Олексій лежав нерухомо, вдивляючись у знайомий малюнок шпалер. Уже вісім місяців цей малюнок був його головним співрозмовником.
Після хвороби світ звузився до розмірів цієї кімнати, а колись міцне тіло будівельника перетворилося на важку, неслухняну клітку.
У коридорі почулися різкі, уривчасті кроки. Олена увійшла без стуку, тримаючи в руках оберемок свіжої білизни.
Її обличчя було блідим, а навколо очей залягли глибокі тіні від хронічної втоми. Вона підійшла до ліжка, навіть не глянувши на чоловіка.
— Посунься, — сухо кинула вона. — Треба перестелити.
Олексій стиснув зуби. Кожен рух давався йому з неймовірними зусиллями. Права сторона ще якось слухалася, але ліва наче налилася свинцем.
Він важко перевалився на самий край, ледь не впавши. Олена різко, з якимось прихованим розпачем смикнула простирадло.
— Оце вже три чверті року, як ти тут вилежуєшся, — буркнула вона, витрушуючи подушку. — І кінця-краю цьому немає. А я працюю на двох роботах, щоб тягнути ліки й комуналку.
— Олено, я не вилежуюсь. Я намагаюся робити вправи, — тихо, ледь розбірливо через онімілу щоку відповів Олексій.
— Намагаєшся? — вона раптом зупинилася, стиснувши наволочку в кулаках. — Твої намагання — це крапля води! Ти знаєш, про що я думаю щодня, коли повертаюся з лікарні після нічної зміни?
Вона підійшла ближче. Погляд її був не злим — він був крижаним, випаленим дотла.
— Олексію.Ти мені жити заважаєш.
Повітря в кімнаті наче перетворилося на скло і тріснуло. Олексій застиг. Йому здалося, що серце зупинилося, а потім знову шалено забилося в грудях, віддаючи болем у вухах.
— Що… що ти сказала? — прошепотів він, не вірячи власним вухам.
— Ти все чудово почув, — Олена навіть не здригнулася. Навпаки, її голос звучав дивно спокійно, і від цього було ще страшніше.
— Я втомилася. Втомилася від цього запаху ліків, від твоїх милиць, від того, що моє життя перетворилося на суцільне обслуговування. Я теж хочу побути живою. Хоча б трохи. Поки сама не злягла поруч.
Вона кинула чисту ковдру на ліжко й вийшла, гупаючи капцями по старому паркету. На кухні загрюкав посуд.
Ці чотири слова — « Ти заважаєш мені жити» — застрягли в горлі Олексія гірким, задушливим клубом. Тридцять чотири роки спільного життя. Троє дітей, яких вони виростили, ночі без сну, коли малі хворіли, будівництво цього самого будинку під Броварами… Невже все це перекреслилося однією хворобою?
Він згадав себе сорокарічним: сильний, засмаглий, він міг підняти мішок цементу однією рукою. Олена тоді дивилася на нього з такою гордістю, носила йому обіди на будівництво, загорнуті в чистий рушник.
«Ти мій замок, Льошо», — казала вона. А тепер замок завалився, поховавши її під уламками побуту.
Наступного дня до них завітав Віктор — давній шкільний друг Олексія, який працював водієм і рідко мав вільний час. Він приніс пакет із яблуками й коробку цукерок.
— Ну що, друже, як твої козацькі сили? — бадьоро запитав Віктор, сідаючи на стілець біля ліжка. — Бачу, щока вже краще тримається.
— Намагаюся, Вітю. Потроху, — криво посміхнувся Олексій, косячись на двері. — Права рука вже міцно тримає склянку.
У кімнату увійшла Олена з підносом. На ньому стояв чай, але її обличчя не обіцяло нічого хорошого.
— Які там сили, Вікторе, — різко втрутилася вона, ставлячи чашки так, що гаряча вода хлюпнула на серветку. — Лежить каменем. Тільки вимоги: дай те, принеси се.
— Олено, ну навіщо ти так? — ніяково промовив Віктор, переводячи погляд з одного на іншого. — Людині потрібен час, реабілітація. Може, дізнатися про якийсь державний санаторій? Напевно ж є програми.
— Немає ніяких програм! — майже викрикнула Олена, розвернувшись до нього. — А якщо й є, то туди черга на три роки вперед. Або плати такі тисячі, яких у нас зроду не було. Не обнадійюй його, Вітю. Йому тут лежати до кінця днів, і мені цей хрест нести!
— Я нікого не прошу нести ніякий хрест! — раптом голосно сказав Олексій, і в його голосі вперше за довгий час з’явився метал. — Якщо я тобі так заважаю, здай мене в притулок! Оформи документи й відвези!
— О, почалося! — Олена сплеснула руками. — Зробіть із мене чудовисько перед гостями! Ти подивись на нього, Вітю! Він ще й характер показує! А хто тобі судно носитиме в тому притулку, га? Хто про твій тиск згадає?
— Досить! — Віктор підвівся, піднявши руки вгору. — Друзі, схаменіться. Ви ж тридцять років разом. Олено, я розумію, тобі важко. Льохо, ти теж тримайся. Я… я, мабуть, піду. Заїду іншим разом.
Коли за Віктором зачинилися двері, в хаті вибухнула справжня буря. Олена залетіла в спальню, важко дихаючи.
— Ти навіщо соромиш мені перед людьми?! — кричала вона, і її голос зривався на хрип. — Хочеш, щоб усі думали, яка я погана дружина? Що я тебе доглядаю без душі?
— А хіба з душею?! — відповів Олексій, намагаючись підвестися на ліктях. — Ти ж учора що мені говорила! Ти в очі мені дивитися не можеш! Твоє доглядання! Ти кожну ложку каші мені в рот пхаєш із такою відразою, наче отруту даєш!
— Бо я ненавиджу це все! — Олена підійшла впритул до ліжка, її обличчя почервоніло від гніву й безсилля. — Я ненавиджу ці стіни, цей посуд, ці ліки! Я віддала тобі найкращі роки, а тепер маю заперти себе живою в цій кімнаті? Ти егоїст, Олексію! Ти думаєш тільки про свій біль, а про те, що моя душа щодня вмирає, ти хоч раз подумав?!
— Я егоїст?! — Олексій задихався від образи. — Я працював на будівництві в три зміни, щоб Андрія в інститут влаштувати, щоб у дівчат було все не гірше, ніж у людей! Я здоров’я на тих бетонах залишив ради вас! І тепер, коли зі мною сталася біда, я став непотребом?!
— Так, став! — жорстоко кинула Олена. — Бо ти здався! Ти просто лежиш і чекаєш, поки я навколо тебе бігатиму!
Вона розвернулася й грюкнула дверима так, що зі стелі посипалася стара штукатурка прямо на ліжко. Олексій заплющив очі. Сльози безсилля потекли по його щоках, гарячі й солоні.
Він подивився на тумбочку, де стояли коробки з таблетками. «Може, справді випити все за один раз? — промайнула страшна думка. — І все скінчиться. Для неї. Для мене».
У п’ятницю ситуація загострилася ще більше. Старша донька, Наталя, яка жила в іншому місті, зателефонувала ввечері.
Олексій чув, як Олена розмовляла з нею на кухні. Голос дружини був солодко-турботливим, зовсім не таким, як удома.
— Так, Наталочко, все добре. Батько потроху… Ні-ні, не треба приїжджати, у тебе ж робота, дітки. Ми справляємося, не хвилюйся, рідна.
Олексій не витримав. Зібравши всі сили, він дотягнувся до залізного кухля на тумбочці й з гуркотом скинув його на підлогу.
Олена вбігла в кімнату, на ходу ховаючи телефон.
— Ти що коїш? — прошипіла вона.
— Дай мені слухавку! — закричав Олексій. — Дай телефон, я сам із донькою поговорю! Я скажу їй правду! Нехай знає, як ти тут «справляєшся» і чого ти мені бажаєш!
Олена зблідла, її очі звузилися від люті. Вона підскочила до ліжка й вихопила телефон із його руки, яку він намагався протягнути.
— Ти нічого їй не скажеш! — її голос перейшов на шипіння, сповнене шаленої злості. — Ти не смієш руйнувати життя дітям своїми скаргами! Вони мають право на щастя, а не на твої соплі!
— Вони мої діти теж! — Олексій спробував сісти, але ліва нога підвела, і він важко впав назад на подушки, хапаючи ротом повітря.
— Ти закрила мене тут, ти мене знищуєш морально
— Ой, які ми слова знаємо — Олена уїдливо розсміялася, хоча в її очах стояли сльози. — А те, що я пів року не бачила нічого, крім твоїх простирадл і брудного посуду, — це як називається?Я не залізний робот, Олексію! Я людина! Я ламаюся! Ти чуєш мене чи ні?! Я ламаюся під цим усім!
— То йди геть! — закричав він щосили, так, що в горлі заболіло. — Забирай свої речі й іди до своєї сестри, до подруг, куди завгодно! Залиш мене самого, я якось здохну тут без твоїх дорікань! Твоя отрута гірша за будь-яку хворобу.
— І піду! — крикнула вона у відповідь. — Подивлюся, як ти завтра без мене хоча б склянку води набереш! Побачимо, яка твоя гордість буде, коли їсти захочеш!
Вона вилетіла з кімнати. За мить у коридорі бахнули вхідні двері. Будинок занурився в глибоку, важку тишу.
Олексій залишився сам. Минула година, дві, три. За вікном зовсім стемніло. Шлунок почав підсмоктувати від голоду, а в роті пересохло. На тумбочці стояв порожній кухоль — той самий, який він скинув під час сварки.
Він дивився на цей кухоль і раптом відчув, як усередині замість образи й злості починає закипати щось інше. Дика, первісна впертість. Та сама, яка колись допомагала йому будувати цей дім у люті морози.
— Значить, побачимо, як я без тебе впораюся? — тихо сказав він порожній кімнаті.
Олексій обережно спустив праву ногу з ліжка. Потім руками перетягнув ліву, абсолютно чужу й важку. Сперся правою рукою на тумбочку, зціпив зуби так, що затріщали щелепи, і спробував підвестися.
Світ хитнувся, коліна затремтіли. Він упав назад на матрац.
— Ну ні… — прохрипів він. — Не дочекаєшся.
З другої спроби він зміг утримати рівновагу. Спираючись правою стороною на стіну, дюйм за дюймом, він рушив до дверей.
Кожен крок був битвою. Ліва нога волочилася по паркету з шарудливим, жахливим звуком. Але він ішов. Він дійшов до коридору, потім до кухні.
На столі стояла карафка з водою. Олексій дотягнувся, налив пів склянки. Рука тремтіла, вода розливалася на підлогу, але він зробив кілька жадібних ковтків. Це була його перша маленька перемога. Без неї. Сам.
У цей момент у шпарці замка повернувся ключ. Двері відчинилися, і в коридор увійшла Олена. У руках вона тримала пакет із продуктами. Побачивши чоловіка, який стояв посеред кухні, тримаючись за край столу, вона завмерла. Пакет ледь не випав з її рук.
Вони дивилися одне на одного кілька хвилин у повній тиші. Залишивши лише оголений, страшний біль двох втомлених людей.
— Ти… ти сам дійшов? — тихо, майже по-дитячому запитала вона.
— Сам, — відповів Олексій, важко дихаючи. — Як бачиш, я ще не зовсім таке, яким ти мене вважаєш.
Олена поставила пакет на стілець, підійшла ближче, але не наважилася торкнутися його. Вона закрила обличчя руками й раптом тихо, надривно заридала.
Це були не ті злі сльози, що під час сварок, а сльози повної капітуляції перед обставинами.
— Льошо… — промовила вона крізь плач. — Вибач мені. Прости за ті слова. Я не хочу, щоб ти вмирав. Я просто… я більше не можу все це нести одна. Мені здається, що я божеволію в цьому замкненому колі.
Олексій подивився на її похилені плечі. Уся його злість кудись вивітрилася. Він зрозумів: вона справді не чудовисько. Вона просто зламалася під вагою нещастя, яке впало на них обох. Хвороба вдарила по ньому фізично, а по ній — морально. І вони обоє тонули, замість того, щоб триматися одне за одного.
— Олено, — він обережно, невпевнено зробив крок уперед і поклав праву, здорову руку їй на плече. — Ми обоє хороші. Наговорили такого, що гидко згадати.
Вона підняла на нього заплакані очі.
— Що нам робити, Льошо? Ми ж знищимо одне одного цими сварками.
— По-перше, завтра ми дзвонимо Наталі й хлопцям, — твердо сказав Олексій.
— Досить ховати від них правду. Вони дорослі, вони допоможуть — хоча б грошима на реабілітолога чи доглядальницю, щоб ти могла відпочити й просто виспатися. Ми не маємо права тягнути це удвох і мовчки гризти один одного.
Олена кивнула, витираючи сльози тильним боком долоні.
— А по-друге? — запитала вона.
— А по-друге, — Олексій спробував усміхнутися, і цього разу посмішка вийшла майже рівною, — ти зараз допоможеш мені дійти назад до ліжка. Але більше ніяких «ти мені заважаєш жити».
Домовилися? Я збираюся видертися з цього стану. Навіть якщо на це піде весь наступний рік.
Олена підставила своє плече, обережно обійнявши його.
— Домовилися, Льошо. Спробуємо ще раз. По кроку за раз.
Вони повільно пішли коридором до спальні. На стіні все ще грав вечірній відблиск сонця, але тепер кімната вже не здавалася Олексію його особистою кліткою.
Це було місце, де починалася їхня нова, важка, але спільна боротьба.
Віра Лісова
