“Ну от і все, дітки, батько ваш нас покинув” – мама плакала, стискаючи в руках кухонний рушник.
Шестирічна Вероніка сиділа на дивані, вчепившись у плюшевого зайця, і схвильовано спостерігала за тим, що відбувається.
Вона ще не розуміла, що все це означає, але усвідомлювала: трапилося щось погане.
Антон, її старший брат, хмурився, дивлячись то на матір, то на батька, що стояв біля вхідних дверей із сумкою.
Атмосфера в кімнаті була напружена, і Вероніка дуже хотіла виправити це, але не знала, що їй робити.
” Я нікого не кидаю, Тетяно, – втомлено повторив батько.
Я запропонував вам залишитися в квартирі, не вигнав вас надвір, пообіцяв допомагати грошима. Живіть тут, а я сам якось”.
” Так-так, звичайно – жінка сплеснула руками, схлипнувши. А потім ти приведеш сюди іншу жінку? Ні, ми йдемо. Нам від тебе нічого не потрібно”.
Батько теж стомлено зітхнув. Він подивився на дітей, потім знову на Тетяну, але нічого не сказав.
Вероніка не розуміла, чому мама так сердиться, адже тато не сварився. Він взагалі рідко підвищував голос, завжди був спокійним. Від нього віяло добротою та безпекою.
Мама була іншою. Вона перетворювала будь-яку дрібницю на велику проблему. Мама потребувала, щоб її шкодували, йшли на поступки, присвячували їй усю свою увагу. Сама ж вона ніколи не погоджувалась на компроміс.
За кілька днів вони переїхали в стареньку однокімнатну квартиру.
Тісну, з тарганами та неблагополучними сусідами. Весь перший вечір мати провела на кухні, сумно зітхаючи і сумно дивлячись у вікно.
” Ну що, діти, тепер ми одні, – сказала вона, коли Вероніка прийшла попити води. Без чоловічого плеча”.
Вероніка не знала, що їй сказати. Її батько дзвонив, приходив у гості, брав їх на прогулянки.
Хіба вони були самі? Але мама продовжувала твердити те саме.
Незабаром Вероніка почала вірити, що справді втратила щось важливе. Вона стала тривожною та мовчазною.
Минали роки, але нічого не змінювалося. Мати не втрачала нагоди розгорнути драму. Якщо начальниця робила зауваження на роботі, то мама вважала, що на неї всі змовилися.
Якщо Антон йшов гуляти, його дорікала, що він обирає друзів замість рідних.
Брат звик пропускати це повз вуха, а Вероніка намагалася співчувати, заспокоювала, втішала матір.
Коли Антон повідомив, що хоче вступити до університету за кордоном, мати влаштувала справжнє шоу.
” Ти нас кидаєш. Ти ж єдиний чоловік у сім’ї, ти маєш бути з нами”.
” Мамо, я просто хочу вчитися, забезпечити своє та ваше майбутнє”, – терпляче пояснював брат.
” Ну, звичайно – мама зітхнула, демонстративно притиснувши руку. Мати тепер тобі не потрібна. Їдь, кидай мене”.
Вероніка мовчки спостерігала за цією сценою. Тоді вона вперше подумала: «А що, якщо мама дійсно хоче бути нещасною? Що, якщо їй так комфортно?”
Адже Антон не робив нічого поганого. Він просто хотів жити своїм життям. Але мати з усіх сил намагалася утримати його поряд, позбавити права вибору.
” Мамо, я нікуди не зникаю. Це університет. Це можливість, яку я не можу проґавити”.
” А як ми? Як же я? Ти хоч розумієш, як мені буде тяжко? Я сама, без підтримки, без допомоги. З твоєю сестрою.”
” Мамо, я висилатиму гроші, ти не залишишся сама,” – Антон намагався говорити спокійно, але було видно, що його терпіння закінчується.
” Ох, звичайно. Гроші. Думаєш, мені від тебе тільки гроші потрібні? Я думала, що хоч ти не кинеш мене, як твій батько. Усі ви однакові”.
Антон заскрипів зубами. Тетяна навіть не намагалася зрозуміти, що це його мрія. Їй хотілося лише знову стати нещасною, знову зробити так, щоб усі навколо відчували себе винними.
Коли Вероніка вступила до медичного вишу, вона очікувала, що мати пишатиметься нею. Але натомість дівчина теж отримала докори.
” І навіщо тобі це навчання? – Тетяна зітхала щоразу, коли бачила дочку з підручниками. Ти думаєш лише про кар’єру, а про сім’ю забула”.
” Мамо, мені трохи більше двадцяти, яка сім’я?”.
” А ось так і лишаються старими дівами. Поки ще молода – думати треба, а не книжки свої гортати”.
Вероніці було важко це чути. Вона мріяла стати лікарем, була впевнена, що це її покликання. Хіба рятувати людей це щось погане? Але мати говорила так, ніби її прагнення було поганими.
Коли Вероніка нарешті зустріла людину, з якою захотіла зв’язати життя, Тетяна відразу знайшла привід для чергової драми. На весіллі вона голосила і плакала, перетягуючи на себе всю увагу.
” Все, тепер ти не моя – схлипувала вона. Брат поїхав, ти одружена, а я, я одна”.
Гості зніяковіло переглядалися, а Вероніка червоніла від сорому. Краще б вона не запрошувала матір.
Незабаром Вероніка розуміла, що при надії. Мама, звісно, дізналася про це. Вона, як завжди, не лізла за словом у кишеню.
” Тобі вже тридцять два. Куди тобі дитина?” – Тетяна важко зітхнула, скрушно хитаючи головою.
” Мамо, зараз багато хто на дітей наважуються після тридцяти”.
” Так? А ти статистику бачила?, що може статися”- продовжувала у своєю дусі жінка.
” Дякую за підтримку,” – невдоволено пробурмотіла Вероніка.
Після народження онуки Тетяна приїхала відвідати їх. Начебто привід для радості, але Вероніка з першого дня відчула: пережити візит матері буде нелегко.
” Ворота жахливі, колір якийсь бляклий, – Тетяна оглядала будинок, несхвально підібгавши губи. – І навіщо така машина? Вам хочеться показати, що ви є господарями життя?”
” Мамо, нам комфортно. Зате тут багато місця,” – Вероніка тримала доньку на руках, гойдаючи її.
” А сходи? Страшні якісь. Не здивуюся, якщо взимку хтось погано спуститься з них”- знову наговорювала жінка.
Чоловік Вероніки намагався бути чемним, але з кожною секундою це ставало все складніше. А Тетяна продовжувала: критикувала ремонт, меблі, навіть їхні звички.
Якоїсь миті чоловік не витримав і спокійно, але твердо поставив її на місце.
” Тетяно Павлівно, ми вас запросили в гості, а не на інспекцію, – сказав він. Вам тут нічого не подобається? Вас ніхто не тримає”.
Тетяна стрепенулась, кинула гнівний погляд на зятя, а за кілька хвилин вже збирала речі, сумно голосячи: ” Ви мене вигнали. Стару матір вигнали. Нікому я не потрібна”.
Вона поїхала, не попрощавшись, але за годину телефон Вероніки задзвонив.
” Ти навіть не заступилася – обурено почала мати. А твій чоловік. Як він зі мною розмовляв”.
Вероніка вже розуміла, до чого йде. Вона могла б сказати, що ніхто нікого не гнав, що мати сама влаштувала сварку на рівному місці. Але Вероніка знала: це нічого не змінить. Ніколи не міняло.
Її мати просто не хоче чути інших.
За кілька днів Вероніка виявила, що мама розвела бурхливу діяльність у соцмережах. Під зворушливими картинками із сумними бабусями та підписами про те, що «діти мають цінувати матерів, поки не пізно», з’являлися її жалібні коментарі.
Тетяна захоплено писала: “Як шкода, що зараз такий час… Ніхто не думає про батьків… Колись ми ночами не спали, а тепер залишилися на самоті”.
Особливо неприємно було бачити, як на ці пости відгукувалися знайомі. Вони співчутливо відповіли: «Які у вас невдячні діти… Ви стільки для них зробили, а вони вас покинули».
Вероніка замислилась. Чи варто їй написати матері щось у відповідь, порозумітися? Однак вона швидко зрозуміла: марно. Тетяні не потрібні пояснення. Їй потрібна загальна увага та співчуття.
Минали роки. Тетяна продовжувала розповідати всім, яка вона нещасна, але поступово люди довкола почали втомлюватися від її вічного ниття.
Спочатку вона втратила частину старих подруг, яким набридло годинами слухати про невдячних дітей. Згодом перестали відповідати далекі родичі.
Нові знайомі швидко усвідомлювали, що на них чекає, і намагалися триматися подалі.
Антон хотів забрати матір до себе, але та відмовилася.
І відразу побігла скаржитися в коментарях, що син навіть не запропонував їй допомоги.
Вероніка давно перестала злитися. Вона просто твердо засвоїла: її мати не хоче бути щасливою. Вона хоче жити у світі образ і уявного співчуття. І якщо вона не може інакше. Гаразд, нехай буде так. Але вже без неї та її сім’ї.
Як ви гадаєте чи правильно вирішила поступити Вероніка зі своєю матір’ю?
Валентина Довга
