– Тобі, Славо, доведеться обирати між мною і твоєю мамою, – заявила Оксана, коли дізналася, що свекруха планує жити з ними.
– Та ти що, Ксюшо, я не буду обирати, – спокійно відповів чоловік, – ми будемо жити, як жили, а мамі доведеться вирішувати свою проблему самостійно. От і все.
– Значить, ти не допустиш, щоб вона до нас переїхала?
– Я вже їй це сказав.
– А вона?
– Вона сказала, що я невдячний син і ще пошкодую про це.
– Передбачувано…
– Отож бо. Тож хвилюватися немає про що. Ми ж заздалегідь знали, що так і буде…
Мати Слави вийшла на пенсію рано, ажде працювала на шкідливій посаді. Усі думали, що вона ще попрацює, навіть умовляли залишитися, але Ліля Андріївна категорично відмовилася:
– Ну вже ні, годі. Хочу пожити для себе, – заявила вона, – скільки можна?
Пенсію їй дали цілком пристойну. Але Ліля Андріївна швидко збагнула, що на її бажання цих грошей явно не вистачить. І вона вирішила перекласти на сина більшу частину витрат:
– Я тебе виростила, освіту дала, тепер твоя черга виконати синівський обов’язок, – сказала вона Славі, якому на той момент ледь виповнилося двадцять три, – тож май на увазі: з наступного місяця комунальні та витрати на продукти – з тебе.
– Добре, – відповів син, – тільки й ти врахуй: раз я утримуватиму нашу родину, ти припиняєш мене виховувати й лізти в моє життя. Домовилися?
Ліля Андріївна, звичайно, погодилася. І треба сказати, слово своє стримала, тим більше, що це було зовсім не важко: життя сина майже не цікавило. Останні роки вона зображала з себе турботливу матір радше за необхідністю, ніж із почуття материнської любові. Син їй був не особливо близьким: Славу, по суті, виростили її батьки, поки вона працювала й влаштовувала особисте життя. Влаштувати, щоправда, не вийшло.
Роки пролетіли, син виріс, переїхав до неї, коли вже навчався у старших класах. З того часу Ліля Андріївна й увімкнула роль мами, яку з задоволенням вимкнула, як тільки син її про це попросив.
П’ять років Слава благополучно платив за комунальні й годував маму. Особливо не напружувався, бо непогано заробляв. Лілю Андріївну теж усе влаштовувало: пенсію вона витрачала виключно на себе й жила на своє задоволення. Коли їй виповнилося п’ятдесят п’ять, син привів у дім дружину – Оксану. Весілля ніякого не було: друзі роз’їхалися по світу.
Побачивши свекруху вперше, Оксана розгубилася: перед нею стояла симпатична, підтягнута жінка, зовсім не схожа на пенсіонерку та матір дорослого сина.
– Ви приголомшливо виглядаєте! – не приховуючи захоплення, сказала дівчина своїй свекрусі і тим самим одразу прихилила її до себе.
Дізнавшись, що молоді не збираються знімати квартиру, а будуть жити з нею, Ліля Андріївна зраділа:
– От і чудово! Утрьох – веселіше!
Сказати, сказала, а сама подумала: «Чудово, тепер і готувати не доведеться». Оксана сприйняла слова свекрухи за чисту монету, про що й сказала чоловікові. А той, усміхнувшись, розвіяв її захвати:
– У матері просто сміливості не вистачило нам відмовити, адже останні п’ять років я сам плачу за житло. Ось і вся причина. Ти менше її слухай. Тримай дистанцію.
– Як це? – здивувалася молода дружина, – це ж твоя мама.
– Ну да, мама, – Слава пригорнув дружину до себе, – сподіваюся, ти не станеш брати з неї приклад…
Оксана тоді не зрозуміла, про що говорить чоловік. Натомість чудово зрозуміла свою маму, яка приїхала познайомитися з зятем і його матір’ю. Погостювавши три дні, мати Оксани сказала дочці:
– Тримайся подалі від свекрухи. Ця жінка ще покаже себе! Не смій із нею заводити дружбу.
– Чому, мамо? – здивувалася Оксана, – вона така мила. А як виглядає! Ось у кого треба вчитися!
– Чому вчитися? Та ця жінка живе тільки для себе! Ви для неї так, мушки. Якщо знадобиться, вона вас розчавить, щоб не заважали. Будь обережна, донечко. Тримайся за чоловіка. Слава твій мені дуже сподобався: адекватний, тактовний, видно, що любить тебе. Будеш за ним як за кам’яною стіною. Шкода тільки, що ви живете з його мамою.
– Так це ненадовго, мамусю. Ми на іпотеку збираємо, тому тут і оселилися, щоб грошей не витрачати.
– Зрозуміло. Ми з батьком допоможемо вам зібрати на перший внесок. Так швидше буде. А то якось ця Ліля Андріївна може вас розлучити.
– Не переживай, мамо, ми ж із нею майже не бачимося. Вранці йдемо на роботу – вона спить. Повертаємося з роботи – її немає: вона постійно кудись іде, а коли повертається, ми вже спимо. Так що ми майже не перетинаємося. Коли їй нас розлуати?
– Дурна справа – не хитра. У будь-якому разі – будь із нею обережна.
– Добре, матусю, – відповіла Оксана й перевела розмову на іншу тему…
За пів року Ліля Андріївна показала Оксані, хто вона є насправді. Все почалося з того, що вона… закохалася. Чоловік на ім’я Альберт став з’являтися в квартирі взимку, а навесні Ліля Андріївна «попросила» сина з невісткою звільнити житлову площу:
– У вас є два тижні, щоб знайти житло. Цю квартиру я виставляю на продаж.
– Навіщо? – здивувався Слава.
– Переїжджаю жити до моря, – відповіла Ліля Андріївна, – що, не маю права?
– Маєш, звичайно, – син насупився, – а як же я?
– А що ти? Твоєї частки в квартирі немає. Мені її батьки подарували. Тож усе законно.
– Я не про це…
– А про що?
– Ні про що, – кинув Слава і, повернувшись до Оксани, сказав:
– Збирай речі. Завтра переїжджаємо.
– Як? – ахнула Оксана, – ти вже знаєш куди?
– Знаю. Збирайся. Я скоро…
Накинувши куртку, Слава пішов, нічого не пояснюючи. А пішов він до свого колеги: той саме напередодні говорив, що шукає квартирантів на тривалий термін.
– Тільки б він її не здав, – думав Слава, швидко крокуючи вечірнім містом.
Квартира виявилася не зайнятою. Наступного дня Слава з Оксаною звільнили мамі квартиру… Ще за місяць мати її продала й поїхала з Альбертом кудись на південь.
За кілька днів до її від’їзду Слава спитав, чи не зможе вона позичити йому частину грошей.
– Ні, звичайно, – відповіла Ліля Андріївна, – усі майбутні витрати в нас уже розписані.
– Що ж, удачі, – промовив засмучений Слава.
– І тобі не хворіти, – усміхнулася мама.
Вона навіть не спробувала обійняти сина на прощання.
За місяць Ліля Андріївна повідомила, що вийшла заміж за Альберта. Ще за два – що купила квартиру з видом на море. Потім майже два роки від неї не було ні слуху, ні духу… А потім вона повернулася…
І розповіла, що з Альбертом вона розлучилася: як тільки гроші закінчилися, у нього був важкий характер. Що він змусив її продати квартиру й забрав половину грошей. Що зник у невідомому напрямку, залишивши її саму в чужому місті.
– І що ти маєш намір робити? – спитав Слава крижаним тоном: він чудово пам’ятав, як мати з ним обійшлася.
– Буду жити з вами.
– Чому з нами? У тебе ж є гроші за половину тієї квартири. Бери іпотеку й будуй собі житло. Купити щось за цю суму ти навряд чи зможеш.
– Іпотеку? В мої-то роки? А чим я її виплачуватиму? З пенсії, чи що?
– А що? Влаштуєшся на роботу, плюс пенсія. Впораєшся як-небудь.
– Це так ти рідну матір підтримуєш? Совісті в тебе немає! А я сподівалася, що житиму з вами! – вигукнула Ліля Андріївна, схопилася й вибігла з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Однак, наступного дня вона поїхала до сина на роботу й запропонувала:
– Славику, ну зрозумій, мене зрадили. Мені потрібна пауза. Не хочеш, щоб я жила з вами, допоможи знайти квартиру.
– І заплати за неї, – син усміхнувся, – так?
– А що тут такого? Ти ж мій син! Повинен допомагати!
– Нічого я, мамо, тобі не винен. Жити з нами ти не будеш. І знімати тобі квартиру я не стану. Вирішуй сама свої проблеми.
– Невдячний! Ти ще пошкодуєш про це! – не стримавшись, вигукнула Ліля Андріївна, – виростила на свою голову!
– Не зрозумію, чим ти невдоволена? – Слава впритул дивився на матір, – я просто беру з тебе приклад…
Якийсь час Ліля Андріївна жила в подруги. Потім в іншої. Жила на гроші, що залишилися… Коли вони закінчилися, закінчилися й подруги… Довелося знову йти на уклін до сина. Той вислухав і сказав:
– Мамо, ти ще не у поважному віці, не хвора. Іди працюй, раз пенсії на життя не вистачає.
– А жити я де буду?
– Ну, не знаю. Ми живемо на орендованому житлі. Зніми і ти. Нехай не квартиру, кімнату. Шукай варіанти. Можна в приватному секторі подивитися.
– Невже тобі мене зовсім не шкода? – Ліля Андріївна схлипнула.
Слава усміхнувся:
– Не шкода.
І все-таки Ліля Андріївна влаштувалася. Ні, не на роботу. Заміж вийшла. За першого-ліпшого… з квартирою. Але це – вже зовсім інша історія…
