Текля сіяла гірку брехню так упевнено, що вже й сама почала вірити своїм словам. Відбила коханого у сестри, та гіркими злізьми умилася

Надворі ожеледиця. Поривчастий вітер обпiкає обличчя. Обережно ступаю тротуаром, як враз мій погляд вловлює стареньку бабусю, що спішить перейти вулицю на зелене світло.

«Не поспішайте! Слизько ж! Перейти – встигнете!» – вихопилося у мене. Бабуся рукою подає мені знак зачекати. Крізь глибокі зморшки на її обличчі прорізається тепла усмішка. Не вірю своїм очам: це ж баба Текля!

Колись ми познайомилися з нею в парку поблизу мого дому, де вона гуляла з правнучкою. «Як бачите – іще живу. А на Різдво уже 89 мені виповниться, – у голосі Теклі чуються нотки гордості і, водночас якоїсь винуватості.

– Хочу дещо онукам і правнукам до свят купити. Хтозна, чи доживу до наступного Різдва?» Онуці ж Олесі, з якою живе, сказала, що до знайомої піде, котра неподалік живе. Щоб дівчина не хвилювалася. На всяк випадок – мобільний взяла.

Текля показує мені телефон. Я супроводжую стареньку в один магазин, інший. Перескакуючи з однієї думки на іншу, Текля спішить розказати про себе. Я уважно слухаю, а потім, щоб упевнитися, що із старенькою все буде гаразд, замовляю їй таксі додому.

Увесь день стоїть переді мною її тепла посмішка, добрий погляд очей, а в пам’яті випливає її життєва історія, яку колись вона мені оповіла.

Народилася Текля у польському селі Корхів, неподалік Бєлгорая. Як і більшість переселенців, батьки її були заможними. Текля і її молодша сестра Ганна ще змалечку мали свої обов’язки: доїти, пасти, напувати корів, збирати фрукти в саду, підмітати подвір’я. Батьки ж обробляли своє поле, ткали полотно, доглядали великий сад.

Сестри були дуже схожі між собою. Хто з дівчат у їхньому селі мав іще такі розкішні коси, такі чорні брови і тонкий стан, як вони? За сільським звичаєм першою заміж повинна вийти старша сестра. Та чомусь парубки ніби не помічали Теклі.

Для них ліпше сонця світила Ганя. Коли один хлопець заслав до неї старостів, вона покепкувала з нього, принесла гарбуза. Їй, молодій і веселій, ще хотілося вечорниць і забав.

Якось приїхав до їхнього батька давній друг із дружиною й сином. Василь, так звали молодого хлопця, сподобався сестрам й одразу подружився з ними. Був вродливий, говіркий, веселий. Текля і Ганя, таємно одна від одної, стали чекати, коли гості приїдуть знов. Вони і справді до них зачастили, розпочали з їх батьком спільний «бізнес» із продажу на базарах лляного полотна.

Одного разу за сімейною вечерею батько завів мову про те, що добре було б пов’язати їхні родини. Василь – хлопець роботящий, тямущий, та й Теклі час заміж виходити. «А що ти скажеш на це, Теклюню? Я поговорю з товаришем. Гадаю, він не проти бути моїм сватом», – мовив.

Текля ніби загорілася тими словами. Заборонила батькові так чинити. Хіба не він вчив своїх доньок бути гордими? Та насправді уже уявляла нареченою Василя, марила його поцілунками. Місячними ночами, щоб ніхто не бачив, вишивала сорочку.

Останнім часом Василь почав приїжджати щотижня. Став своїм у їхній хаті. Текля помітила, як паленіють його щоки, коли до хати заходить Ганя. І сестра також ніби мінялася на обличчі, розгублено опускала очі. А, може, це їй тільки здається?

Невдовзі, як блискавка у ясному небі, обпекла Теклю новина: Василь хоче засватати Ганю. Боже, а як же вона? А вишита нею сорочка? Вона, що так надіялася на його кохання, відмовлялася від вечорниць, має сидіти іще в дівках? Віддати Василя сестрі? Та – нізащо!

Кохання розривало її грyди, пересікло гордість. Одного ранку сіла на воза, що віз людей на базар до Василевого села. Знайшла хлопця і розповіла йому про свою любов. Про те, що їй без нього – не жити. А Ганя, мовляв, насміхається з Василя і теж приховує йому гарбуз. Текля сіяла гірку брехню так упевнено, що вже й сама почала вірити своїм словам.

У селі ще довго говорили, як вона відбила хлопця від рідної сестри. Ганну жаліли, співчували. Тільки чому її, Теклю, ніхто не розумів?

У невістках жилося Теклі добре. Улеслива, хазяйновита, вона полюбилася Василевим батькам. Нaрoдила сина, якого назвала Володею. Коли хлопчикові виповнилося два рочки, прийшла сумнозвісна oпeрація «Вісла».

На подвір’ї розцвітали нарциси, пінилися у буйноцвітті вишні та черешні, оксамитом зеленіла на полі озимина, як їм наказали прибути на залізничну станцію, звідки повезли у товарняках в невідомість.

Так їх сім’я прибула на Теребовлянщину. Поселили їх у хату-розвалюху. Полатали її, як могли, завели господарку. Раділи, що дісталися їм хороші, щирі сусіди, які багато їм допомагали. Та Василя не влаштовувало їх зубожіле життя, тож подався на заробітки в Росію. Чи гадала Текля, що бачить чоловіка востаннє, що там, далеко від дому, тpaгiчна смepть розлучить їх назавше?

Думала, не переживе свого горя. Тільки засіріє надворі – біжить на цвuнтар. Виплачеться на Василевій мoгuлі, поговорить з ним. Бувало, і посвариться, що не послухав її, коли благала не їхати з дому. А тепер мусить сама виховувати сина, закінчувати розпочату будову.

А ще – важка робота на фермі від вранішніх до вечірніх зірок. Та найбільше тиснуло дyшу покаяння: змарнувала вона життя Гані – сестра так і не вийшла заміж.

Якось зібралася Текля у село на Підгаєччині, де живе Ганна. Сестра на поріг її не пустила. Обвела докірливим поглядом, витерла набіглі сльози. «Я тебе не знаю», – сказала Ганна, як відрізала. Теклі пересохло у горлі, жаль стиснув біля серця.

«Дай хоч води напитися», – попрохала. Тремтячою рукою Ганна подала кухоль. Ще раз прицілилася у сестру сумними очима. І мовчки пішла до хати. Текля почула, як у дверях перекрутився ключ.

Сльози заливали її обличчя, коли поверталася на автобус. Чим вона могла дорікнути сестрі? Що сказати? Що давно шкодує, що так вчинила і тепер страждає й сама? Що болить і плаче її серце за рідну кpoв?

Незважаючи на поважний вік, Текля не хоче сидіти без діла. Допомагає на кухні онуці Олесі, доглядає квіти. Ще донедавна в’язала рукавички і шкарпетки для онуків і правнуків, вишила кілька рушників для святого храму. «Я не боюся своїх років, нехай вони моєї завзятості бояться», – жартує баба Текля.

Читайте також: Зламавши пароль електронної скриньки, читаю лист від якоїсь Анжели. Так ось від чого мій благовірний так на роботі стомлюється

Коли різдвяні дзвони благодаттю відлунять у наших душах, до неї неодмінно з’їдуться рідні. Пташенята-правнуки заколядують бабусю на щастя, добро і довгий вік. Біля них ніби молодіє і її дyша.

Після щирої молитви сядуть усі за святковим столом, де так не вистачає Ганни. Чому б не помиритися сестрам? Не хоче баба Текля піти у вічність із сум’яттям у дyші. Якщо вона і вчинила гріх, то спокутувала його гіркими сльозами у безсонні ночі.

Худенькою рукою Текля витирає сльози, коли ми прощаємося з нею. Вона все- таки сподівається, що рідна сестра її прийме. І пробачить.

Автор – Марія МАЛІЦЬКА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram