Глибока ніч. Ми з другом сидимо в машині, їмо гамбургери і картоплю з Макдональдса. Тут у вікно хтось несміливо постукав. Відкриваю. Стоїть мужичок, на вигляд явно з села, а позаду нього біля картатих сумок пацан років 10-ти.
— Хлоп’ята, допоможіть, будь ласка, трошки денюшкою, мені сина б погодувати!
Як це завжди буває, в мені прокинулося недовіра. Піде собі пляшку купить, набридли вже ці aлкaші. І я запитав у нього:
— Так а що ж ти на роботу не йдеш, як всі нормальні люди, щоб і сина погодувати і життя сім’ї хорошe забезпечити? Хіба не соромно з дитиною ходити жебpaракувати?
— Вибачте …
Він опустив сумні очі і неквапливо підійшов до сина, взяв його за руку, і вони зі своїми сумками побрели геть.
Тут в мені щось йокнуло, і я вийшов з машини.
— Ей, мужик! Так, а що в тебе сталося? Що ви взагалі тут робите о 3 годині ночі?
— Ми додому поїхати не можемо. Приїхали сюди з села в лікарню до дружини. Зараз такі ціни! Всi заощадження витратив на ліки і процедури. Тепер з сином в боргах сидимо, навіть не знаю, як віддавати їх. Я не сoбi прошу, хлопці, малого хоча б прогодувати! Він уже добу не їв нічого. Якщо б ви знали, як мені соромно.
Після почутого ми з другом одночасно і підійшли до вікна замовлень.
— Стривайте, мужик, не йди!
Накупили багато їжі, впихнули все це їм в руки. Чоловік спершу соромився, але потім вони з пацаном накинулися на їжу — відразу видно, що дійсно голодні.
Ми стали розпитувати їх, як вони будуть добиратися додому. Мужик сказав, що через дві години в їх село йде електричка, на якій вони спробують зайцями доїхати додому.
Я дістав з кишені гроші.
— Стільки вам вистачить на дорогу?
— Та що ви, і половини багато буде!
— Ну, тримай тоді, може ще в дорозі перекусіть.
— Величезне дякую! Я все поверну! Давайте, добрі люди, я запишу ваш номер телефону, через кілька днів я знову сюди приїду і все віддам!
— Не треба, їдьте зі спокійною душею. Всього вам доброго!
— Синку, скажи дядькам «спасибі»!
— Хлопчик тихо подякував, але і без наказу батька по його очах все було видно.
Я на все життя запам’ятаю емоції, які прокинулися в мені, коли я дивився в слід цим двом. Вони квапливо йшли до вокзалу зі своїми картатими сумками і час від часу озиралися назад.
P.S. Ця історія сталася досить давно. Я згадав її після того, як мій син вчора розповів мені, що він купив у якоїсь бабусі пакет яблук (які він ніколи особливо не любив).
Вона продавала їх за копійки, сидячи на холодному бордюрі біля сусіднього будинку. Подумати тільки! Вона сидить і цілими днями чекає покупців, тільки щоб не жебpaкувати! Я дуже пишаюся тобою, синку! Ти правильно мислиш!
