Осінь здавала свої позиції. Вдень ще було тепло і світило сонечко. А ночами температура опускалася нижче нуля. Увечері після робочого дня, коли сутінки опустилися на місто і він розфарбував неоновими вогнями реклам, трапилася ця цілком звичайна історія. Джерело.
У центрі міста, де по тротуару текла річка з втомлених людей, з нізвідки з’явився молодий хлопець. Одягнений він був зі смаком і досить дорого. Бежеве пальто світлою плямою виділялося серед натовпу. Вид псувала лише величезна спортивна сумка через плече. Сумка була розстібнута і було видно що вона наповнена апельсинами.
– День за днем. Одне і теж. Робота дім. Будинок – робота. І ніякого проблиску в цьому житті – жінка років сорока йшла по тратуарі нікого не помічаючи. Раптом хтось взяв її за рукав і злегка смикнув. Перед нею стояв молодий хлопець з апельсином в руках і посміхався білосніжною посмішкою.
– Мені здається це Ви згубили! – сказав хлопець простягаючи фрукт.
– Ні, Ви помилилися. Я сьогодні не купувала апельсини. – сказала жінка трохи напружуючись.
– Це не апельсин. – сказав хлопець ще ширше посміхаючись. – Це шматочок сонця і маленька посмішка. Беріть. Нехай вони принесуть Вам радість.
Жінка посміхнулася, взяла апельсини і так і не прибравши їх в сумку пішла далі притискаючи три яскраві плями до грyдей.
– Друже, почекай. – сказав молодий чоловік хлопцеві років двадцяти в чорній куртці. – Вона хворіє і тому не відповідає на твої дзвінки, не хоче щоб ти бачив її в такому вигляді. Візьми апельсини і йди до неї додому. – хлопчина простягнув три апельсина.
– А ти хто такий? Звідки знаєш? – здивувався хлопець.
– Я? Просто перехожий. – і поспішив далі.
Так молодий чоловік ще довго ходив по проспекту і роздавав апельсини які ніби як і не закінчувалися в його сумці.
Маленька дівчинка тримала тата за руку і пританцьовуючи засипала його запитаннями.
– Тату, а що Дідусь Мороз покладе мені під ялинку в цьому році? А у нашої Марисі будуть кошенята? А чому ти з нами не живеш?
– Ти ж уже вмієш писати, напиши Дідові Морозу лист. Розкажи що ти хочеш в подарунок. А я його передам. У Марисі кошенят не буде, у неї чоловіка немає. Мама … Йдемо додому. Мама вже чекає на тебе і хвилюється.
Раптом дорогу їм перегородив молодик у світлому пальті і з сумкою на плечі.
Дівчинка дивилася на нього блакитними, широко розкритими очима.
– Тату, дивися, у дядька білі крила! – на одному диханні промовила дівчинка, мнучи тата за руку.
– Це не крила, мила. Це пальто.
– Крила! Крила! – Не замовкала дівчинка.
Хлопчина посміхнувся. Присів перед дитиною і простягнув їй апельсини.
– Дивись малеча. Це сонечка. Одне тобі. Одне татові. А одне вашій мамі.
Піднявся і злився з натовпом.
Підійшовши до під’їзду, жінка зіткнулася з чоловіком і від несподіванки впустила апельсини. Чоловік їх підібрав і простягнув жінці.
– Здається, це Ви втратили? Привіт. Я Сергій, Ваш сусід. Чим Ви займаєтеся в суботу ввечері.
– Я Наталія. – сказала жінка посміхнувшись і відразу помолодшавши. – А в суботу я з вами йду в кіно.
Вони засміялися і сусід відкрив двері в під’їзд, пропускаючи вперед Наталю.
Дзвінок в двері застав Тетяну з чашкою гарячого чаю в руках. Утепленим шарфом горлом і хлюпающим носом. Подивившись у вічко, вона побачила Віктора з апельсинами в руках.
– Кохана, відкривай. Я приніс тобі вітаміни. І мені плювати як ти виглядаєш. Я кохаю тебе будь-яку.
– Мамо. Мамочко. Дивись! Мені дядько з крилами подарував сонечка. Сказав що це мені, татові і тобі.
У цей вечір тато так нікуди і не пішов. Він залишився з сім’єю. Назавжди.
