— Твої батьки дали п’ятдесят тисяч гривень на дитину? Чудово! Якраз купимо мамі нові меблі — вона давно хотіла!
Ольга обережно піднімалася сходами, тримаючись однією рукою за поручні, а другою притискаючи до грудей згорток із новонародженим сином Максимом. Жовтневий вітер гуляв під’їздом, змушуючи жінку щільніше закутати малюка в теплу ковдру. Після кількох днів в пологовому будинку рідні стіни здавалися особливо бажаними.
Костянтин відчинив двері і жінка увійшла. Він поставив пакети на підлогу і запропонував:
— Давай покладу малюка у ліжечко? — чоловік обережно зазирнув під ковдру до сплячого сина, а потім обійняв дружину за плечі.
— Втомилися, але вдома завжди краще, — Ольга усміхнулася і пройшла до вітальні, де Костянтин поставив дитяче ліжечко поруч із диваном.
Поки чоловік метушився біля малюка — перевіряв температуру в кімнаті й зачиняв вікно, — телефон Ольги подав характерний звук сповіщення з банківського додатку. Жінка присіла на край дивана і відкрила повідомлення.
Сума на екрані змусила її кілька разів кліпнути. П’ятдесят тисяч гривень надійшли на її особистий рахунок із приміткою: «Для онука Максима». Батько Ольги ніколи не відзначався щедрістю, але поява першого онука, вочевидь, розтопило його серце.
— Тато переказав гроші, — Ольга показала екран чоловікові. — П’ятдесят тисяч спеціально для Максима. На візочок, одяг, або все інше, що нам потрібно.
Костянтин присвиснув, дивлячись на цифри.
— Непогано! Твій батько справді серйозно поставився до ролі дідуся.
— Тепер ми зможемо купити хороший візок у середній ціновій категорії, який я придивлялася, — Ольга вже подумки уявляла, як гуляє з сином вулицею.
— Почекай-почекай, — Костянтин зробив жест рукою, зупиняючи потік її планів. — А що, як подивитися ширше?
Ольга підняла брову, не розуміючи, куди він хилить.
— Слухай, мама давно мріє оновити меблі в залі. У неї той старий гарнітур ще з радянських часів стоїть. Гарний комплект коштує чималих грошей. Давай зробимо їй подарунок?
Образа повільно наростала всередині жінки. Вона дивилася на чоловіка так, ніби намагалася зрозуміти, чи це жарт.
— Ти зараз серйозно?
— Звісно! — Костянтин натхненно потер руки. — Мама стільки для нас робить: допомагає з прибиранням, готує, коли ми на роботі. Це ж справедливо — віддячити їй.
— Костянтине, — повільно вимовила Ольга, ніби пояснювала щось дитині, — ці гроші дали спеціально для Максима. Мій батько прямо написав: «для онука». Не для твоєї мами, не для меблів, а для нашого сина.
— Та що ти зациклилася! — відмахнувся чоловік. — Дитині зараз багато не потрібно. Підгузки, одяг, візочок. На п’ятдесят тисяч гривень можна кілька місяців прожити. А мама заслуговує на увагу.
Ольга підвелася і підійшла до вікна, дивлячись на пожовкле листя у дворі. Її пальці міцно стиснули телефон.
— Твоя мама заслуговує на увагу від тебе, а не від мого батька, — вона обернулася. — Хочеш її порадувати — витрачай свої гроші.
— Мої гроші? — Костянтин насупився. — А ми хіба не одна сім’я? У тебе й у мене — все спільне.
— Дивно, що ти згадав про це тільки зараз, — Ольга знову сіла на диван. — Коли твоя мама просила допомогти з ремонтом ванни, ти казав, що в нас немає зайвих грошей. Коли вона хотіла поїхати до сестри, але не вистачало на квиток, ти теж говорив про фінансові труднощі.
— То було інше, — відмахнувся чоловік. — Тоді справді грошей не було.
— А зараз є, бо мій батько дав їх для свого онука. І вони підуть саме на нього.
Костянтин опустився в крісло, масажуючи скроні.
— Ольго, ну що за дитячий садок? Мама для нас стільки робить…
— І за це їй треба дякувати, а не купувати меблі за гроші, призначені її онукові.
— Добре, — здався чоловік. — Тоді скажи, скільки насправді потрібно на дитину в перші місяці? Конкретно.
Ольга дістала зі сумки заздалегідь підготовлений список.
— Візок — вісімнадцять тисяч гривень. Автокрісло — десять. Дитяче ліжечко у нас є. Одяг на перший рік. Підгузки, дещо з аптеки — точно не скажу, але сума чимала вийде за все. Звісно, там буде набагато більше, ніж тато подарував.
— А якщо десь зекономити, то можуть залишитися гроші, — підрахував Костянтин.
— Вони залишаться як резерв, — завершила Ольга. — Думаєш, діти не хворіють?
Максим заворушився в ліжечку й тихо захникав. Ольга одразу взяла його на руки й почала заколисувати.
— Мама дуже засмутиться, якщо дізнається, що ми могли їй допомогти, але не стали, — не здавався Костянтин.
— А мій батько засмутиться, якщо дізнається, що гроші для онука пішли на меблі для твоєї мами, — спокійно відповіла Ольга. — Як думаєш, чия думка важливіша?
Костянтин замовк.
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Тоді хоча б купимо мамі щось невелике. Вазу чи картину.
— Купимо, — кивнула Ольга. — За твої гроші.
Увечері, коли Максим спав, а Костянтин пішов вигулювати собаку, Ольга сиділа на кухні з чашкою чаю й знову переглядала банківські сповіщення. Ці гроші здавалися великою сумою, але вона розуміла — на дитину піде значно більше.
Задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я свекрухи.
— Оленко, дорога, як справи? Як мій онучок? — голос Віри Іванівни був незвично лагідним.
— Дякую, все добре. Максим їсть, спить за графіком.
— Чудово! А я тут Костикові дзвонила… Він сказав, що тобі батьки гроші переказали. Які уважні!
Ольга насторожилася.
— Так, тато вирішив допомогти.
— Звісно, діти зараз дорого обходяться… — свекруха зробила паузу. — Тільки от я подумала… У мене в залі меблі вже зовсім зносилися. А онук же приходитиме, гратиметься. Було б добре оновити обстановку…
— Віро Іванівно, гроші призначені для дитини, — терпляче відповіла Ольга.
— Та що ти! — перебила та. — Візок можна й уживаний узяти, і автокрісло теж. А от затишок у домі — це ж для всіх!
— Я куплю нові речі для сина, — твердо сказала Ольга. — А якщо хочете меблі — Костянтин допоможе.
— Ох, Оленко… не думала, що ти така… — голос став холодним. — Ми ж сім’я.
— Саме тому я й дбаю про дитину.
Після розмови Ольга довго стояла біля вікна. Вона розуміла: це тільки початок.
Наступного дня, поки Максим спав, Ольга спокійно складала речі чоловіка у велику дорожню валізу.
Увечері Костянтин повернувся в піднесеному настрої.
— Олю, я з мамою домовився! — вигукнув він із коридору. — Завтра поїдемо вибирати меблі. Знайшли чудовий салон, там знижки!
Ольга повільно вийшла до нього.
— Поїдеш, — спокійно сказала вона. — Але без мене. І без цих грошей.
Вона кивнула на валізу біля стіни.
— А це що? — Костянтин розгублено подивився.
— Твої речі, — рівно відповіла Ольга. — Поки ти не навчишся відрізняти гроші для дитини від бажань своєї мами — жити будемо окремо.
Костянтин застиг, не знаходячи слів. А Ольга повернулася до кімнати, де тихо спав Максим. І цього разу вона точно знала: гроші дідуся підуть за призначенням. І ніхто цього не змінить.
Чоловік завмер, кліпаючи й похитуючи головою.
— Ти що, серйозно? Через якісь гроші?
— Не через гроші, — Ольга схрестила руки. — А через те, що ти вважаєш нормальним витрачати дитячі кошти на дорослі забаганки. І думаєш, що можеш вирішувати за мене.
— Я голова сім’ї! — підвищив голос Костянтин. — І вирішую, куди йдуть гроші в цьому домі!
— У цьому домі більше немає твоїх грошей, — Ольга відчинила вхідні двері. — Є мої гроші і дитячі гроші. Своїми розпоряджайся в квартирі у мами.
Костянтин зробив крок уперед, намагаючись пройти далі в квартиру, але Ольга не зрушила з місця.
— Ольго, припини цей театр! Максим — мій син, і я маю право…
— Маєш право бачитися з сином за домовленістю, — перебила його дружина. — А от жити тут більше не будеш. Забирай валізу і йди.
Костянтин побачив рішучість в очах дружини й зрозумів, що вмовляти її марно. Вона справді була до рішучий дій. І якщо він зараз не піде, то її батько приїде. І тоді буде гучна сварка.
— Добре, — процідив чоловік крізь зуби. — Але це ще не кінець розмови.
— Кінець, — твердо сказала Ольга. — Забирай свої речі.
Костянтин схопив валізу й викотив її в під’їзд, бурмочучи собі під ніс про жіночу невдячність і про те, як він старався для сім’ї. Ольга зачинила двері, двічі провернула ключ і накинула ланцюжок.
Ключі чоловіка лежали на полиці в передпокої. Жінка взяла їх і поклала в шухляду кухонного столу — тепер ці металеві предмети не мали жодного значення.
Максим прокинувся й тихо заплакав. Ольга підійшла до ліжечка, взяла сина на руки й почала тихенько наспівувати колискову. У квартирі запанувала тиша, яку порушували лише дитяче дихання й звуки з вулиці.
За годину зателефонувала свекруха.
— Оленько, що це за істерики? Костик приїхав увесь засмучений, каже, ти його вигнала!
— Вигнала, — коротко підтвердила Ольга.
— Але як так можна? Ви ж чоловік і дружина! Через якісь гроші руйнувати сім’ю!
— Сім’ю зруйнував ваш син, коли вирішив витратити дитячі гроші на ваші меблі, — Ольга переклала телефон до іншого вуха, продовжуючи заколисувати Максима. — А я просто навела порядок.
— Гроші в сім’ї мають бути спільними!
— Мають. Але ці гроші подарували конкретно для дитини, а не для облаштування квартири свекрухи.
Віра Іванівна помовчала, мабуть, обдумуючи нову тактику.
— Добре, припустімо, ви посварилися. Але дитині потрібен батько! Ти позбавляєш Максима тата!
— Максим не позбудеться батька. Костянтин може бачитися з сином, коли захоче. Тільки жити тут більше не буде.
— А як же аліменти? Думаєш, син буде вас утримувати?
— Аліменти Костянтин платитиме в будь-якому разі, — спокійно відповіла Ольга. — А утримувати мене він і раніше особливо не прагнув.
Розмова обірвалася різким гудком. Віра Іванівна, вочевидь, зрозуміла, що тиск не допоможе.
Наступного тижня Ольга записалася на прийом до юриста. Літня жінка уважно вислухала історію й похитала головою.
— Випадок не рідкісний, — сказала Галина Михайлівна. — Чоловіки інколи вважають, що жінка має ділитися всім, що отримує від батьків. А про власні обов’язки забувають.
Ольга подала заяву про розірвання шлюбу того ж дня. До заяви додала виписку про переказ коштів із позначкою про цільове призначення і пояснювальну записку про те, як чоловік намагався витратити дитячі гроші на купівлю меблів для матері.
Через місяць Костянтин спробував відновити стосунки. Прийшов із букетом і коробкою цукерок.
— Я зрозумів свою помилку, — говорив він крізь прочинені двері. — Давай усе забудемо і почнемо спочатку.
— Що саме ти зрозумів? — запитала Ольга, не запрошуючи його зайти.
— Що гроші справді для Максима. Ми витратимо їх тільки на нього.
— А меблі для мами?
Костянтин зам’явся.
— Ну… колись потім. Коли з’являться вільні гроші.
— Тобто ти не зрозумів головного, — Ольга почала зачиняти двері. — Ти й досі вважаєш, що можеш вирішувати, як витрачати гроші, які дали мені.
— Але ж я погодився!
— Сьогодні погодився. А завтра знову вигадаєш, на що їх витратити. Ні, Костянтине. Пізно.
Двері зачинилися остаточно.
Увечері Ольга сиділа в кріслі поруч із дитячим ліжечком, спостерігаючи, як спить Максим. Малюк тихо сопів, стискаючи крихітні кулачки. На столі лежали каталоги дитячих товарів — завтра жінка планувала замовити візок і автокрісло.
Гроші лежали на рахунку недоторканими. Кожна копійка буде витрачена на того, для кого ці гроші й призначалися. Дідусь Максима може бути спокійним — його подарунок онукові дійде за призначенням.
Ольга усміхнулася, дивлячись на сплячого сина. Тепер поруч із ними залишиться лише той, хто справді думає про дитину. А решта нехай шукають гроші на свої бажання самостійно.
