Повчальна притча про те, як мати навчила своїх дітей знаходити в собі силу перед лицем труднощів

Одного разу жінка ступила на життєву дорогу.

– Нам довго йти? – запитала.

Провідник сказав їй:

– Довго, і шлях цей нелегкий. Але кінець буде кращий за початок.

Читайте також: Притча про горнятко, яка допоможе подивитись на життя по-іншому

Молода мати була щаслива, їй не вірилося, що на світі може бути щось краще за ті роки. По дорозі вона гралася з дітками, збирала для них квіти. Їм світило сонце, життя було прекрасне і молода мати вигукнула:

– Хіба може щось бути краще?

І тоді запала ніч, завирувала бyря. Шлях огорнула темрява, і діти тремтіли від страху й холoду. Мати пригортала їх до себе, прикривала плащем. А дітлахи запевняли її:

Читайте також: Притча про таємницю щасливого шлюбу

– Матусю, нам не страшно. Ти є поруч, тож ми в безпеці.

А мати вигукнула:

– Ця ніч краща за світло дня, бо я навчила своїх дітей хоробрості.

Настав ранок, і побачили вони перед собою круту гору. Діти спиналися на неї, їм було важко, але мати ненастанно заохочувала:

– Ще трішки терпіння, ми ось-ось прийдемо.

І діти піднімалися далі, а коли досягли вершини, то звернулися до матері:

– Без тебе ми б сюди ніяк не дісталися.

Тієї ночі мати лежала, вдивляючись у зорі, і шепотіла:

– Цей день ще кращий за попередній, бо мої діточки навчилися знаходити в собі силу перед лицем труднощів.

Наступний день приніс із собою дивні хмари, які затьмарили землю, – хмари вiйни, нeнависті й злa.

Діти йшли, спотикаючись, а мати гукнула:

– Подивіться вгору! Піднесіть очі до Світла!

Малеча глянула вгору і там, серед хмар, побачила Світло Вічної Слави. Воно стало їм провідником і вивело поза межі темряви. Тієї ночі мати впала на коліна й молилась:

Цей день найкращий з усіх, бо я показала дітям Бога.

Дні минали за днями, спліталися в тижні, місяці, роки, мати постаріла. Зморена, вона ледь переставляла ноги. ЇЇ діти підросли, ввібралися в силу і простували шляхом із вірою й відвагою в серці. І коли на шляху траплялися труднощі, уже діти допомагали матері, а коли стало зовсім важко, вони взяли її на руки й понесли. І от дісталися вони пагорба, а там перед їхніми очима простяглась залита світлом дорога, що вела до навстіж розчинених золотих воріт.

Мати сказала:

– Я дійшла до кінця своєї подорожі і тепер знаю, що кінець справді кращий за початок, адже мої діти далі можуть йти самі, а за ними – їхні діти.

Діти відповіли:

– Мамо, ти будеш супроводжувати нас навіть після того, як зайдеш у ті золоті ворота.

Вони стояли й дивилися, як мати пішла далі сама, й ворота зачинилися за нею. І діти сказали одне одному:

– Ми її не бачимо, але вона все одно з нами. Така мати, як наша, – це не просто пам’ять. Вона живе в наших серцях.

Джерело.