fbpx

Той далекий Новий Рік я не забуду ніколи, тоді ми з батьком пішли кататись на санчатах

Із самого ранку в хаті пахло ялинкою та пирогами, тобто так, як і годиться в той день, коли увечері всі сядуть за святковий стіл, щоб зустріти Новий рік. На столі лежали купою фіранки й тюль — мама збираляся їх прасувати. Бабуся витягла з печі холодець, щоб приправити його лавровим листом і перцем, а я совала свого носа в усі закутки і з нетерпінням чекала приходу Діда Мороза.

Серед тієї метушні дорослих час тягнувся нескінченно довго й нудно. Судячи з того, що сестрички я тоді ще не мала, мені було три чи, може, чотири роки.

— Візьми Ніну та підіть погуляйте надворі, — сказала мама батьку. — Може, на санчатах її покатай, тільки не йдіть на гору. По вулиці повози.

Батько з радістю погодився, бо йому, мабуть, добряче таки набридло виконувати всілякі доручення мами й бабусі — то води принести з колодязя, то дров у піч, то картоплі з погреба. Мене зап’яли теплою хусткою, одягли червоне плюшеве пальтечко з капюшоном, взули в биті валянки, натягнули на руки пошиті бабусею рукавички, і ми вийшли на вулицю.

Санчата в нас були великі, дерев’яні. Мабуть, їх краще б назвати санками, а не санчатами. На них запросто могло поміститися троє чи четверо дітей. Вони були саморобні, широкі. Полозки в них теж були дерев’яні і настільки вичовгані, що коли санки їхали з гори, то набирали такої потужної швидкості, що зупинити їх було вже просто не сила, хіба що впасти набік і тим припинити шалений політ униз.

Батько трішки покатав мене по вулиці, та мені це швидко набридло. Йому, думаю, теж. Я почала клянчити:

— Хочу на гору, хочу на гору.

Батько повагався, а потім таки погодився. «Горою» називали великий пагорб одразу ж за будівлею школи. Влітку тут були городи, а зимою на ньому каталися діти: вичовгували ногами ковзанки, що аж блищали льодом, спускалися вниз на санчатах та лижах. Там завжди лунав веселий сміх і дзвінкі вигуки дітлахів.

Ми підійшли до гори й кілька разів з’їхали з неї. Я сиділа попереду, а батько, міцно тримаючи мене, позаду. Потім мені закортіло покататися самій. Батько почав заперечувати, а я наполягати на тому, що коли мене водила кататися Таня, наша родичка, то вона дозволяла з’їжджати без неї.

Цей аргумент подіяв. Батько посадив мене, дав у руки мотузку й підштовхнув санки вниз. Спочатку повільно, а потім усе швидше й швидше вони почали рухатися. Було дуже весело. Проте раптом батько чомусь розпачливо зaкричaв і почав бігти за санками. Поли його чорного драпового пальто розліталися в усі боки, і він, смішно махаючи руками, голосно викрикував тільки одне:

— Гальмуй! Гальмуй! Гальму-у-у-уй!!!

Слово було для мене нове й геть незрозуміле. Я не могла второпати, що він від мене хоче. Санки летіли швидко, батько зник із поля зору, бо відразу ж відстав і біг та кричав десь далеко позаду, а я з блискавичною швидкістю наближалася до товстелезної старої яблуні, що росла внизу. Які можуть бути наслідки зiткнeння з нею, я не здогадувалася, проте було дуже лячно, що яблуня так швидко зростає в розмірах, а санки летять просто на неї.

Потім був страшенний yдaр. Я побачила яскраве сяйво в очах, рух припинився, губи відразу ж здерев’яніли та стали важкими, а рот наповнився чимось противно-липким і солоним. Підбіг переляканий батько, тремтячою рукою загріб снігу й приклав до мого рота. Сніг був холодний.

— Сплюнь, сплюнь, — скоромовкою сказав він.

Я сплюнула і заплакала, бо слина, в’язка і противно-тягуча, довгою цівочкою висіла з рота і ніяк не хотіла відпадати. Батько витер мої губи. Там, куди я ще раз плюнула, яскраво зачервоніла пляма, і в ній я побачила свій маленький зуб. Мені було так його шкода, що я вже розридалася на повен голос. Батько посадив мене на санки й повіз угору, а я сиділа й розмірковувала, чого ж це він мене раніше не вивозив, а я виходила пішки. Виявляється, можна ж було і так.

Відразу після зiткнeння з яблунею мені не бoлiлo, та тепер бiль враз став дуже відчутний. Губи розбухли, рот не закривався.

Нарешті ми дісталися нашої вулиці, але додому чомусь не пішли, а зайшли до сусідів. Там жила моя подружка. Її бабуся, побачивши мене, голосно зойкнула і сказала, що Галю повели в клуб на ялинку і щоб батько негайно ж ішов зі мною додому. Ми підійшли до свого двору, і тут батько запитав, а чи не хочу, бува, і я на ялинку.

Звичайно! А хто ж не хоче? І я кивнула головою. Мені вже не так бoлiло, проте говорити все ще не могла. Батько зрадів і повів мене в клуб, розташований на протилежному боці вулиці.

У клубі, переповненому людьми, всі місця були зайняті дітьми, їхніми батьками, бабусями й дідусями. Хтось сказав, що є вільні місця перед сценою. Коли ми до них ішли, на мене з непідробним жaхoм дивилися всі присутні. Від такої уваги було дуже ніяково.

Нарешті ми сіли, і тут я поринула в чарівну казку. На сцені стояла красива висока дівчинка в короні, вона тримала в руках люстерко, дивилася в нього й палко промовляла:

— Світ мій, дзеркальце, скажи, да всю правду розкажи, я ль на світі всіх.

Цю казку я вже чула по радіо. Проте мене вразило інше. А саме — люстерко, яке вона тримала в руках. Воно було дуже привабливе, з такою красивою ручкою, що я відразу ж зрозуміла: і я таке хочу. Дивилася на нього, не відриваючи очей, навіть забула, що в мене розкритий рот і набряклі губи.

Додому ми таки потрапили. Побачивши мене, бабуся сплеснула в долоні й голосно вигукнула:

— Боже праведний! А це що таке?!

Читайте також: Того дня я вдруге продалася в paбство чоловіку-caдиcту, лише заради того щоб коханого не чіпали

Я подумала, що вона мене не впізнала, і хотіла сказати, що це ж я, її онучка, Ніночка. Проте мої спроби щось вимовити закінчилися тим, що я тільки тоненько й дуже жaлiбно щось пропищала. Відтак усі пересварилися. Потім до мого рота прикладали різні примочки, затрушували розбиті губи якимось білим порошком, мабуть, стрептоцидом, годували, вірніше, обережно заливали ложечкою мені в рота їжу.

Я її з великими труднощами ковтала, бо таки дуже зголодніла. А далі батько зізнався, що бoявся мене вести додому й думав, що з часом усе стухне. Відтак усі знову помирилися.

Що було далі — не пригадую, мабуть, мене вклали спати. Тож Діда Мороза я так і не побачила, бо прокинулася вже у новому році.

Джерело.

You cannot copy content of this page