Три роки свекруха мене донечкою кликала, раділа за нас, натішитися не могла. А потім як відрізало. Приїхали додому після вихідних на дачі у друзів, в квартиру потрапити не змогли – ключ не підійшов

Приїхали додому після вихідних на дачі у друзів, в квартиру потрапити не змогли – ключ не підійшов. Чоловік мамі подзвонив, а трубку взяла його сестра Олена. – Все, дорогенькі. Закінчилася халява. Далі самі як-небудь. Речі ваші у тітки Зої в четвертій квартирі. Забирайте і провалюйте. Мама додому не повернеться, у мене жити буде. Все, чао-какао!

Так ми з’їхали з квартири, в якій прожили три роки. Ми з Ігорем зробили там ремонт, оновили меблі, відмили все, що було загиджено. Завжди платили комунальні послуги, готували, купували продукти. Самі винні, що повелися на вмовляння жити разом з мамою Ігоря. І жили-то нормально: не лаялися, не сварилися, ладнали, побутових конфліктів не було. Навіть навпаки, все ідеально було.

Так що ситуація викликала купу питань, відповіді на які ми так і не дочекалися. Гаразд, що поробиш, речі забрали, дечого не дорахувавшись. Тітка Зоя здивовано розвела руками: – Оленка приходила, з якимось мутним типом. Не знаю, що вона наспівала, але твоя мати така зла була. Ти не переймайся, дивись, і відтане! – вона співчутливо кивнула Ігорю. Помилилася тітка Зоя: не відтанула.

Ми у подруги кілька днів прожили, потім квартиру знайшли. Через півроку в свою в’їхали, взявши іпотеку. Причини демаршу нам так ніхто не спромігся пояснити. Мабуть, не гідні. Чотири роки минуло. Ми не нав’язувалися, і ніхто з сім’ї чоловіка теж з нами зв’язатися не намагався. Взагалі ніяких контактів не було, навіть телефонних дзвінків в дні народження.

А тут, на початку літа, вони з’явилися. Їм знадобилося дозвіл чоловіка на продаж квартири, з якої нас так безцеремонно виставили. Точніше – його добровільна виписка: він не відмовився від участі в приватизації, тому мав повне право там проживати, навіть якщо квартира буде продана. Чоловік норовити не став. Виписався, прописався у нас. Подяки так і не дочекався.

Що не дивно: усім Олена керувала, мати навіть носа не показала. Всі навперебій радять, що нам треба було почати двері ламати, адже Ігор там прописаний був; заяву в поліцію про крадіжку писати; вкладені гроші назад вимагати; виписатися чоловікові на оплатній основі.

А навіщо? Не чіпай – воно і не пахне. П’ятий рік не пахне. А як ще назвати таких людей? Мовчки, за спиною, ні слова не сказавши. Чому не можна було нормально поговорити? Ми б з’їхали, без проблем. І нам так добре зараз. Ми нікому нічого не винні. Нікому не зобов’язані допомагати. Живемо собі тихо-мирно, нікого не утримуємо. Краса.

Але той вчинок матері чоловіка ніяк в голові не вкладається: що сталося? Звідки такі зміни? Може і права була тітка Зоя: Олена тоді постаралася?

Три роки свекруха мене донечкою кликала, раділа за нас, натішитися не могла. А потім як відрізало: до дочки поїхала, замки змінила, і все втіхушку. Так я її більше і не бачила. І не хочеться, чомусь.

Фото ілюстративне з вільних джерел