— Я не дозволю зробити з мене посміховисько на все село, — рявкнув наречений просто в день весілля. — Якщо в голові розуму немає, то йди краще виноград перебирай. Роботи вдома ціла копиця, а ти все шукаєш, де б час змарнувати.
Михайло говорив це не Галині, а своєму двоюрідному братові Іванку, який уже втретє переставляв лавки у дворі й ніяк не міг вирішити, де стоятиме музика.
Хлопець почервонів, поставив лавку й пішов до хліва. Була пів на десяту ранку, жовтневе сонце лежало на закарпатських пагорбах, а в повітрі стояв солодкий дух винограду, яким у цю пору пахло навіть у хаті.
— Ти б не кричав на хлопця, — сказала мати, Параска Степанівна, виглянувши з кухні. — У нього теж руки одні.
— А в мене нерви одні, мамо. Через годину сюди півсела прийде. Усі дивитимуться, як я бере́ за жінку чужу дитину.
— Не чужу, — тихо відповіла мати й чомусь відвернулася до плити.
Михайло цього не помітив. Він пішов у комору по пляшки, які дядько Василь привіз для столу. Двері до маленької кімнати поруч, де Галина годувала малого, були прочинені, і він почув її голос. Вона говорила так ніжно, як ніколи не говорила з ним.
— Не плач, Данилку. Не плач, мій хороший. Бачиш, ось і сонечко. Тато твій далеко, але він тебе любить, я знаю. А очі в тебе Андрієві, один у один його очі.
Михайло завмер із пляшкою в руці. Андрієві. Його рідного брата, який два роки тому поїхав на заробітки до Італії й відтоді дзвонив усе рідше, а потім замовк зовсім. Мати казала, що в Андрія там нове життя і що турбувати його не треба.
Він штовхнув двері так, що вони вдарилися об стіну. Галина здригнулася й міцніше притиснула дитину.
— Повтори, що ти зараз сказала, — промовив він глухо.
— Михайле, ти не так зрозумів.
— Я зрозумів усе саме так. Це дитина мого брата.
Галина мовчала. Вона була в білій сорочці з вишивкою, яку шила сама цілими вечорами, волосся було вже зібране під вінок, і в цей момент здалася йому не нареченою, а чужою, зовсім незнайомою жінкою.
— Так, — нарешті сказала вона. — Це Андрієва дитина.
— І ти мовчала. Півроку мовчала, поки я тебе возив до лікаря, поки купував ліжечко, поки казав усім, що дитину прийму як свою.
— Я хотіла сказати.
— Коли саме? Після весілля? Коли вже було б пізно?
— Твоя мати просила не казати, — відповіла Галина і підняла на нього очі. — Вона сказала, що ти не погодишся.
Михайло розсміявся, але сміх вийшов страшний.
— Мати просила. Гарно. Усі в цій хаті все знали, крім мене. А я стою тут, як останній дурень.
— Ніхто не вважає тебе дурнем.
— Зате весь двір вважатиме, коли дізнається. Брат пішов, а я підібрав, що лишилося.
Галина стала дуже бліда.
— Не говори так при дитині. І про мене так не говори. Я не річ, яку хтось залишив.
— А хто ти? Скажи мені, хто ти. Ти прийшла в наш дім, дивилася мені в очі й вдавала вдячність.
— Я не вдавала, — сказала вона, і голос її затремтів. — Мені нікуди було йти. Моїх батьків не стало, у місті мене ніхто не чекав. Твоя мати знайшла мене на автостанції з немовлям, і я не мала сили відмовитися.
— То це моя мати знайшла тебе.
— Так. Вона сказала, що Андрій поїхав і не повернеться, що в нього інша жінка. Що ти добрий і порядний, і що дитині потрібен батько.
— І ти повірила.
— Я не мала підстав не вірити. Андрій не писав, а телефон мовчав уже вісім місяців.
Михайло поставив пляшку на підвіконня. Руки в нього тремтіли, і він сховав їх за спину.
— Лишайся тут, — сказав він. — Не виходь.
Він пішов на кухню. Мати стояла біля столу й різала хліб для гостей, і по тому, як вона підняла голову, він зрозумів, що вона вже чує його кроки й знає, що сказати.
— Мамо, — почав він, і голос його був тихий, що було гірше за крик. — Чия це дитина.
Параска Степанівна поклала ніж.
— Ти ж знаєш.
— Я хочу почути від вас.
— Андрієва, — видихнула вона. — Але послухай мене спокійно.
— Спокійно я вже не вмію.
— Андрій дзвонив мені перед від’їздом із Італії, давно, ще навесні, — заговорила мати швидко, наче боялася, що її перервуть.
— Сказав, що не повернеться. Що влаштувався, що має там якусь жінку. Попросив не шукати його.
— І Галина про це знала.
— Ні, я їй сказала згодом. Я ж не знала, що вона при надії, поки не побачила її біля церкви. Вона плакала. Я привела її додому, годувала, доглядала. Ти пам’ятаєш, як вона до нас прийшла.
— Пам’ятаю. Ви сказали, що це вдова з міста.
— Я так сказала, бо соромилася. Що я мала сказати сусідам, що син кинув дівчину з дитиною. У нас таке не прощають ні дітям, ні матерям.
— Тож ви вирішили, що я виправлю його помилку.
— Я вирішила, що ти єдиний, хто зможе. Ти завжди був кращий за нього, Михайле, ти це знаєш.
— Не кажіть мені таких слів, — перебив він. — Мені не потрібна ваша похвала, якою ви заплатили за мовчання.
Мати заплакала. Вона сіла на лавку, закрила обличчям фартух, і Михайлові на мить стало жаль її, але образа була сильніша.
— Я хотіла для всіх як краще.
— Для всіх, крім мене.
— Дурний ти, — раптом сказала вона вже сердито, і сльози в її голосі змішалися з гнівом. — Ти ж сам бачиш, як вона на тебе дивиться. Ти ж півроку ходиш біля неї, наче біля скарбу. Невже ти думаєш, я не бачила, що ти її полюбив?
— Це нічого не змінює.
— Змінює все. Якщо ти її любиш, то дитина не має значення.
— Має, мамо. Бо вона мовчала. Бо ви обидві мовчали, і моя любов виявилася грою, в яку я грав сам.
Він вийшов у двір і зупинився. Півсела вже стояло по лавках, діти бігали між столами, кухарки носили миски, і ніхто не знав, що наречений стоїть посеред цього свята з порожніми руками. Дядько Василь підійшов і поплескав його по плечу.
— Що з тобою, Михайле. Ти нині наче з хреста знятий.
— Усе гаразд, дядьку.
— Не бреши мені. Я тебе малим на руках носив.
Михайло хотів сказати правду, але слова застрягли в горлі. Він повернувся, пройшов повз столи й гостей, які вже шепотілися, і вийшов за ворота. Дорога вела до винограднику, де ще висіли пізні грона. Він пішов туди, бо ноги самі несли.
Сонце підбилося вище. Михайло сів на край старої дерев’яної скрині, в якій складали ящики для збору, і довго дивився на лози.
Тут вони з Андрієм ще хлопцями ховалися від батька, коли той дізнавався про розбиту шибку. Тут Андрій одного разу сказав: «Знаєш, Мишку, я колись поїду так далеко, що ти мене не знайдеш». Тоді вони обидва сміялися.
Позаду заскрипіли кроки. Це була Галина, вона принесла дитину, загорнуту у вовняну хустку, і стала за кілька кроків.
— Іди додому, — сказав він, не обертаючись.
— Не піду, поки ти мене не вислухаєш.
— Я вже слухав усе, що ти мала сказати.
— Ні, — відповіла вона. — Ти слухав, що сказала я і що сказала твоя мати. А тепер послухай те, чого ми обидві не сказали.
Він обернувся. Вона стояла рівно, хоч руки під дитиною трималися дуже міцно.
— Я не мовчала через те, що хотіла тебе обманути. Я мовчала, бо вперше за довгий час мені стало тепло. Ти не питав мене про минуле, і я боялася, що якщо розповім, це тепло зникне.
— Воно зникло.
— Ні, — повторила вона. — Воно зникло лише в тебе, бо тобі сказали правду в найгірший день. Але я не жалкую, що ти її дізнався. Я жалкую лише, що не сказала сама.
— Це не робить тебе меншою винною.
— Я не прошу, щоб ти мене виправдав. Я прошу, щоб ти не казав, що твоя любов була грою. Бо моя не була.
Михайло промовчав. Дитина тихо зашепотіла уві сні, і Галина похитала її, не зводячи очей із нього.
— Ти кохаєш мого брата, — сказав він нарешті. — Не мене.
— Я кохала Андрія, — чесно відповіла вона. — Два роки тому. А потім він зник, і я лишилася сама. Те, що я відчуваю до тебе, не схоже на те, що було. Воно спокійніше.
— Спокій. Чудова основа для шлюбу.
— Іншої я не бачила.
Вони обоє замовкли. Десь унизу, в селі, заграла музика, невпевнено, наче музиканти питали, чи вже можна починати. Михайло відчув, як щось у ньому здригнулося.
— Гості чекають, — мовив він сухо.
— Гості почекають.
— Весілля не буде.
— Тоді скажи їм це сам, — відповіла Галина. — Тільки скажи чесно.
І в цю мить від воріт їхнього двору, що було видно звідси, долинув незнайомий голос, потім крик, потім ще один, і Михайло побачив, як люди зривалися з лавок і бігли до дороги. Хтось махав руками. Мати вибігла з хати, схопилася за серце й сіла просто на землю.
— Що там, — прошепотіла Галина.
Вони побігли вниз удвох, Михайло попереду, Галина слідом із дитиною, і не зупинилися, поки не опинилися біля воріт. Там стояв чоловік у запиленій куртці, худий, з палицею в руці, з обличчям, обпаленим чужим сонцем. Він спирався на ворота й тяжко дихав.
— Андрію, — сказав Михайло.
— Привіт, Мишку, — відповів той і спробував усміхнутися. — Здається, я прийшов на весілля.
Мати заголосила, дядько Василь перехрестився, а Галина спинилася за кілька кроків і стояла, наче вкопана. Андрій подивився на неї, потім на дитину в хустці, і обличчя його змінилося так різко, що Михайло відвернувся.
— Це що, — прошепотів Андрій. — Це він. Це мій.
— Це твій син, — сказала Галина. — Йому півроку. Звати Данилко.
Андрій зробив крок, але ноги його підвелися лише наполовину, і він схопився за ворота. Михайло підхопив його під руку.
— Що з тобою.
— Довга розповідь, — прохрипів Андрій. — Я впав з риштування в Болоньї. Півроку лежав у лікарні, потім ще два вчився ходити. Телефон загубився ще до цього, а номерів я напам’ять не знав. Писав на стару адресу, відповіді не було.
— Я не отримувала листів, — сказала Галина, і голос її обірвався.
Усі повернулися до Параски Степанівни. Вона все ще сиділа на землі, і обличчя її було сіре.
— Мамо, — звернувся Андрій. — Я писав тобі тричі. Ти відповіла один раз. Сказала, що Галини тут немає.
— Я боялася, — прошепотіла мати.
— Чого.
— Що ти лишишся там, що ти не повернешся ні до неї, ні до нас. Я думала, так буде спокійніше. А потім уже не знала, як сказати правду.
Михайло глянув на матір, і йому вперше стало ясно, що в усьому цьому не було злоби, була лише страшна, невміла материнська сила, яка вирішує за дорослих дітей.
— Мамо, — мовив він. — Встаньте. Земля холодна.
Він допоміг їй піднятися. Вона вчепилася за його рукав і подивилася так, що він зрозумів без слів, чого вона просить.
— Пізніше, — сказав він. — Усе пізніше.
Андрій тим часом дивився тільки на Галину.
— Ти вийшла за нього заміж.
— Ні, — відповіла вона. — Ми не встигли. Ми мали сьогодні.
— Тоді я приїхав вчасно, — тихо промовив Андрій.
— Чи пізно, — сказала Галина. — Я ще не знаю.
Вона підійшла, подала йому дитину обома руками, і Андрій узяв її так обережно, наче боявся розсипати. Данилко розплющив очі, тих самих темних, Андрієвих, і довго дивився на чужого худого чоловіка, а потім раптом схопив його за палець.
Серед двору хтось гучно висякався. Дядько Василь витер очі долонею.
— Ну що ж, — сказав він, — стіл накритий, музика готова. Якщо вже нікому не соромно, то чому б нам не посидіти.
— Дядьку, — почав Михайло.
— Ні, ти послухай старого. Люди довго пам’ятатимуть цей день. Хай пам’ятатимуть не те, що ви посварилися, а те, що брат вернувся.
Михайло подивився на Андрія, на Галину, на Данилка, що вчепився в палець батька, і відчув, як з нього спадає щось важке, мов мокрий кожух.
— Андрію, — сказав він, — я наговорив багато сьогодні. Не лише тобі, а й їй, і мамі. Про тебе думав погано.
— Мав право, — відповів Андрій.
— Не мав. Тільки мав право злитися.
— Тоді злись. Я вислухаю.
— Потім, — Михайло вперше за день усміхнувся. — Спершу їж.
За столами спочатку було тихо, потім заговорили, потім хтось засміявся, і до вечора весілля вже було веселим, тільки зовсім не тим, що планували.
Андрій сидів на почесному місці, Галина поруч із ним, а Данилко переходив із рук у руки, і кожна жінка в селі встигла сказати, що він викапаний батько.
Параска Степанівна довго не наважувалася підійти до Галини, потім усе ж підійшла й стала поруч.
— Прости мене, дитино.
— Я вас не виню, — відповіла Галина. — Але більше не вирішуйте за нас.
— Не буду.
— І за Михайла теж.
— І за Михайла, — кивнула мати, і в її голосі вперше була покора.
Пізно ввечері, коли гості розходилися, Михайло вийшов на ґанок. Біля паркану, під яблунею, стояла сусідка Олена, яка допомагала на кухні весь день і, як тільки зараз він помітив, пів дня непомітно стежила за ним.
— Ти не образився, що я лишилася, — спитала вона. — Тобі, певно, хотілося побути самому.
— Ні, — сказав він. — Навпаки. Дякую, що лишилася.
— Важкий день.
— Найважчий у моєму житті. І, мабуть, найкращий.
— Чому найкращий.
— Бо я вчора ще був упевнений, що все розумію, — відповів Михайло. — А сьогодні вперше зрозумів, що нічого не знаю. І це чомусь легше.
Олена засміялася тихо.
— Ходімо завтра у виноградник, — запропонувала вона. — Там ще лишилося грон. Ти ж казав, роботи копиця.
— Ходімо, — кивнув він. — Тільки наперед скажу. Я там більше нікому не скажу переберати розум.
— Чому.
— Бо одного разу вже сказав, і весь день потім за це розплачувався.
Вони обоє розсміялися, і цей сміх, чистий і трохи втомлений, ішов над тихим двором, де у вікні світилося маленьке вогнище життя, в якому, нарешті, всі були на своїх місцях.
Навесні Андрій і Галина розписалися в сільраді, а в жовтні наступного року на тому самому подвір’ї грали ще одне весілля, і цього разу ніхто нікому не кричав про посміховисько.
Галина Червона