Коли мої діти виросли і я врешті-решт з полегшенням видихнула, бо думала, що тепер буде набагато легше, вступив у дію зовсім інший рівень гри. Набагато складніший, ніж зміна підгузків, дитячі сльози чи домашка з математики. Мені, мамі трьох дорослих дітей, довелося через це пройти. Сину Ігорі 31 рік, Олі 28 років, а Марині 25. Усі живуть окремо, адже дорослі вже. Проте їхнє самостійне життя підкинуло мені випробування, до якого я зовсім не була готова.
Оля і Марина не спілкуються вже п’ять років. І це не просто «ой, посварились, поговорять, зійдуться назад», це щось набагато глибше. Я навіть не помітила, як і коли все почалося. Це був один з тих моментів, коли начебто сталася дрібничка, але наслідки від неї, як від землетрусу. Вся родина досі розхитується від цього конфлікту.
Дівчата посварилися на рівному місці, але так і не можуть помиритися. Нічого серйозного, здавалося б і не відбулося, тільки наслідки вже як кілька років. Сиділи вони на кухні, обговорювали всіляке. Розмова пішла про сім’ю, про плани на майбутнє, і тут Марина, як то кажуть, випалила:
— Може, ти просто через те злишся, що я вже маю дитину, а у тебе навіть хлопця немає? Тебе це дратує, тому й зриваєшся постійно.
Оля не сказала нічого, просто встала, забрала свою чашку й пішла. Я подумала, що це просто нерви, але відтоді вона перестала спілкуватися з рідною сестрою. Уявіть собі, п’ять років вони не обмінялися жодним словом. На сімейні свята, якщо приходить одна, інша знайде привід не з’явитися. На весілля Олі два роки тому Марина навіть не була запрошена. І що мене найбільше вразило, коли в Олі народилася донечка, на хрестини приїхали усі, крім Марини.
Марина пізніше намагалася все виправити. Навіть листа написала сестрі. Але відповіді так і не отримала. Оля не просто ігнорує сестру, вона просить мене взагалі не згадувати її у розмовах, не говорити про неї й, не дай Боже, не питати, чи вони спілкувалися. Мовчазна стіна, глухий кут.
Найгірше те, що Марина виховує доньку сама, її чоловіка не стало минулої зими. Я думала, що це змусить Олю хоч трохи пом’якшитись, але ні. Вони ще більше віддалилися одна від одної. Марина просила вибачення, казала, що була тоді дурною, і не хотіла сестру образити. Але Оля її навіть не слухала.
— Мамо, я не можу з нею більше, — сказала вона мені. — Не згадуй її. Не треба. Це вже давно у минулому.
Тільки потім я зрозуміла, що сестри не поділили нареченого. Зять спочатку за одною ходив, а одружився з іншою. Але що тут вже ділити, коли його немає?
І от сиджу я наче на розпеченій сковорідці й не знаю, що робити. Дівчата ж дорослі, самі вирішують, як їм жити далі. Але моє серце не може цього прийняти. Якась безнадія оселилась всередині, адже від неї немає жодних рецептів чи порад. Кожен день я думаю про те, як би це було прекрасно, якби ми всі разом зібралися за одним столом і не було б цього холодного мовчання.
Ми нещодавно святкували день народження мого онука. Ігор з дружиною приїхали, онуки сміялися, бігали у дворі, але Марини й Олі не було. Ігор, звісно, намагався перевести розмову у жарт.
— Ну що, мамо, може їм двобій влаштуємо? Хто виграє, того й нагорода у вигляді прощення! Або, може, стану рефері, точно розвеселю їх обох.
Але не було мені тоді смішно. Я знаю, що всередині у кожної з них болить, але вони приховують це за стінами гордості. А я просто чекаю, що одного дня цей лід нарешті розтане. Що буде мир. Але що, як цей день ніколи не настане?
