Коли я вийшла заміж за Михайла, я знала, що буде нелегко. Ні, не через наші стосунки. Ми обоє дорослі, мудрі люди, і знали, що життя — це не завжди прогулянка парком. Проте у Михайла була донька від першого шлюбу — Уляна.
З першого дня я розуміла, що між нами буде непроста взаємодія. Їй було всього 15, класичний підлітковий вік. Матір дитині ніхто не замінить і я цього не прагнула, хоча й виховувала її, як свою. Проте я відчувала, що наші стосунки далекі від теплих, навіть після років спільного життя.
Спочатку я намагалася зблизитися з Уляною. Пропонувала спільні походи у кіно, готувала її улюблені страви, але всі мої зусилля розбивалися об стіну байдужості або навіть презирства. Вона завжди знаходила причину, щоб уникнути розмови чи взаємодії зі мною.
Одного разу, коли Уляна знову замкнулася у своїй кімнаті, Михайло підійшов до мене й взяв за руку.
— Марино, не переживай, це просто вік. Вона виросте й все зміниться, — говорив він лагідно, але я не могла позбутися думки, що цей перехідний період дуже затягнувся.
Підлітковий вік давно минув, але вибрики Уляни не закінчувалися. Вона вже закінчила університет та працювала, але ставлення до мене залишалося холодним. Часто були моменти, коли я хотіла просто здатися й дистанціюватися, але щось мене тримало. Напевно, це було відчуття обов’язку й любові до Михайла. Він був хорошим чоловіком й батьком, а я не хотіла підводити його.
Одного дня ми з Уляною залишилися вдвох вдома. Я сиділа на кухні й читала книгу, коли почула її кроки. Вона стояла у дверях та дивилася на мене з таким холодом, що мене аж кинуло у тремтіння.
— Нам треба поговорити, — сказала вона, не ховаючи свого роздратування.
Я відклала книгу й обережно підняла очі.
— Що трапилося, Уляно?
Вона підійшла ближче, її голос наповнився гіркотою.
— Це наш дім, а не твій. Ти тут зайва і я не хочу більше це терпіти. Я скоро вийду заміж і цей дім буде мій. Батьку куплю квартиру, а ти підеш… на смітник. Там тобі й місце.
Мене охопила хвиля обурення та образи. Вона не просто хотіла мене вигнати, вона прагнула викинути мене з життя свого тата. Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися.
— Чому ти так говориш? Я ніколи не хотіла забрати у тебе твій дім, — відповіла я тихо, намагаючись знайти спільну мову.
— Тому, що ти тут зайва! Я тебе ніколи не прийму! — крикнула вона і сльози люті заблищали в її очах.
Я більше не могла слухати ці образи. Не тому, що вони були несправедливими, а тому, що я більше не мала сил їх терпіти. Я встала з-за столу й подивилася їй прямо в очі.
— Уляно, я ніколи не прагнула зайняти місце твоєї мами. Я просто хотіла, щоб ми могли жити разом, як сім’я. Але якщо ти так мене не приймаєш, може, ти й права, і нам краще жити окремо. Тільки я відділюся з твоїм татом.
Мої слова, здається, змусили її на мить замислитися, але лише на мить. Вона знову повернулася до своєї ворожості.
— Ти тільки цього й чекала, правда? Щоб я сама пішла! Ну, не дочекаєшся! Це наш дім, а не твій!
У цей момент у дверях кухні з’явився Михайло. Він стояв мовчки, але його погляд говорив більше, ніж слова. Він чув нашу розмову. Уляна зблідла, побачивши батька та замовкла.
— Уляно, нам треба поговорити, — тихо сказав він і жестом попросив її піти до її кімнати.
Дівчина обережно вийшла, а чоловік підійшов до мене. Я стояла нерухомо, боячись заплакати.
— Їдь спокійно на роботу, — сказав він, ніжно обіймаючи мене. — Я все владнаю.
Я довірилася чоловіку, хоча не була впевнена, що ситуацію можна владнати так легко.
Коли я повернулася додому того вечора, у квартирі панувала тиша. Я обережно відчинила двері й зрозуміла, що Уляни немає. Я знайшла Михайла у її кімнаті. Він сидів за столом і щось писав.
— Де Уляна? — запитала я, намагаючись не показувати своєї тривоги.
— Я поговорив з нею. Вона вирішила пожити деякий час окремо. Вона вже доросла, час їй зрозуміти, що не можна нав’язувати свою волю, — відповів він, не піднімаючи очей від паперів.
— Ти вигнав її? – не вгамовувалась я.
— Нахабне пташеня, яке вже переросло гніздо, випихають з нього. Оце я і зробив, — сказав він спокійно.
З одного боку, я відчула полегшення, адже більше не мусила терпіти її постійні нападки. Але з іншого боку, я не могла позбутися почуття провини. Вона була дитина, яка загубилася у своїй образі. Може, я мала зробити більше, щоб допомогти їй. Може, якби я змогла знайти правильні слова, все було б інакше.
Михайло підійшов до мене та обійняв.
— Не звинувачуй себе.. Вона сама обрала цей шлях.
Але я продовжувала відчувати, що у цьому була й моя провина. Тієї ночі я довго не могла заснути, розмірковуючи над тим, чи зможу коли-небудь примиритися з Уляною і з самою собою.