“Того вечора у клубі Віктор був зі своєю двоюрідною сестрою”: їх рoзлyчили плiтки і гopдість

Поїзд запізнювався. Холодні краплі раптового дощу падали за комір, сікли обличчя, хоч зовсім недавно світило сонце. Утім, парасольку шукати було ніколи, з-за повороту долинав стукіт коліс. А от цю пару неможливо було не помітити. Хлопець стояв під дощем в одному піджаку, тримаючи над головою дівчини, мов парасольку, свою куртку. За мить справді прогуркотів поїзд. Дівчина ступила на підніжку.

– Надійко, зателефонуй одразу, як приїдеш, чуєш? Я чекатиму.

Дівчина підбадьорливо і трішки сумно посміхнулася хлопцеві і зникла у вагоні.

– Повертайся швидше, – голос хлопця поглинув шум вокзалу і тільки краплі дощу билися у вагонне вікно. Ще якусь мить юнак біг за поїздом, посилаючи коханій повітряні поцілунки. За кілька хвилин і вокзал, і постать хлопця зникли з очей. Поїзд набирав швидкості.

– Цікаво, як складеться їхня доля? – літня жінка, що сиділа поруч у купе, відірвала погляд од вікна.

Запитання, на яке ніхто не міг дати відповіді, прозвучало у тиші. Тільки час перевіряє почуття. А нам, мимовільним свідкам цієї сцени, життя ще раз нагадало, що на світі існує любов. Принаймні, її початок. Подумки пожаліла, що тільки його, цей початок, зможу записати у свій журналістський блокнот.

– А хочете, я вам свою історію розкажу?

Моя попутниця, напевне, згадала своє. Звісно, я погодилася. Обличчя Олени Федорівни, так звали жінку, осяяла тиха, ніжна усмішка. Вона поверталася у свою молодість.

Виросла Оленка у місті, а от канікули проводила завжди у бабусі в селі. Там і зустріла своє перше і єдине кохання. Тільки тоді Оленка цього не знала.

Віктор був старшим від неї на три роки. Взяла його з інтернату на виховання одна бездітна жінка. Задерикуватий, його побоювалися не те що ровесники, а й старші хлопці. Верховодив усією вуличною компанією. І тільки при появі Оленки чомусь ніяковів, стишувався. Ця тендітна дівчина з фіалковими очима бентежила його, обеззброювала одним поглядом.

– Я кохаю тебе. Назавжди, – котрогось літнього вечора перестрів її Вітя.

Ох, ця юністъ, зітхає Олена Федорівна. Тоді нам усе здається безкінечним: не лише почуття, а й саме життя.

Вона вступила до інституту. Віктор пішов до армії. Білими вісточками летіли листи.

Батьки Оленки були далеко не в захопленні від вибору доньки. Невже у місті хлопців кращих нема, ніж цей забіяка? Ще й хтозна якого роду.

Для неї ж на Вікторові зійшовся клином світ. Справді, він – не відмінник, як вона, не зразкової поведінки. Зате у нього – золоті руки. У селі будь-кому телевізор, магнітофон чи радіоприймач відремонтує. Хай не в інститут, але у технікум чи в училище хлопець вступить.

З армії повернувся Віктор змужнілий, підтягнутий. Ще більше тануло дівоче серце.

Якось Оленка вирішила поїхати у село посеред тижня, не чекаючи суботи. Уявляла, як зрадіє Віктор. Дорогою до бабусі забігла до своєї сільської подруги.

– А Вітя – у клубі, – повідомила Галина. Там нині танці. До речі, не сам. З дівчиною.

Кажуть, він з нею в армії познайомився. А тепер вона приїхала до нього.

Оленка у всьому хотіла пересвідчитися сама. Вмовила подругу піти з нею до клубу. Віктор справді витанцьовував посеред залу з високою блондинкою. В Оленки підкосилися ноги. Не змогла підійти до хлопця. Чимдуж бігла до бабусі. А на світанку поїхала із села, так і не побачивши свого Вітю.

Поклялася викинути з серця зраджене кохання, забути хлопця. І коли від нього надійшов лист, навіть не читала. Розірвала на дрібні шматочки. Така ж доля чекала на інші Вікторові листи. Потім він приїхав сам. Перестрів її в інститутському коридорі, мовляв, треба поговорити.

– Пізно уже, Вікторе, я виходжу заміж.

Вона й сама не знає, як вирвалися у неї ці слова.

– Не роби цього, Оленко, благаю.

– Чому ж тобі можна, а мені – ні?

– Усе це, що тобі наговорили – неправда.

Нехай не заперечує, Оленка сама бачила.

– А в мене – правда. Через місяць – весілля, – стьобнула словами і так зблідле Вікторове обличчя.

Він ураз зсутулився, повернувся і пішов. Їй би наздогнати коханого, припасти до широких гpyдей, виплакати весь біль.

– Уперта була, горда, – пригадує Олена Федорівна і продовжує розповідь.

Тепер їй залишалося одне: таки справді вийти заміж. Утім, проблеми з цим не було: за нею уже давно упадав однокурсник. Батькам, на відміну од Віктора, цей хлопець також подобався.

І тільки після весілля Олена зрозуміла, що зробила величезну помилку. Навіть коли у сім’ї народився син, у її дyші не загорілося почуття до чоловіка, Хоча рідним, знайомим їхній шлюб здавався майже ідеальним: не сварилися, не з’ясовували стосунків «з приводу» і без нього. Ніхто й не здогадувався про постійний бiль, що тoчив Оленине серце.

Особливо, як дізналася: насправді того вечора у клубі Віктор був зі своєю двоюрідною сестрою. Усе решта – вигадка Галини, яка сама кохала хлопця. Про це і намагався розповісти Віктор Олені у своїх листах. Виходить, не папір вона рвала, а їхнє майбутнє життя.

Гірка правда пeкла дyшy. Та щось змінити було уже пізно. Усе ішло по наїждженій тихій колії: чоловік Олені – зарплату, вона йому – чисті сорочки та смачні вечері. Тож коли Петро зізнався, що іде від неї, бо закохався в іншу жінку, зітхнула ніби з полегшенням: стільки років боялася назвати чоловіка Вікторовим ім’ям.

Розлучилися тихо-мирно. Петро навідував сина, підтримував матеріально. Олена не боронила, навітъ подружилася з новою пасією колишнього чоловіка.

Можливо, вона так би і провела решту життя, працюючи лікарем у поліклініці. Син уже одружився. Олена збиралася няньчити внуків. Сліди Віктора вона загубила давним-давно. Відтоді, коли після їхньої останньої зустрічі він виїхав десь на заробітки.

Того дня Олена повернулася з роботи втомлена. Увімкнула телевізор – трохи відпочине, перш ніж іти на кухню. На екрані розказували про людей складної долі: одиноких стареньких, iнвaлідів, які мешкають в інтepнаті. Місцева журналістка брала інтерв’ю. І раптом. Цей голос, ледь захриплий, з протяжним волинським «о»… Це обличчя, постаріле, але рідне і досі.

Сумнівів не виникало: журналістка спілкувалася з Віктором. З чоловіком, який після aвaрії залишився без обох ніг. Не зламався, а знайшов себе наперекір долі, створив у будинку-інтернаті ремонтну майстерню і. Далі Олена не слухала. Гарячково шукала ручку і папір, щоб записати адресу інтернату.

Наступного дня їхала туди. Пригадує, як зайшла до директора. Назвала Вікторове прізвище.

– Словом, я за чоловіком приїхала. Забрати додому, – не сказала – видихнула.

– Але ж Віктор Степанович – одинокий.

– Був одинокий, а тепер – ні, – заперечила директору, який геть не розумів, чого хоче ця незнайома жінка. І розплакалася.

Молодий керівник махнув рукою, мовляв, розбирайтеся самі. Бо його підопічний, Віктор Степанович, стверджує, що ніякої дружини у нього нема. Жінок у житті, чого гріха таїти, було немало, а тієї єдиної, справжньої – так і не знайшов.

Олена простягнула чоловікові в iнвaлідному візку руки. Він тихо притиснув їх до гpyдей. Ніби і не було між ними майже тридцяти літ розлуки.

Довгими ночами вони виповідатимуть одне одному своє життя. Віктор – про те, як потрапив в aвaрію, як повернувся з-за кордону в Україну, щоб хоч так бути ближче до неї, «своєї» Оленки. Знав, що розлучилася з чоловіком, та подати вісточку про себе – не посмів.

Вона гладитиме посивіле волосся і зробить усе, щоб хоч тепер коханий чоловік був щасливий. Ось і зараз їде Олена до Києва, вичитала в одній з газет, що є у столиці фірма, яка виготовляє зручні протези. Хоче усе з’ясувати, а тоді повезти туди Віктора.

Читайте також: “Відкрилась кращій подрузі, а вона коханого з-під носу забрала, ще й заміж за нього пішла”

– Утім, він у мене і так молодець, – каже Олена Федорівна. – Навіть сам машину водить. А що, потепліє, і поїдемо у весільну подорож, у нас же її не було.

Моя попутниця усміхнулася. Мені також стало гарно на душі. Я думала про те, що любов, справжня, таки не старіє. Просто треба уміти захистити її від холодних дощів. Навіть тоді, коли нема парасольки.

Автор – Зіна КУШНІРУК

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram