Гірчить березовий сік
Повертаємося з відрядження. Дорога рясніє весняними калюжами. Легківку заносить у різні боки. Ще одна вибоїна, і колеса засіли у болоті. Чуже село, на землю опускаються сутінки.
– Підсобити? – від хвіртки крайньої хати прямує до нас молодий чоловік. – Неси лопату, Романе! – гукає назад у подвір’я. І, повернувшись до нас, додає: – Треба підкопати, інакше не виберетеся. Місцеві водії цю яму знають, тому й обминають. А чужі потрапляють у пастку.
Хлопчина років десяти несе лопату. Потім ще оберемок сухих галузок і за якусь мить ми у безпечному місці. Дякуємо незнайомцю. Хлопчина тулиться до чоловіка.
– Біжи до хати, Ромчику. Може, Оля прокинулась, плакати буде. – І вже знову до нас: – Донька зовсім маленька, боїться темряви.
Ще раз дякуємо чоловікові.
– Гарний у вас син, – кажy на прощання.
– Гарний, – світліє суворе обличчя. – Щасливої вам дороги.
Можливо, і забувся б цей епізод. Але журналістські дороги привели мене цьогорічної весни знову у це віддалене від райцентру село. У повітрі бринів ледь вловимий запах бруньок, перших листочків смородини і жовтих китичок барбарису. Чомусь не могла оминути хати на околиці села. Звідки того колишнього надвечір’я два чоловіки – тато і син – прийшли нам на допомогу. Ось і знайома хвіртка. Володимир, так звали господаря, рубав дрова.
– Впізнаєте мене? – зупиняюся на ошатному подвір’ї. Довкіл усе підметено, свіжою фарбою світяться вікна.
– Впізнаю. Заходьте до хати, – Володимир заганяє сокиру у колоду.
– Сідайте, – припрошує господар. – Соком березовим пригощу, діти щойно свіжого назбирали.
Мені кортить запитати: а де ж господиня? Володимир випереджає моє запитання:
– Нема, – каже глухо. – Ми живемо утрьох. Ні, не на заробітках. Поїхала, але я не знаю куди.
Він зустрів її на вечірці у давнього друга – разом служили в армії. Сподобалася Ніна Володимирові одразу: весела, товариська. Запросив її до танцю. Потім ще і ще. Був незадоволений, коли товариш забрав його випалити цигарку.
– Тримайся від Ніни подалі. Вона – п’є. І чоловіків любить. Я хотів тебе попередити.
Відповів щось різке, мовляв, сам розбереться. Коли повернувся до гостей, Ніна першою підійшла до нього.
– Тобі уже все про мене розказали? – сині очі дивилися на Володимира невинно і довірливо. – Я п’ю, розлучена, виховую сина одна. Усе це правда, крім одного: я – не aлкoгoлiчка. Просто у мене такий характер: я не вмію бути сумна. Люди не завжди це розуміють і видумують всяке. Взагалі, коли жінка одна.
Вони знову вкотре танцювали удвох. Володимир не зважав на застережливі погляди товариша. Попросив у Ніни телефон. І вже через тиждень їхав із села до міста на побачення
Ніна познайомила його із сином. Накрила святковий стіл. У голубому платті, що так пасувало до її очей, була особливо гарною. Ромчик тулився до бабусі, і це трохи дивувало Володимира: чому хлопчик не йде до мами?
– Вuп’ємо за наше щастя, – у келиху з вином відбилася усмішка Ніни.
Бабуся тихо зітхнула. Хлопчик міцніше огорнув її шию рученятами.
Спочатку вони справді були щасливі. Володимир працював на двох роботах, прагнув в усьому догодити Ніні. Якось дружина зателефонувала йому: зайшла до подружки, додому повернеться пізно.
Він уклав спати Ромчика. На дзвінки Ніна не відповідала.
– Лягай і ти, – просила Нінина мати. – Сьогодні вона не повернеться. Це почалося знову.
Володимир удруге почув гірку правду: Ніна любила випити. І гучні компанії. А він любив її. І доведе усім, що любов може усе врятувати.
Просив Ніну одне: піти лікуватися. Дружина сміялася: про що він? Не схоче пuтu – не буде.
І все-таки йому вдалося завести її у клініку. Ніна клялася: відтепер вони таки будуть щасливі. Ромчик обожнював Володимира, і в дитсадку знали, що в нього – найкращий тато.
А потім у них наpoдилася Олечка.
– Покличемо друзів, – наполягала кожного дня Ніна. – Відсвяткуємо по-людськи наpoдження доньки. Врешті, я забула, коли була у компанії.
Справді, вони давно не запрошували гостей і самі нікуди не ходили. Цього разу Ніна була невблаганна.
Володимир не впізнавав дружини: весела, розпашіла, як тоді, коли вперше зустрів її на вечірці у товариша. Ніна наповнювала келихи, а в нього стискалося серце.
Відтоді їхнє життя знову покотилося, мов у прірву. Він poзривaвся між домом і роботою. Ніна пропадала у різних сумнівних компаніях. Якось зателефонував Ромчик.
– Тату, приїжджай. Бабусі погано. Оля плаче.
У тещі стався iнфapкт. Врятувати її не вдалося.
– Не хвилюйся, я сидітиму з дітьми, – вкотре обіцяла Ніна.
Це були лише слова. Ховав од Ніни гроші – почали пропадати з хати речі. Якось заїхав в обід додому: в одній кімнаті веселилася з «друзями» Ніна, в іншій – плакали діти.
На його докори дружина лише сміялася: що він зробить? Навіть квартира її. Приватизована. Володимира ж і досі сюди ніхто не вписав. Ось дасть оголошення і продасть квартиру. Їй з дітьми і меншої вистачить, а він може іти геть.
Подібні ситуації ставали усе частішими. Ніна знову пропадала з дому. З’являлася тільки, щоб забрати гроші, продукти або те, що можна було продати чи виміняти на горілку.
Того вечора Володимир знову застав у хаті веселе товариство. Мовчки почав збирати у сумку речі. Ще не знав, куди поїде. До батьків? Там живе брат з невісткою, у сім’ї – троє дітей. Але й залишатися більше не міг. Одягнув тепліше Олю.
– А я? – восьмирічний Ромчик дивився на Володимира Ніними синіми очима. Невинними і довірливими. Тільки тепер там був недитячий відчай і стpaх.
– Може, з мамою? – Володимир відвів погляд. І знову зустрівся з Ромчиковими, повними сліз очима.
Утрьох, майже вночі, вони таки дісталися до його батьків. Знав, що були не дуже бажаними гостями: родина хотіла не такої невістки. Тому, коли на околиці села, майже хуторі, продавали стару хату, не задумувався. Трохи мав своїх грошей, трохи позичив і перебрався сюди з донькою й сином. Нічого, обійстя непогане, пасіка є. А хату обов’язково збудують. Ось Роман підросте.
Чи приїжджала до них Ніна? Ні, Володимир сам їздив до неї. Двері йому відчинив незнайомий чоловік – Ніна таки продала квартиру. Ось уже кілька років вони не знають про неї нічого.
Тоненькою цівкою скапує у слоїк березовий сік. Цієї весни він чомусь гірчить. Крізь ледь вловимий запах розквітлих бруньок пробивається весна.
Володимир з дітьми проводить мене до воріт. Оля підстрибом біжить попереду, щось весело щебече. Роман статечно ступає крок у крок з татом – господар!
Читайте також: Інна гордилася статусом «дружини чиновника», землі під ногами не відчувала, про подруг і доньку забула навіть. Поки не стала колишньою
У яких же світах загубилася та, яку не змогла врятувати навіть любов?
Автор – Зіна КУШНІРУК
