Дев’ятиповерховий будинок на околиці Тернополя Соломія пам’ятала краще, ніж власний день народження. Дванадцять років тому вона вперше піднялася тими сходами в обшарпаний під’їзд, де зі стелі сипалася штукатурка, а ліфт вмикався тоді, коли йому заманеться.
Квартиру на дев’ятому поверсі молодятам подарувала свекруха, Галина Михайлівна. Сама вона повернулася до батьківської хати в селі Купчинці, що за годину їзди від міста.
– Живіть, дітки, – сказала тоді Галина Михайлівна, віддаючи ключі. – Мені вже багато не треба, а вам початок життя будувати.
Роман тоді розцілував матір, а Соломія вдячно всміхнулася. Але вже наступного вечора, піднімаючись пішки з важкими сумками, вона вперше подумала, що цей подарунок обійдеться їм дорожче, ніж здається.
У під’їзді траплялися випадкові люди, які не мали там що робити. Одного разу на майданчику спав чоловік без житла, іншого разу під сходами лежав шприц.
Сама квартира виявилася ще гіршою за під’їзд. Довелося вирівнювати стіни, шпаклювати стелі, міняти проводку й стелити нову підлогу. На все це молоде подружжя взяло кредит, а коли гроші закінчилися, оформили другий, щоб купити хоч якісь меблі.
Минуло одинадцять років. Кредити давно виплачені, діти виросли, а життя здавалося налагодженим. Аж поки не сталася операція.
Галині Михайлівні зробили складну операцію в обласній лікарні. Роман із Соломією оплатили все до копійки, а потім забрали свекруху до себе на тиждень. Соломія взяла відпустку, щоб доглядати за нею вдень і вночі.
Старша донька, Марта, телефонувала з Польщі щодня. Говорила співчутливо, питала про самопочуття, але приїхати не збиралася.
Коли Галина Михайлівна повернулася в село, виявилося, що самій їй не впоратися. Корова чекала на доїння, кози просили їсти, кури кричали біля порожніх мисок, а піч стояла холодна.
Через два дні Роман прийшов із роботи похмурий і сів за кухонний стіл навпроти дружини.
– Мама дзвонила, – сказав він. – Їй дуже важко. Вона сама не справляється.
– Я знаю, – кивнула Соломія. – Я теж їй телефонувала. Треба щось вирішувати.
– Я вже вирішив.
Соломія підняла очі від чашки.
– Тобто вирішив
– Ти переїдеш до неї, – Роман говорив рівно, наче оголошував розклад. – Звільнишся з роботи й поживеш у селі. Хоча б поки мама не стане на ноги.
Соломія навіть засміялася, так недоречно це прозвучало.
– Ти зараз жартуєш
– Ні.
– Романе, я працюю тут дванадцять років. У мене колектив, посада, свій графік. А ти пропонуєш мені все покинути й піти доїти корову
– Я пропоную допомогти моїй матері.
– А чому я
– Бо ти її невістка.
– А ти її син, – відповіла Соломія. – І Марта її донька. Чому вирішувати за всіх маю я
Роман стиснув губи.
– Марта живе в іншій країні.
– А ти живеш в іншому місті, і що з того
– Я працюю.
– А я, по-твоєму, ні
Він промовчав. У кухні стало так тихо, що було чути, як цокає годинник над дверима.
Наступного вечора Соломія повернулася з роботи й побачила, що чоловік чекає на неї з тією ж похмурою міною.
– Я поговорив із Мартою, – сказав він. – Вона не може приїхати. У неї робота, діти, чоловік.
– Тоді нехай допоможе грошима, – відповіла Соломія, знімаючи пальто. – Ми з нею скинемося й найнятимемо жінку, яка доглядатиме за Галиною Михайлівною. Це зовсім недорого.
– Ти що, – Роман повільно похитав головою. – Чужа людина в маминому домі
– Не чужа, а доглядальниця. Є й сусідки, які залюбки заробили б трохи.
– А що скажуть люди
– Які люди
– Усі, – його голос став тихішим і від того ще жорсткішим. – У селі скажуть, що син з невісткою кинули матір напризволяще й найняли когось за гроші. Я не хочу, щоб про мою сім’ю так говорили.
– Тобто репутація для тебе важливіша, ніж зручність твоєї мами
– Не перекручуй мої слова.
– Я нічого не перекручую. Я лише повторюю те, що ти сказав.
Вони сіли вечеряти мовчки. Діти, дев’ятикласник Андрій і десятирічна Софійка, швидко доїли й розійшлися по кімнатах. Вони давно навчилися відчувати, коли краще не заважати дорослим.
Минув тиждень, і напруга в квартирі зростала. Роман майже не розмовляв із дружиною, а коли розмовляв, то лише про матір.
– Мама сьогодні плакала по телефону, – казав він. – Каже, не може підняти відро з водою.
– Тоді нехай їй підвезуть воду, – відповідала Соломія. – Я можу домовитися про це вже завтра.
– Ти навмисне не розумієш.
– Я розумію, що ти хочеш відправити мене в село, а сам залишитися тут. Це я розумію чудово.
– Я залишаюся, бо маю заробляти.
– А я не маю
– Ти менше заробляєш.
Ці слова повисли в повітрі. Соломія поставила тарілку на стіл так обережно, ніби вона могла розбитися від кожного дотику.
– Он як, – сказала вона. – Значить, моя робота нічого не варта.
– Я не це мав на увазі.
– Саме це ти й мав на увазі.
Через кілька днів Соломія запропонувала інший вихід. Вона довго обмірковувала його ночами, коли не могла заснути.
– Послухай, – почала вона за сніданком, коли діти пішли до школи. – У селі Галині Михайлівні справді тяжко. Туалет на подвір’ї, інтернету немає, швидку допомогу чекати годинами. Давай продамо хату в Купчинцях і купимо їй невелику квартиру тут, у Тернополі. Десь поруч із нами.
Роман відклав виделку.
– Продати батьківський дім
– Він і так стоїть без господарів, коли вона в лікарні. А тут вона була б під наглядом. Я б працювала й щодня заходила до неї. У разі чого ми поруч.
– Мама не захоче.
– Ми можемо хоча б запитати.
– Я не буду питати, – рішуче відрізав він. – Це хата її батьків. Там вона виросла.
– Романе, вона не може там жити сама.
– Саме тому ти й маєш поїхати до неї.
Соломія підвелася з-за столу.
– Ми ходимо по колу, – сказала вона. – Ти не чуєш жодного мого слова.
– А ти не чуєш моїх.
Увечері зателефонувала Марта. Роман увімкнув гучний зв’язок, і її голос заповнив усю кімнату.
– Я чула, що Соломія хоче продати мамину хату, – сказала Марта без привітання.
Соломія завмерла.
– Я пропонувала варіант, – спокійно відповіла вона. – Просто варіант.
– Продати хату не можна, – голос у слухавці став різким. – Вона належить нашій родині.
– Вона належить Галині Михайлівні, – нагадала Соломія.
– Поки що, – Марта зробила паузу. – Але спадок після неї має перейти мені. Так мама казала.
– Мартусю, – втрутився Роман, – не треба так.
– А що не треба Я лише кажу, як є. Нехай Соломія не розпоряджається тим, що їй не належить.
Соломія повільно видихнула.
– Я нічим не розпоряджаюся, – сказала вона. – Я намагаюся знайти вихід для вашої мами. Тієї, яку ви обоє чомусь не хочете допомагати по-справжньому.
– Ми допомагаємо, – різко відповіла Марта. – А ти лише шукаєш причини, щоб нічого не робити.
– Я запропонувала доглядальницю. Ви відмовилися. Я запропонувала квартиру. Ви теж відмовилися. Яка ж причина, по-вашому, справжня
– Ти просто не хочеш доглядати за нею, – відрізала Марта. – Так і скажи.
– Я не хочу кидати своє життя, – тихо відповіла Соломія. – Це різні речі.
Роман мовчав. Соломія подивилася на нього довго й уважно, але він відвів очі.
Через кілька днів у родинному чаті з’явилося повідомлення від двоюрідної тітки Роксолани: «Чула, Галина Михайлівна дуже засмучена. Кажуть, невістка відмовилася їй допомагати».
Соломія прочитала його двічі, потім вимкнула телефон і поклала екраном донизу.
Увечері вона не стрималася.
– Це ти розповів, – сказала вона чоловікові.
– Що саме
– Тітці Роксолані. Усім. Що я погана невістка.
– Я нічого такого не казав.
– Тоді хто
– Мама сама комусь розповіла. Їй боляче.
– А мені, по-твоєму, не боляче
Роман нарешті подивився на неї прямо.
– Ти не хочеш допомагати моїй матері, – повільно промовив він. – Вона віддала нам квартиру. Ми прожили в ній дванадцять років. А тепер, коли їй потрібна допомога, ти шукаєш відмовки.
– Квартира була у жахливому стані, – відповіла Соломія. – Ми вклали в неї більше, ніж вона коштувала. Два кредити, Романе. Два.
– То й що
– А те, що ми давно розрахувалися за цей подарунок із надлишком.
– Подарунок не рахують, – сказав він крижаним голосом.
– Його рахують, коли потім згадують щоразу.
– Я не згадую. Це ти згадуєш.
– Бо мені постійно кажуть, що я невдячна.
– А хіба ні
Соломія застигла. Ці слова ніби вдарили її в груди.
– Ти справді так вважаєш
Роман не відповів одразу. Потім стиснув кулаки й сказав те, чого сам, мабуть, не збирався казати.
– Якщо ти не хочеш доглядати за моєю матір’ю, тоді збирай речі й іди. Ця квартира належить мені.
Соломія довго мовчала. Потім обережно сказала:
– Дванадцять років ми жили в ній разом. Я вкладала в неї гроші, сили, час. А тепер ти нагадуєш мені, що вона твоя
– Я лише кажу, як є.
– Ти кажеш, як зручно.
Вона вийшла з кімнати й тихо зачинила за собою двері. З-за стіни доносився приглушений звук телевізора. Андрій і Софійка вдавали, що нічого не чують.
Наступного дня Соломія подзвонила матері. Вона не збиралася скаржитися, але слова самі виривалися назовні.
– Мамо, я не знаю, що робити.
– Розповідай усе, – тихо відповіла мати.
Соломія розповіла. Мати слухала мовчки, лише зрідка зітхала.
– Ти правильно робиш, що не погоджуєшся, – сказала вона наприкінці. – Це не твій обов’язок одній. У Галини Михайлівни двоє дітей. Нехай вирішують разом.
– Роман мене не чує.
– Почує. Йому просто потрібен час.
– А якщо не почує
Мати помовчала.
– Тоді приїжджай до мене. Місця вистачить і тобі, і дітям.
Соломія поклала слухавку й довго дивилася у вікно. Внизу, дев’ятьма поверхами нижче, по двору йшли люди. Нічого особливого в них не було, звичайні перехожі зі звичайними клопотами.
Увечері Роман повернувся пізно. Він мовчки зняв куртку, сів на край ліжка й довго дивився на власні руки.
– Ти все ще тут, – нарешті сказав він.
– А де мені бути
– Я думав, ти поїдеш до матері.
– Вона запрошувала, – відповіла Соломія. – Але я не збираюся тікати з власного дому.
– Це мій дім, – автоматично сказав він.
– Романе.
Він здригнувся від її тону.
– Дванадцять років, – повторила вона. – Ти справді хочеш вирішувати все цим аргументом
Роман не відповів. Він сидів, ніби вперше почув власні слова з боку.
– Ми можемо знайти компроміс, – тихо додала Соломія. – Я не відмовляюся допомагати твоїй мамі. Я лише не готова віддати для цього все своє життя. Нехай Марта вносить свою частку, а ми наймемо людину. Я їздитиму до Галини Михайлівни по вихідних, привозитиму продукти й ліки. Це чесно.
– А люди
– Люди не годують її й не лікують. Це робимо ми.
Він мовчав довго. Потім провів долонею по обличчю.
– Мама образиться.
– Можливо, – кивнула Соломія. – Але вона образиться ще дужче, якщо ми з тобою розійдемося через цю історію.
Роман підвів на неї очі, і вперше за кілька тижнів у них не було ні злості, ні впертості. Лише втома.
– Я не хочу з тобою розлучатися, – сказав він.
– Тоді давай вирішувати це разом, – відповіла вона. – А не ультиматумами.
Вони говорили майже до світанку. Не про квартиру, не про подарунки й не про те, хто що кому винен. Говорили про те, як зробити так, щоб Галина Михайлівна не залишилася сама, а Соломія не втратила себе.
Але коли за вікном почало сіріти, одне питання все ще лишалося відкритим, і жоден із них не наважувався його озвучити: чи пробачить свекруха тих, хто відмовив їй у тому єдиному, чого вона чекала.
Соломія й сама не знала, права вона чи ні.
Тетяна Макаренко
