— Знову? Серйозно, Андрію? — я з гуркотом поставила на стіл рожеву коробку, перев’язану атласною стрічкою. — Ти знущаєшся з мене?
Андрій, який саме намагався зосереджено втупитися в монітор ноутбука, навіть не здригнувся. Він лише повільно поправив окуляри й зітхнув так важко, ніби я щоправда вимагала від нього як мінімум переписати на мене квартиру в центрі.
— Олю, це просто еклери. З твоєю улюбленою фісташкою. Я заїхав у ту кондитерську на іншому кінці міста, поки ти спала. Я думав, це називається «турбота».
— Турбота? — я відчула, як щоки починають палати. — Турбота — це коли ти пам’ятаєш, що я третій тиждень намагаюся влізти в ті самі джинси, які купила минулого літа! А те, що ти робиш — це стратегічна диверсія. Ти просто хочеш, щоб я перетворилася на безформну пампушку, а потім розвів руками й сказав:
«Вибач, мала, ти більше не в моєму смаку, я пішов до тієї фітоняшки з відділу логістики».
Андрій нарешті відірвався від роботи. Він розвернувся на кріслі й зміряв мене поглядом, у якому змішалися втома, іронія і крапля справжнього відчаю.
— Ти зараз серйозно? Олю, ти чуєш себе? Я купую тобі солодощі, тому що ти стаєш схожою на розлюченого гремліна, коли не їси цукру більше двох днів. Я рятую своє життя, а не планую твоє ожиріння!
— Ах, отже, я тепер гремлін? — я схрестила руки. — Чудово! Початок покладено. Спочатку — гремлін, потім — пампушка, а через місяць ти почнеш «затримуватися на роботі», бо вдома на тебе чекає кондитерська катастрофа?
— Припини цей театр одного актора, — Андрій підвівся, підходячи до мене. — Тобі не здається, що твоя теорія змови трохи… занадто складна? Якби я хотів піти, я б просто зібрав речі. Це набагато дешевше, ніж щодня витрачати пів зарплати на преміальні десерти.
— О, ні, ти занадто «хороший хлопець» для цього, — я відчула, як на очі навертаються сльози, і це розлютило мене ще більше.
— Тобі треба бути жертвою. Тобі треба, щоб це я стала «не тією», щоб твоя совість була чистою, коли ти пакуватимеш валізи. «Ну, вона зовсім за собою не стежить, я намагався її радувати, а вона тільки гладшала і кричала» — ось твій сценарій!
— Олю, зупинись. Ти зараз вигадуєш проблему там, де є тільки вершковий крем і тісто, — він спробував взяти мене за руку, але я відсахнулася.
— Не чіпай мене своїми «цукровими» руками! Скажи прямо: ти хочеш піти? Ти вирішив мене позбутися?
— Я хочу, щоб ти з’їла цей бісів еклер і заспокоїлася! — вигукнув він, і це було так нетипово для його спокійного темпераменту, що я на мить замовкла. — Я люблю твої джинси, я люблю твої «зайві» триста грамів, і я люблю тебе. Навіть коли ти поводишся як божевільний детектив, що шукає докази зради в коробці з-під тістечок.
— Тоді навіщо ти їх купуєш щодня? — мій голос здригнувся. — Ти знаєш, що я не можу встояти. Це жорстоко.
— Бо вчора ти плакала над рекламою йогурту! — він розвів руками. — А позавчора ти сказала, що життя сіре і в ньому немає радості. Я просто намагаюся додати кольору в твій день, дурненька.
— Колір має бути зеленим, як броколі, Андрію! Не рожевим, як ця глазур! — я вказала пальцем на коробку. — Якщо завтра я побачу тут цукерки, я викину їх разом з твоїм ноутбуком. Зрозумів?
Андрій кілька секунд дивився на мене, потім повільно підійшов, взяв еклер, розламав його навпіл і простягнув мені шматок.
— Добре. Завтра буде броколі. Клянуся. Але сьогодні… просто визнай, що ти його хочеш.
Я подивилася на ніжний крем, на Андрія, на свої джинси, що висіли на стільці як німий докір.
— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла я, забираючи половинку.
— Я знаю, — посміхнувся він. — Завтра купиш мені абонемент у спортзал. Обом. Це буде твоя помста.
Наступний ранок почався не з аромату кави, а з войовничого шелесту пакетів. Я прокинулася першою, сповнена рішучості, яка зазвичай зникає відразу після того, як я бачу своє відображення у дзеркалі. Але не цього разу. Сьогодні я була стратегом. Сьогодні я була жінкою, яка виходить на стежку війни проти глюкози.
Коли Андрій, сонний і розпатланий, зашкандибав на кухню, на столі на нього чекала не звична яєчня з беконом і навіть не вчорашні залишки еклеру. Там стояла тарілка з чимось підозріло зеленим і надто структурованим.
— Це що? — він зупинився на порозі, мружачись від яскравого ранкового сонця.
— Це твоя обіцянка, — сказала я, складаючи руки. — Смузі з селери, шпинату та яблука. І дві скибки цільнозернового хліба без дріжджів. Смачного, коханий.
Андрій підійшов до столу, з опаскою зазирнув у склянку, де густа зелена рідина ніби дивилася на нього у відповідь.
— Олю, я казав про броколі «завтра». «Завтра» наступає після кави, а не замість неї. Ти хочеш, щоб я помер від дефіциту кофеїну прямо на ранковій нараді?
— Кава затримує воду в організмі, — повчально зауважила я. — А ми тепер — за здоровий спосіб життя. Хіба не ти вчора казав, що любиш мене будь-якою? От і перевіримо, чи любиш ти мене достатньо, щоб розділити зі мною цей шлях страждань.
— Це не шлях страждань, це інквізиція! — він спробував зробити ковток, скривився так, ніби випив розчин мила, і поставив склянку назад. — Ти все ще думаєш, що я хочу тебе позбутися? Серйозно? Тепер я починаю думати, що це ти хочеш позбутися мене за допомогою цієї… болотної жижі.
— Не переводь стрілки! — я знову відчула, як закипає те саме роздратування. — Ти привчав мене до солодкого. А тепер, коли я намагаюся вирватися з цієї цукрової залежності, ти чиниш супротив? Значить, я була права! Тобі вигідно, щоб я була слабкою і залежною від твоїх подачок у рожевих коробках!
— Подачок? — Андрій підвищив голос, і я побачила, як у його очах спалахнули іскорки справжнього гніву. — Олю, я працюю по десять годин на добу. Я заїжджаю в ту кондитерську, бо знаю, що ти посміхнешся, коли побачиш ті кляті тістечка. Я не купую твою прихильність, я купую п’ять хвилин тиші і твоєї радості! Але якщо ти хочеш перетворити нашу кухню на філіал детокс-клініки, то давай! Тільки не дивуйся, якщо я почну ховати ковбасу в системному блоці комп’ютера!
— Ах, ось як! — я схопила рушник і з силою кинула його на стіл. — Ти вже збираєшся вести подвійне життя? Ховати від мене їжу? Це початок кінця, Андрію! Сьогодні ти ховаєш ковбасу, а завтра — переписку з тією Світланою, яка «просто колега» і яка, я впевнена, обожнює селеру!
— При чому тут Світлана? — він леть не задихнувся від обурення. — Світлана важить сорок кілограмів і харчується сонячним світлом, у неї постійно паморочиться голова, і вона не може запам’ятати номер накладної! Я ніколи не хотів собі таку дівчину! Я хочу нормальну, живу жінку, яка може з’їсти піцу і не влаштовувати через це допит третього ступеня!
— Живу жінку? Чи «пишну» жінку? — я підступила ближче, тицяючи пальцем йому в груди. — Ти маніпулятор, Андрію. Ти годуєш мене, щоб я втратила впевненість у собі. Щоб я нікуди не пішла. Це такий вид аб’юзу, я читала про це в одному блозі!
— Блоги вб’ють твій мозок швидше, ніж цукор — твою підшлункову, — відрізав він. — Знаєш що? Мені набридло виправдовуватися за те, що я намагаюся бути хорошим. Хочеш броколі? Буде тобі броколі. Хочеш спортзал? Пішли прямо зараз!
Він розвернувся, вилетів з кухні і через хвилину повернувся, кинувши мені під ноги мої кросівки.
— Одягайся. Ми йдемо в зал. Прямо зараз. Без кави. На селеровому паливі. Подивимося, на скільки хвилин тебе вистачить, перш ніж ти почнеш благати про круасан.
— Я? Благати? — я нервово засміялася, хоча всередині все стиснулося від усвідомлення, що я справді не снідала. — Ти мене недооцінюєш. Я пробіжу п’ять кілометрів і навіть не спітнію!
— Десять, — примружився він. — Якщо ти програєш, ти визнаєш, що твоя теорія про те, що я хочу тебе «розгодувати і кинути» — це повна нісенітниця.
— А якщо я витримаю? — вигукнула я, взуваючи кросівки з такою люттю, ніби зашнуровувала берці перед боєм.
— Тоді я цілий місяць буду їсти все те зелене сміття, яке ти приготуєш, і жодного разу не подивлюся в бік хлібного відділу.
Ми вийшли з квартири в грюкоті дверей і важкому мовчанні. На вулиці було свіжо, і моє тіло, позбавлене звичної ранкової порції глюкози, вже почало посилати слабкі сигнали тривоги.
Ми дійшли до найближчого фітнес-центру за сім хвилин. Андрій купив два разових абонементи з таким виглядом, ніби оплачував квитки на власну кару.
Через п’ятнадцять хвилин ми стояли на сусідніх бігових доріжках.
— Готова, пампушко-детектив? — підморгнув він, натискаючи кнопку «Старт».
— Навіть не сподівайся на легку перемогу, — відказала я, встановлюючи швидкість вище, ніж планувала.
Ми бігли в мовчанні. Перші десять хвилин я почувалася героїнею фільму про успіх. На п’ятнадцятій хвилині селеровий смузі нагадав про себе неприємним бульканням.
На двадцятій я почала бачити перед очима не цифри дистанції, а той самий фісташковий еклер. Він плавав у повітрі, такий ідеальний, з крапельками глазурі…
Я крадькома подивилася на Андрія. Він важко дихав, його футболка прилипла до спини, але він не зупинявся. Він виглядав впертим і… неймовірно привабливим у своєму бажанні довести мені, що я помиляюся.
— Андрію, — прохрипіла я на тридцятій хвилині, коли мої ноги стали ватяними.
— Що, вже шукаєш очима кондитерську? — не повертаючи голови, запитав він.
— Ні… я просто подумала… Може, ти і не хочеш мене позбутися. Бо жоден чоловік не став би так катувати себе в залі о восьмій ранку просто заради того, щоб приховати підступний план.
Андрій різко натиснув на кнопку «Стоп». Доріжка почала сповільнюватися. Він сперся руками на поручні, намагаючись віддихатися.
— Слава Богу, — видихнув він. — Бо я вже збирався здатися і сказати, що згоден на роль «лиходія», аби тільки мені дозволили з’їсти гамбургер.
Я зійшла з тренажера, мої коліна тремтіли. Ми стояли посеред галасливого залу, дивлячись один на одного — розпатлані, спітнілі і страшенно голодні.
— То ми миримося? — тихо запитала я.
— Тільки якщо ми зараз підемо і з’їмо по великому, соковитому стейку з овочами, — він витер піт з лоба. — І жодних розмов про те, що я плекаю твій целюліт як зброю масового знищення нашої любові.
— Згодна, — я посміхнулася, відчуваючи, як абсурдність моїх звинувачень нарешті розчиняється. — Але еклери… давай хоча б через день?
— Домовилися, — він притягнув мене до себе і поцілував у маківку. — Але селеровий смузі… Олю, пообіцяй мені, що це було вперше і востаннє. Я краще буду жити з «гремліном», ніж з людиною, яка п’є рідку траву.
Ми виходили із залу під руку, і я точно знала: він не хоче мене позбутися. Принаймні доти, доки я не спробую нагодувати його броколі на вечерю. Але це вже буде зовсім інша історія.
Юлія Хмара
