Людмила прокинулася раніше, ніж зазвичай. Субота. Нарешті субота. Той рідкісний день, коли можна не ставити будильник. Вона тихенько вибралася з-під ковдри, щоб не розбудити Павла, і пішла на кухню.
Електричний чайник зашипів — наче невдоволена свекруха. Людмила мимоволі усміхнулася. І ще ж не дзвонила, а вже ніби чує її голос: «Не забудьте, о шостій — як штик. Урожай сам себе не збере!» За вікном мрячив вересневий дощ. Місто ще спало, а вона дивилася на чашку чаю, мов на символ свободи.
Сьогодні — день, якого чекала роками. Ювілей молодшої сестри. Та приїхала з-за кордону й хотіла влаштувати все, як у дитинстві: торт, свічки, пісні під гітару. Людмила вибрала сукню, приготувала подарунок, навіть домовилася з подругою про зачіску. І все було б ідеально… якби не Зоя Степанівна.
Телефон завібрував так різко, що чашка мало не випала з рук. Ім’я на екрані було цілком передбачуваним.
— Доброго ранку, Зоє Степанівно.
— Ранок добрий. Коли вже їдете? У нас сьогодні фронт робіт: картопля, буряк, яблука, закрутки. І, до речі, драбину не забудьте взяти — груші високо.
Людмила глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися, але голос залишився рівним:
— Зоє Степанівно, я ж казала Павлові — сьогодні не можу. У моєї сестри ювілей.
— Ювілей? — у голосі свекрухи прозвучав подив із легкою ноткою образи. — А картопля, по-твоєму, почекає, поки ви відсвяткуєте? Це ж господарство, Людмило, а не клуб гарного настрою.
— Але я ж…
— Ніяких «але». Ви ж родина. Чи я помиляюся, і ти мені не невістка?
Ці слова прозвучали образливо. Людмила стиснула губи, глянувши у дзеркало на своє втомлене обличчя. Павло зайшов на кухню, потягнувшись.
— Хто дзвонив?
— Твоя мама, — сухо відповіла Людмила. — Нагадала, що сьогодні у нас рабська праця з шостої ранку.
Павло закотив очі:
— Як завжди. Потерпимо — потім відпочинемо.
— А ти не забув, що в Ані сьогодні ювілей? Я хочу туди поїхати.
Чоловік насупився.
— А город?
— Аня їде через два дні, Павле. Я не бачила її майже десять років.
— І що мені сказати мамі? Що ти вибрала свято замість допомоги родині? — холодно спитав він, схрестивши руки.
Людмила повільно обернулася до нього. Її голос тремтів від обурення.
— Скажи їй правду. Що у твоєї дружини є власне життя. Що вона теж людина, яка має право на радість, на зустріч із близькими, а не мусить їхати на город під дощем що вихідні, наче у вічному боргу.
— Але ж ти завжди допомагала, — уперто повторив він. — Чому зараз інакше?
— Бо я більше не можу. Бо я втомилася. Бо я — людина, Павле.
Вона зробила крок уперед і подивилася йому в очі:
— І знаєш, що найважче? Ти кажеш «сім’я» — і маєш на увазі свою маму, брата, дядька, тітку, навіть троюрідну племінницю. А я? Моя сестра — це не сім’я? Я не сім’я? Чи мої почуття взагалі не входять у твоє визначення цього слова?
Павло розгублено кліпнув.
— Звісно, ти сім’я.
— Тоді чому ти вимагаєш, щоб я щоразу поступалася собою заради твоєї матері? І навіть не можеш підтримати мене, коли я прошу один-єдиний день — провести з Анею, моєю сестрою, яку не бачила багато років?
Жінка замовкла на мить, і голос її став твердим, як камінь:
— Ти не помічаєш, як твої «сімейні цінності» працюють лише в один бік. Я роками мовчала, але сьогодні — я обираю інакше. Сьогодні я з сестрою. Не з лопатою, не з банками, не під сварки твоєї матері, а з людиною, яку люблю і яку теж вважаю своєю родиною.
Павло стиснув губи. У його погляді змішалася розгубленість. Жінка перед ним не була тією, що мовчки копала грядки під дощем, терпляче зітхаючи. Вона змінилася. А може, просто нарешті показала, ким є насправді.
— Ну добре, — глухо вимовив Павло. — Поїду сам. Якщо ти вирішила зрадити сімейні цінності — твоє право.
— Ні, Павле, — спокійно сказала Людмила. — Я їх не зраджую. Я просто перестаю грати у чужому спектаклі, який ви називаєте «Сім’я».
Він узяв термос, ключі й вийшов з дому. Людмила сіла на кухонний стілець і вперше за довгі роки відчула дивне полегшення. Наче її слово нарешті щось важило.
Гравій заскрипів під колесами, коли Павло під’їхав до двору матері. Ранок був холодний, але сухий. Вдень обіцяли сонце. Зоя Степанівна стояла біля воріт.
— Де Люда? — пролунало замість привітання.
— Не змогла, — коротко відповів Павло. — У сестри ювілей, не хотіла пропускати.
— А ти що, не чоловік? Чому не наполіг?
— Мамо, досить. Давай просто викопаємо картоплю і не будемо сваритися.
Зоя Степанівна невдоволено обурилася, але промовчала. Робота почалася одразу. Три довгі грядки, кошики по краях, лопата в руках. Павло копав мовчки. Через пів години спина нагадала про себе. Раніше чоловік не помічав, наскільки це важко капати картоплю, адже завжди вони працювали вдвох. Сонце намагалося пробитися крізь хмари, а піт стікав по скронях.
— Ти що, як черепаха! — пролунало з боку матері. — Людмила за дві години пів городу перекопала б, а ти ледве ворушишся!
— Я не Людмила, — крізь зуби відповів Павло.
Минуло ще півтори години. Руки тремтіли, спину він не відчував. Чоловік присів, сперся на лопату — все попливло перед очима.
— Мамо, я трохи відпочину…
— Відпочинеш потім! Урожай сам себе не збере!
Павло заплющив очі. Перед ним промайнула картина — Люда у гарній сукні, поруч сестра, сміються, грає музика, світло, усмішки. А тут — город, бруд і втома. Що я взагалі доводжу? І кому?
До обіду Павло не відчував рук. Сів на перевернутий ящик біля сараю, поклав руку за спину і стогін вирвався сам. Мати поставила перед ним кухоль чаю й тарілку з вареною картоплею.
— Поїж. Потім підемо груші знімати. Людмилу, бач, занадто розпестили. Наступного разу скажи їй, що сім’я важливіша за свята.
Павло поставив кухоль на землю, навіть не сьорбнувши.
— Мамо, ти взагалі розумієш, скільки ми з Людою працювали тут щороку? Щовихідних! Вона приїжджала з температурою, а ти все — “врожай сам себе не збере”, “сім’я, обов’язок”, “який буде врожай, якщо грядки бур’яном поросли”.
Зоя Степанівна насупилась.
— Так усі живуть. Ми в молодості й по буднях на заводі, і у вихідні на городі. І нічого.
— Може, й дарма, — гірко всміхнувся Павло. — Люда тоді мовчала. Просто терпіла. А я — не бачив.
Жінка відвернулася, губи стиснулися в тонку лінію. Павло відчув, як у серці защемило щось нове — не образа, а провина. І не перед матір’ю, а перед дружиною. Решта дня минула у нескінченному циклі: ящики, спина, знову ящики. До четвертої години небо потемніло, зірвався вітер. Руки гуділи, долоні пекли.
— Не розтягуй, — крикнула мати з ґанку. — До темряви треба все встигнути. І за яблука ще не бралися. А потім — компот закручуватимемо.
Павло різко обернувся.
— Мамо, ти серйозно? Я з сьомої ранку тут працюю, а ти хочеш іще до ночі банки крутити?
— Людмила б уже все закінчила. Міські… Клаптик землі — і вже історія.
Павла прорвало.
— Мамо, Людмила щороку тут працювала, поки ти сиділа на ґанку з чайником і командувала! Вона хворіла, але приїжджала. І ніхто її не відпускав. Ні ти, ні я. А тепер ти дивуєшся, що вона сказала “ні”?
Зоя Степанівна примружилася, не очікувала такого від сина.
— Вона мені невістка, а не королева. Її обов’язок — допомагати.
— А мій обов’язок — бути чоловіком, а не наглядачем, — тихо, але твердо сказав Павло. — Я два роки думав, що ми просто допомагаємо. А сьогодні зрозумів — ми безплатна робоча сила. По дзвінку. Без вихідних.
Мати різко випрямилася.
— То тепер ти проти рідної матері через якийсь ювілей тієї твоєї Ані?
Павло підвівся, у куточках вуст з’явилася крива усмішка.
— Аня — її сестра. Це теж сім’я. Просто ти, мамо, вважаєш сім’єю лише себе. Усі навколо мають кидати свої справи й бігти допомагати тобі. Бо твої бажання — закон.
Зоя Степанівна мовчала. Це був перший раз, коли син не просто сперечався — він докоряв. Павло розвернувся й пішов до машини.
— Завтра я надішлю тобі номер сусідського хлопця. Хочеш — найми його. Хочеш — копай сама. Ми з Людою більше не приїдемо.
— Ти серйозно так зі мною розмовляєш? — голос матері зірвався.
Він зупинився біля дверцят, озирнувся:
— Серйозно. Краще чесно сказати, ніж кривити душею все своє життя. Я більше не буду витрачати вихідні на твоє господарство. У нас із Людою теж є плани. Жити.
Він сів у машину й закрив двері. Дощ посилився — важкі краплі били по склу, наче ставили крапку.
Павло повернувся додому пізно. Було за дев’яту вечора, коли він, ледве переставляючи ноги, зайшов у квартиру. У відповідь — тиша. Людмили не було. На столику у передпокої лежала записка, написана її охайним знайомим почерком:
«Ми з мамою й татом у Ані. Залишуся у них на ніч. Завтра вранці повернуся. Сподіваюся, день минув плідно.» Наприкінці стояла маленька усмішка, тепла, майже жартівлива. Павло довго стояв, вдивляючись у ці рядки, і раптом усвідомив, що скучив. Не за вечерею о дев’ятій, не за допомогою у господарстві — за нею. За тією, що була поруч, поки він роками не чув її слів.
Усю ніч чоловік крутився, у нього не було сну. Вранці Людмила повернулася. У світлій кофті, зібраним у низький пучок волоссям, з сумкою, повною залишків від учорашнього святкування. Павло сидів на кухні, пив сік. Коли жінка увійшла, він підвів очі — погляд був винуватим, але чесним.
— Як спина? — спокійно спитала Людмила, роззуваючись.
— Ніби хтось цілу ніч пилкою пиляє, — гірко посміхнувся він. — Неможливо повірити, що ти так працювала майже два роки.
Вона пройшла на кухню, поставила сумку, сіла навпроти. У її погляді не було лише очікування. І, можливо, надія.
— Людо, — заговорив він після паузи, не відводячи погляду. — Я був сліпим. Думав, ми просто допомагаємо мамі. А вчора вперше зрозумів — ми тебе використовували. Бо так зручно. Бо ти не заперечувала. Пробач.
Вона не відповіла відразу. Взяла його долоню — ту, де під пластирем ще світилася подряпина — й обережно провела пальцем по краю.
— Я не сердилася, — тихо сказала вона. — Просто втомилася бути тією, що завжди «повинна».
— Я теж, — відповів Павло. — Я сказав мамі, що більше не приїдемо. Домовився із сусідським хлопцем, Дімкою. Він допоміг з яблуками. Мама спершу сердилася, а потім змирилася. Мабуть, вона теж втомилася від города.
— І ти сам це сказав? Без моїх слів?
— Так. Бо тепер це мій вибір. Я хочу, щоб у нас були вихідні — справжні. З книжками, кавою, прогулянками. З тобою.
Людмила зітхнула, притисла його руку до своєї й поглянула у вікно:
— Розумієш, Павле, нічого б з нами не сталося, без тих банок з компотом. Їх усе одно ніхто не п’є — стоять, припадають пилом до наступного літа. І картоплю мішками копати не треба — магазин у п’яти хвилинах. Це все не має сенсу, коли ти втрачаєш життя. Роки, сили, радість. Можна просто жити. Не виживати на грядці, а жити. І я хочу це вибирати, поки не стало пізно.
Він подивився на неї. У цих двох словах — просто жити — було більше сенсу, ніж у десятках субот із лопатою. Наступної суботи вони пішли у театр. Сиділи у партері, трималися за руки, сміялися під час антракту. Потім зайшли у кав’ярню, гуляли вечірнім містом, як колись — у перші роки їхнього життя разом. Ніхто не телефонував, не квапив, не казав: «Час груші знімати, потім закрутки».
А в селі сусідський хлопець Дімка спокійно зібрав залишки врожаю і отримав за це скромну, але чесну оплату. Зоя Степанівна, спостерігаючи за його роботою, буркнула:
— І справді, з молодими простіше. І не сперечаються, і працюють швидко.
Та головне — більше ніхто не дзвонив щоп’ятниці із командами: «О шостій ранку — як штик». Бо тепер це були їхні вихідні, їхнє життя і їхні правила.
