fbpx

«Ти не любиш мого сина!». Саме ця фраза, кинута чоловіком якось в сварці, ввела мене в ступор. Я серйозно задумалася, а чому, власне, я його повинна любити? Я його в свою сім’ю не брала, мені його «готовенького» привели і поставили перед фактом

Материнських почуттів відчувати до цієї дитини я не можу апріорі. Але найголовніше – я ніколи не ображала його (молодшого сина), ніколи ні в чому не обділяла, не принижувала, не чіплялася, та й взагалі, він вважає мене найкращою мамою-мачухою. Про це говорить не тільки сам Микита-молодший, але і його друзі.

Мамою він мене не називає, я ніколи і не просила. А навіщо? Він пам’ятає свою маму, я ніколи не претендувала на її місце. Але її немає більше на цій землі. Якщо йому хочеться так мене назвати, він іноді говорить: «Ви ж мені як мама, так?». Я погоджуюсь. Звичайно, як мама. Я його з 5 років виховую. Уже 12 років минуло з тих пір, як він вперше увійшов в мій будинок.

Все це я висловила чоловікові. М’яко, але чітко. І додала: «Але я ж не прошу тебе любити свою дитину». Тут вже задумався він. Він також добре ставиться до мого сина, навіть краще, ніж відмінно. Допомагає у всьому і порадою, і справою, і грошима. Я йому вдячна за це, але не прошу любити мою дитину. Любити свого сина я можу і сама. Я просто хочу доброго ставлення.

Таке ж добре ставлення я транслюю на молодшого. Просто любов для мене – це занадто сильне поняття. Добре ставлення, підтримка – це одне. Любов – це дещо інше.

До речі, ця розмова відбулася років 5 тому. Більше подібного я від чоловіка не чула.

Можна мене пиляти скільки завгодно, але полюбити дитину чоловіка жінці дуже важко, втім, я навіть не вірю, що можливо. Однак про це говорити не прийнято. На жаль. Спільних дітей у нас з чоловіком немає. Так ми і не хотіли ніколи. Є два сина – два Микити.

You cannot copy content of this page