«Це ти з Єгорком плуталася?» «Ти все життя дивився на мене як на корову: треба — подої, треба — запряжи. А тепер дивуєшся, чому я побігла на чуже «здоровенькі були», де мене хоч назвали на ім’я?»
— Це ти з Єгорком плуталася?
Голос у Павла був тихий, ніби він сам не хотів почути власні слова. Сидів за столом, не торкнувшись вечері, і кришив пальцями окраєць хліба.
Крихти сипалися на скатертину, а він усе тер і тер, ніби хотів перетворити хліб на порох.
Надія завмерла біля печі, не повертаючись. Рука з рогачем застигла на півдорозі до чавуна. У горниці пахло борщем й топленим молоком — тим самим домашнім, затишним запахом, який їй завжди здавався запахом спокою. Тепер цей запах душив.
— Що ти, Пашо? — Вона спробувала всміхнутися, але усмішка вийшла дерев’яною, неживою. — З чого ти взяв?
Він не підвів голови. Пальці продовжували своє діло — м’яти.
— З того, що я не сліпий. З того, що Єгорко твій, як пес, довкола нашого двору третій тиждень кола намотує. З того, що ти ночами встаєш, думаєш, я сплю.
— Стежиш, отже? — Надія різко обернулася, кинула рогач у куток, він гепнув об кадку, і вода з кадки хлюпнула на підлогу. — Ти тепер чоловік чи слідчий? Ночами не спиш, за жінкою підглядаєш?
Павло нарешті підвів очі. Сірі, з припухлими від безсоння повіками, вони дивилися на неї так, ніби вона була не жінкою, а незнайомкою, яку він уперше побачив у своєму домі.
— Я чоловік, який свою бабу по запаху чужого мужика впізнає. — Голос його здригнувся, але тут же вирівнявся. — Скажи мені одне, Надю: за що? Я тебе пальцем не зачепив, дітей люблю, дім — усе, що просила. За що?
Надія хотіла закричати, що він бреше, що в неї нікого немає, що Єгорко їй так собі, рівня, сусід. Але слова не йшли. Вона раптом ясно побачила, як годину тому вона вискочила на ґанок поправити хустку, і Єгоркова тінь ковзнула за ріг сараю. Як вона завмерла, притулившись спиною до ще теплого після дня бревна. Як він підійшов, мовчки взяв її за руку, і рука була гаряча, шорстка, зовсім не така, як у Павла.
Павло чекав. У тиші чути було, як за стіною вовтузився Микова, як стара Марфа зашепотіла молитву, вкладаючи онука.
— А ти не знаєш, Пашо? — Надія сіла на лавку навпроти, стиснула руки. — Усе життя ти правильний. Усе життя тебе всі хвалять. І в полі ти перший, і в сім’ї — голова. А я при тобі як при пам’ятнику. І холодно мені з тобою. А Єгорко…
Вона запнулася, бо в горлі став клубок. Павло дивився на неї, і вона бачила, як під його вилицями ходять жовна.
— А Єгорко що?
— А Єгорко хоч раз на мене так подивився, що в мене серце здригнулося. А ти на мене все життя як на корову дивишся: треба — подої, треба — запряжи.
Сказала й сама зніяковіла. Бо це була правда. Така гірка, суха правда, яку не вимовити вголос, якщо не довели.
Павло встав. Відсунув лавку так, що вона заскреготала по підлозі. Підійшов до віконця, глянув у темне скло, але за ним нічого не було — тільки ніч та його власне обличчя, бліде, чуже.
— Іди, — сказав він не обертаючись. — Забирай дітей і йди. До нього.
Надія схопилася. Всередині стукало так сильно, що вона подумала: ось вистрибне. Невже все? Невже так легко?
— Прямо зараз?
— Прямо зараз. Поки я добрий.
Вона метнулася до горниці, до скрині, загуркотіла кришкою. Стала кидати в клунок сорочки, півшалок, Миколчині штанці. Запахло нафталіном і сухою малиною — мати завжди клала трави від молі. Руки тремтіли, клунок ніяк не зав’язувався.
— Бабусю, — смикнулася вона до Марфи, яка сиділа на ліжку з Миколою на руках. Хлопчик не спав, дивився круглими очима. — Я дітей забираю.
Марфа нічого не сказала. Тільки перехрестила онука й відвернулася до стіни. Її широкі плечі під старою кофтою здригалися, але Надія не стала дивитися — побоялася, що не витримає.
Вона вийшла в сіни, притискаючи до себе клунок, штовхнула ногою двері на вулицю. І побачила Єгорка.
Він стояв біля хвіртки, привалившись плечем до стовпа. Почув, як хряпнули двері, випростався.
Надія зійшла з ґанку. За нею, плутаючись у подолі пальтечка, натягненого поверх нічної сорочки, тяглася Нюра. Миколу Надія несла на руці, він тикався носом їй у шию й мовчав.
— Зібралася? — запитав Єгорко і чомусь озирнувся на дорогу.
— Вигнав, — сказала вона. — З дітьми.
Він подивився на Нюру, на клунок, на Миколкині чобітки, натягнені на босу ногу.
— Зачекай, Надю. Куди ж ми вночі.
— Ти ж кликав.
— Кликав, — сказав він. — Мати в мене. І Вєрка з малим у горниці. Куди я вас, на піч до матері?
Вітер ішов низом, по картопляному бадиллю, і пахло мокрою землею. Надія стояла й чекала, що він скаже далі, бо далі обов’язково мало бути щось іще. Він мовчав і торкав пальцем стовп, відколупуючи тріску.
— До ранку переканайтеся в Клавдії, — вимовив він нарешті. — А завтра я подумаю.
— Подумаєш, — повторила Надія.
Вона перехопила Миколку зручніше й пішла вздовж тину, не озираючись. Нюра догнала, учепилася в рукав. За спиною в них у домі горіло вікно, і Надія знала, що Павло стоїть там і дивиться, але не обернулася жодного разу.
Клавдія відчинила в одній сорочці, з розпущеною сивіючою косою, подивилася на них і відступила. Нічого не запитала. Постелила в задній кімнатці, де стояла швейна машинка й мішки з цибулею, дала свою ковдру, важку, що пахла чужим домом. Миколка заснув одразу. Нюра довго лежала з розплющеними очима, потім запитала пошепки:
— А тато нас забере?
— Спи, — сказала Надія.
Уранці треба було на дойку, і це виявилося єдиним порятунком: у чотири руки нічого не думається. Баби на фермі все знали. Ніхто не запитав жодного слова, і це було гірше, ніж якби запитали. Тонька з другої групи пройшла повз з флягою й глянула так, ніби я чужа. Тільки Анна Іллівна, завідувачка, затрималася біля стійла, подивилася, як Надія обмиває вим’я, і сказала:
— Нюрку до школи відправила?
— Відправила.
— Ну й гаразд.
Єгорко прийшов на третій день, увечері, свиснув від бані, як свистів завжди. Клавдія зробила вигляд, що не чує, і стала гуркотіти заслінкою.
У бані було холодно, банним холодом, не як на вулиці, — вогкістю й старим березовим листям. Єгорко згріб її одразу, біля самих дверей, і вона спершу відштовхувала його долонею, а потім перестала. Він цілував її в шию, у скроню, шепотів, що змучився, і руки в нього були такі самі гарячі й шорсткі, як того вечора біля сараю, і нічого в цих руках не змінилося. Змінилося в ній. Вона трималася за його плечі й усе прислухалася: чи не прокинувся Миколка, чи не хряпне хвіртка, чи не піде Клавдія по дрова. Потім вони сиділи на полиці, і він натягував чобіт, тупаючи п’ятою в підлогу.
— Слухай, — сказав він, не дивлячись. — А Пашко тебе назад прийме, як думаєш?
Надія застібнула кофту. Ґудзик був один не той, підшитий іншою ниткою, вона це помітила й чомусь запам’ятала.
— Ти для цього приходив?
— Я по-людськи питаю. Тобі ж із дітьми зимувати.
— По-людськи, — сказала вона.
Він зітхнув, ніби це вона була нерозважлива й важка.
— Надю. Я тебе хотів. Я не брехав. Тільки сім’ї я не тягнув ніколи й не потягну. Ти он подивися на мене: тридцять перший рік, а я все при матері.
Вона вийшла з бані першою. На дворі було світло від зірок, і від ферми тягло силосом. Образи не було. Була якась порожня, рівна образа на себе — за те, що й сама все це знала тижнів три тому, а думати собі не дозволяла.
Марфа прийшла в суботу. Принесла в полотняній сумці Нюрині підручники, Миколкині підшиті чобітки, банку молока й пів коровая. Поставила на стіл, сіла на край табуретки, не розстібаючи жилетки.
— Здоровенькі були, Клаво, — сказала вона господині. — Ти вибачай, що тобі морока така.
— Мені не морока, — відповіла Клавдія й пішла в сіни, щоб не заважати.
Миколка поліз до баби на руки, і Марфа вткнулася йому в маківку губами, довго так сиділа.
— Він тверезий, — сказала вона нарешті. — Я думала, гірше буде. Ні. Встає, їсть і до майстерень. Учора всю ніч сепаратор лагодив, який третій рік у коморі валявся.
— Марфо Тимофіївно…
— Ти мене не перебивай, я не сваритися прийшла. — Бабуся поправила на хлопчикові сорочку. — Я тебе дванадцять років у домі тримала не як чужу. І лихого від тебе не бачила. А що тепер на тебе все село язиком чеше — так це ти сама собі зробила, тут уже помагай тобі бог.
— Я знаю.
— Знаєш, — Марфа покивала. — Віддай мені хлопчика на зиму. У Клави піч одна й та димить, я бачила. Він у мене в теплі буде, при молоці.
Надія стояла біля вікна й дивилася, як за склом гойдається сухий соняшник, який Клавдія так і не зрізала.
— Не віддам.
Марфа помовчала, потім зсадила онука з колін, устала й застібнула нарешті жилетку.
— Ну, дивись. Тільки ти не через нього не віддаєш.
Вона пішла, а банка молока залишилася на столі, і Надія цілий тиждень не могла змусити себе її відкрити — вилила Миколі в кружку тільки тоді, коли молоко почало гірчити.
Павло об’явився через дванадцять днів, на получку. Під’їхав до ферми трактором, заглушив, зліз. Баби на ґанку разом замовкли й стали дивитися вбік. Він зачекав, поки Надія винесе бідони, і простягнув їй гроші, складені вдвоє.
— Тут гроші. На дітей.
Вона взяла. Могла не взяти, і півсекунди думала про це, і все-таки взяла, і від того, як легко рука це зробила, у неї весь день потому було погано.
— Нюрка кашляє, — сказала вона. — Їй би в тепло.
— Так хай додому йде. Дім стоїть.
— А я?
Павло подивився повз неї, на телятник, на купу свіжої тирси біля стіни.
— А ти як хотіла.
Він завів трактор і поїхав, і все це зайняло хвилини три, і всю розмову баби на ґанку чули від першого до останнього слова.
Нюра пішла сама, на початку листопада. Нічого не сказала, зібрала в сумку зошити, взяла свої рукавички й пішла. Надія дізналася від Клавдії, яка бачила у вікно, як дівчинка йшла вулицею повз магазин, ні з ким не вітаючись.
Надія прийшла за нею того ж вечора. Постукала у власні двері, і це виявилося найважче за весь місяць — постукати. Відчинила Марфа, пустила мовчки. У горниці пахло борщем, на печі сушилися рукавички, Нюра сиділа за столом з підручником і не підвела голови.
— Збирайся, — сказала Надія.
— Я не піду.
— Нюро.
— Не піду! — Дівчинка нарешті підвела обличчя, червоне, сердите. — У мене контрольна. У мене кролики тут. Мене Лєнка Мохова недолугою обзиває, питає, з ким моя мамка тепер живе. Мені що, щодня від Клавдиного дому через усе село йти?
Павло сидів біля вікна й підшивав чобіт. Не встав, не втрутився. Тільки коли Надія взялася за ручку дверей, сказав у спину, не відриваючись від шила:
— Хай живе. Їй до школи п’ять хвилин.
— Це я вирішувати буду.
— Вирішуй, — погодився він. — Тільки ти вирішуй, а дівці що робити.
Вона йшла назад темною вулицею й уперше за весь цей час заплакала — коротко, на ходу, витираючи обличчя рукавом, щоб Клавдія не побачила.
До правління вона пішла через тиждень. Півдому біля ферми, де раніше жив конюх Тихін, стояли порожні другий рік: Тихона не стало, а син його давно в місті й приїжджати не збирався. Піч там була ціла, вікна побиті тільки в сінях. Надія сказала про це Анні Іллівні, і та сама ходила до голови й щось там говорила, а Надії потім переказала коротко:
— Дозволив. Заяву напиши. Тільки ремонт свій, колгосп тобі теслі не дасть, у нас корівник тече.
Шибки Надія вставила сама, замазку розводила на підвіконні. Клавдія принесла вапно, і вони вдвох за тиждень побілили обидві кімнати, і Миколка вимазався так, що його довелося мити в тазі й переодягати в усе чуже. Підлога була холодна, дмухало з-під дверей; Надія набила щілину ганчір’ям, а зверху прибила дощечку. Ліжко дав Єгорків сусід Степан, за пляшку. Стіл Надія притягла з підсобки на фермі, старий, з відпиляною ніжкою, і підставила під ріг цеглини.
Вийшло житло. Погане, але своє — ось це було дивне почуття, до якого вона звикала найдовше. Свій замок, свій цвях біля дверей, своя гасниця. Гроші свої, і ніхто над цими грошима не стоїть і не питає, куди поділися.
Єгорка вона зустріла в грудні, біля автолавки. Він стояв у черзі з Валькою з Дубровки, пухкенькою, у новій хустці, і тримав її сумку. Побачив Надію, кивнув:
— Здоровенькі були, Надю.
— Здоровенькі були, — сказала вона, взяла свої макарони й пішла.
Дров не було. Це з’ясувалося не раптом — вона знала з осені, але все відкладала, сподівалася на торф, який обіцяли виписати на фермі. Торф не привезли. У середині грудня вдарили морози, Миколка почав кашляти ночами, і Надія стала топити тим, що знаходила: сухим горбилем від розібраного паркану, ящиками з-під тари, уламками старого ґанку.
Павло приїхав у неділю, трактором з візком. Скинув дрова біля стіни — березу, суху, колоту, півтора візки, — і півгодини складав у дровітню, акуратно, як він усе робив. Надія вийшла в сіни й дивилася звідти. Миколка крутився біля батька під ногами, і Павло один раз посадив його на плече, показав щось убік лісу, потім опустив.
Потім увійшов до хати. Обмів віником чоботи, зупинився біля порога, оглянув кімнату: побілені стіни, ситцева занавіска, стіл на цеглинах.
— Димить? — запитав.
— Перші дні димила. В’юшку поправила.
Він зняв шапку, покрутив у руках, поклав на лавку.
— Ну що, мати. Годі дуріти. Ходімо додому.
Надія стояла біля печі, спиною до тепла. Усередині нічого не підскочило, не обірвалося — стало дуже ясно й спокійно, як буває, коли довго розв’язуєш задачу, а потім бачиш відповідь і дивуєшся, що мучилася.
— А як буде? — запитала вона.
— Як було. Дім стоїть, корова стоїть. Мати без тебе не справляється, їй сімдесят третій.
— А зі мною як буде?
Павло нахмурився, не розуміючи. Він справді не розумів, вона це бачила — не вдавав і не сміявся.
— Ну а як із тобою буде? Жити будемо. Я тобі не докорю, якщо ти про це. Я не з таких, щоб усе життя в очі тицяти. Люди відговорять і відстануть, вони завжди відстають.
— Дванадцять років, — сказала Надія. — Ти мене в нашому домі хоч раз Надею назвав?
— Знову ти зі своїми словами.
— Знову.
— Слова, Надю, до печі не приставиш, — сказав він і сам не помітив, що назвав її на ім’я, а вона помітила, і від цього стало тільки гірше.
Він постояв ще, потім сів на лавку, бо стоячи розмовляти було незручно, і заговорив уже інакше, тихіше:
— Я ж не про себе. Я, може, й сам проживу, я звичний, у мене руки є. Мені за дівку стрьомно. Вона в нас зараз нормально живе, при бабці, при уроках. А малого ти тут в мороз як? Хворіти буде.
— Не буде.
— Ти на фермі з чотирьох. Хто з ним?
— Клавдія бере. І ясла до п’яти.
Павло покивав. Потім сказав, дивлячись у підлогу:
— Я тобі дров ще привезу в лютому. Це не в рахунок розмови.
— Дякую.
— Недолуга ти бабо, — сказав він втомлено, як про погоду. — Ну сиділа б у теплі.
— Сиділа б, — погодилася Надія.
Він надягнув шапку й пішов. Уже в дверях обернувся:
— Розводитися я не піду. Мені перед ким красуватися? Надумаєш — приходь, я слова не скажу.
Двері він причинив щільно, притримавши, щоб не хряпнули, — Миколка спав.
Надія постояла ще трохи, послухала, як заводиться за вікном трактор, і пішла топити. Дрова були хороші, березові, кололися самі, майже без сокири, і піч узялася одразу, загуділа.
Увечері вона сходила за Нюрою — не забирати, а взяти на ніч, як домовилися через Марфу: субота й неділя. Дівчинка прийшла з підручником з природознавства, бо завтра питали, і з банкою варення від баби. Спати лягли втрьох на одному ліжку, упоперек, ногами до стіни. Нюра довго вовтузилася, вмощувалася, потім сказала в темряву:
— Мамо. А навесні я до тебе перейду. Я вже подумала. Тільки не зараз, зараз у нас чверть кінчається.
— Добре, — сказала Надія. — Спи.
Вона лежала й слухала, як тріщить у печі, і рахувала, скільки треба на гумові чоботи хлопчикові до весни й чи вистачить залишку на руберойд — покрівлю над сінями все одно доведеться перекривати самій, ніхто не перекриє.
