олексій.
— Ну, остання модель не дешево. Але можна попередню. Льошо, я б сама, але ти ж знаєш, у мене зараз кожна копійка на рахунку. Комуналку ледве сплачую.
— Подаруй дитині телефон, від вас не убуде, — додала вона вже м’якше, майже жалібно. — Ти ж на гарній посаді, зарплата пристойна. Ви можете собі дозволити.
Я не могла це більше терпіти.
— Ні, — сказала я.
Обоє обернулися.
— Олю… — почав Олексій.
— Ні, — повторила я, заходячи на кухню й ставлячи сумку на стіл. — Лєно, минуло пів року з моменту розлучення. Пів року. Артему майже сімнадцять, він цілком дорослий хлопець. Він може сам підробити на телефон, якщо йому так важливо. Ти могла за цей час знайти підробіток. Могла почати жити за коштами. Могла перестати сидіти на шиї в брата.
Лєна зблідла.
— Олю, ти про що?
— Я про те, що мій чоловік за пів року перевів тобі більше ста тисяч гривень. Я не рахувала їжу, яку ти регулярно забираєш додому. Я не рахувала його час, який він витрачає, допомагаючи тобі з ремонтами та побутовими питаннями. Я мовчала, тому що розуміла — тобі справді було важко. Розлучення, нерви, перебудова життя. Але пів року — це достатній термін, щоб узяти себе в руки.
— Олю, ти не розумієш… — почала Лєна, але я не дала їй договорити.
— Я чудово розумію. У тебе є робота, нехай і зарплата невелика. У тебе є аліменти від Віталія. У тебе є син, який може підробляти влітку — у сімнадцять років багато хто заробляє сам. Але замість того, щоб навчитися жити на свої кошти, ти віддаєш перевагу висіти на братові. І знаєш, що найприкріше? Ти навіть не вдячна. Ти сприймаєш це як належне.
Лєна схопилася.
— Я не вдячна?! Я кожного разу дякую! Льошо, скажи їй!
Олексій сидів мовчки, опустивши очі.
— Лєно, — я говорила спокійно, але твердо, — ми готові тебе підтримувати. Але не утримувати повністю. Якщо тобі потрібна допомога в екстреній ситуації — будь ласка. Якщо потрібна порада, моральна підтримка — завжди раді. Але купувати племіннику айфон останньої моделі, поки наш власний холодильник розвалюється? Ні. Це не допомога. Це утриманство. І ми не зобов’язані тебе утримувати.
— Льошо! — Лєна повернулася до брата, в очах блищали сльози. — Ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?
Він нарешті підняв голову.
— Лєн… Оля має рацію.
— Що?!
— Вона має рацію, — повторив він тихше. — Вибач. Я хотів допомогти тобі пережити тяжкий час. Але, мабуть, я… все. Тобі справді потрібно почати справлятися самій. Ми допоможемо, якщо буде зовсім важко. Але не в такому обсязі.
Лєна схопила сумку.
— Чудово. Значить, я вам більше не потрібна. Зрозуміло. Рідна сестра — і та виявилася тягарем.
— Лєно… — почав Олексій, але вона вже вибігла з кухні.
Вхідні двері грюкнули. Ми сиділи мовчки хвилин п’ять. Потім Олексій важко зітхнув:
— Може, ти була занадто різкою?
— Може, — погодилася я. — Але хтось мав це сказати. Ти б мовчав і далі, поки вона не висмоктала з нас усі гроші й сили.
Він потер обличчя долонями.
— Вона моя сестра. Мені хотілося допомогти.
— І ти допоміг. Більше, ніж багато хто допоміг би. Але в допомоги мають бути межі, Альош. Інакше це перетворюється на паразитування.
Він кивнув. Ми так і просиділи на кухні до ночі, майже не розмовляючи.
Лєна не дзвонила два тижні. Потім надіслала коротке повідомлення Олексію: «Влаштувалася на другу роботу. На вихідних буду адміністраторкою в салоні краси. Дякую за підтримку в тяжкий час». Крапка.
За місяць Лєна знову з’явилася в нас — але вже інша. Підтягнута, з новою стрижкою, у гарному настрої.
— Олю, Льошо, привіт, — вона поставила на стіл пакет із тістечками. — Вирішила зайти, давно не бачилися.
Ми пили чай. Вона розповідала, що робота в салоні виявилася приємною, там гарний колектив, і зарплата непогана. Плюс стали давати чайові — за місяць набігає тисяч десять додатково. Артем влаштувався на літо розклеювати оголошення, теж заробляє. На новий телефон збирає сам.
— Знаєте, — сказала вона перед виходом, натягаючи куртку, — я спочатку образилася. Дуже. Мені здавалося, що ви мене кинули, коли мені було зовсім тяжко. Але потім зрозуміла: ви праві. Я справді сіла вам на шию. Використала свою ситуацію, щоб не напружуватися самій. Це було нечесно.
