У кімнаті пахло кавою та грозою, яка от-от мала вибухнути всередині мобільного телефона. Скляна поверхня журнального столика ледь помітно вібрувала від нескінченних сповіщень.
Червоний кружечок над іконкою месенджера невблаганно виростав: 112, 135, 150 нових повідомлень за годину.
Група мала помпезну назву «Лавандовий тріумф Евеліни», а на аватарці красувалася сама наречена, яка з виглядом імператриці приміряла триметрову фату.
Марта намагалася готувати звіт, але цей нав’язливий писк виїдав мізки. Нарешті вона не витримала, розблокувала екран і одразу натрапила на капслок, яким Евеліна випалювала все живе навколо.
«ДІВЧАТА, АЛЕРТ! Я знайшла єдину майстриню, яка здатна зробити потрібний відтінок! Манікюр і педикюр мають бути виключно кольору “Прованська ніч”, лак бренду Luxio, номер 412. Жодних ваших улюблених нюдів, французьких манікюрів чи, Боже збав, прозорого покриття! Тільки цей ультрамариново-лавандовий.
Макіяж я теж затвердила: фіолетові графічні стрілки й перламутровий шиммер на повіках. Записуємось організовано: четвер — нігті, п’ятниця ранок — візаж. Адресу скину. Одразу попереджаю: комплекс зі знижкою коштує вісім тисяч гривень. Кожна платить за себе, це навіть не обговорюється».
Марта повільно опустила телефон. Вісім тисяч за макіяж і нігті, які вона здере за три дні через роботу в лабораторії? Плюс п’ятнадцять тисяч за сукню з важкого лавандового атласу, яку Евеліна особисто обрала для шести подружок нареченої.
Сукню, у якій Марта з її блідою шкірою та русявим волоссям виглядала як підліток в стані глибокої анемії.
Разом — двадцять три тисячі гривень за право постояти на чужому святі «для краси». А в гаманці після виплати страховки за машину лишалося рівно двадцять. На весь місяць. А ще ж потрібні туфлі, таксі, і… подарунок.
Глибоко вдихнувши, Марта набрала номер подруги.
— Евеліно, привіт. Маєш хвилину? Я щодо суботи й оцього запису на макіяж…
— Мартусю, тільки благаю, без твого скиглення! — обірвав її напружений, як струна, голос нареченої. — Я все вирахувала до міліметра. Фотограф чітко сказав: на фоні моєї білої сукні з пташиним пір’ям ваш лавандовий монохром буде виглядати космічно. Це стильно!
— Евеліно, це не стильно, це двадцять три тисячі гривень тільки за зовнішній вигляд! — спробувала спокійно почати Марта. — У мене просто немає таких вільних грошей. Тобто вони є, але це мої останні копійки до зарплати. Ти ж знаєш, я ніколи не фарбую нігті в яскраві кольори, у мене дрес-код на роботі. І ця сукня… я в ній як тінь. Можна я прийду у своєму темно-смарагдовому платті? Воно шовкове, дороге, я одягала його лише раз на ювілей мами.
— Смарагдове?! — верескнула в трубку Евеліна так, що Марта відсунула телефон від вуха. — Ти при своєму розумі?! У мене концепція! Текстиль на столах, флористика, навіть краватки офіціантів — усе в лаванді! Ти хочеш прийти як зелена пляма й завалити мені всю палітру на знімках?!
— Евеліно, я хочу бути твоєю гостею. Твоєю подругою, яка радіє за тебе, а не просто шматком декору на задньому плані.
— Якщо ти подруга, ти маєш підтримати мій день! — відрізала наречена.
— Добре, давай компроміс, — тихо запропонувала Марта, відчуваючи, як закипає зсередини. — Я купую цю сукню, роблю цей лавандовий макіяж, але це і буде моїм подарунком. Я не зможу принести конверт із грошима, бо витрачу все під нуль.
— Ти це серйозно зараз?! — голос Евеліни став крижаним. — Ти збираєшся прийти на весілля, де банкетне меню коштує по дев’ять тисяч гривень на одну персону, і нічого не подарувати, бо ти, бачте, купила собі одяг? Та ця сукня залишиться тобі! Одягнеш її в театр, у ресторан…
— Я не ношу лавандового, Евеліно! Я повторюю це вчетверте. Він мені не пасує
— Знаєш що? — гаркнула наречена. — Або ти виконуєш умови й поводишся як нормальна, адекватна подруга, або я взагалі не знаю, навіщо тобі приходити! Якщо для тебе жаль якихось грошей у найважливіший день мого життя, то, можливо, тобі краще сидіти вдома!
У трубці повисла важка, дзвінка тиша. Марта подивилася на свої руки, потім на відображення в дзеркалі.
— Можливо, ти права, — тихо, але дуже чітко відповіла Марта. — Мені справді краще залишитися вдома. Щасливого весілля.
Вона натиснула відбій. Пальці трохи тремтіли, коли вона відкрила вайбер, знайшла групу «Лавандовий тріумф» і натиснула «Вийти та видалити».
В грудях спершу стиснуло від образи, але вже за хвилину накотила така неймовірна хвиля полегшення, ніби вона скинула з плечей мішок із цеглою. Двадцять три тисячі гривень залишилися при ній. Разом із залишками гордості та спокійним сном.
Через тиждень, у суботу, Марта влаштувала собі ідеальний день. Вона виспалася, замовила улюблені суші, загорнулася в плед і читала детектив. Телефон був переведений у режим «Не турбувати». Вона свідомо уникала соцмереж, щоб не бачити ідеальних сторіз з ідеального весілля.
Проте близько одинадцятої вечора на екрані висвітилося ім’я Христини — ще однієї дівчини з їхньої компанії, яка таки підкорилася диктату Евеліни. Марта провела пальцем по екрану.
— Алло, Христю? Привіт. Як усе проходить?
— Марто… це не просто проходить, це якийсь повний крах! — голос Христини тремтів, вона ледь стримувала сльози, а на задньому фоні було чути шум дороги. — Я втекла. Сиджу в таксі, мене всю трясе!
— Що сталося? — Марта аж підвелася з дивана. — Евеліна влаштувала скандал?
— Скандал? Це був бенефіс божевілля! — вигукнула Христина. — Все почалося ще вранці в салоні. Ти ж знаєш, що Аліна за два дні до весілля невдало впала з самоката й розбила коліно? Ну, забинтували їй ногу, зверху акуратний тілесний пластир.
Евеліна як побачила це в радіусі метра від себе, почала кричати на весь салон: «Ти що, не могла три дні без свого самоката посидіти?! Ти знала, яка в мене зйомка! Ти мені весь кадр ламаєш своїм інвалідним виглядом!»
— Та ну! — ахнула Марта. — Аліна ж її з дитячого садка знає!
— Аліна розплакалася й хотіла піти, але Евеліна схопила фотографа за руку й при всіх почала шипіти: «Цю з пластирем знімати тільки по пояс! На загальних фото сховай її за Христину! Щоб ноги її в кадрі не було!» Аліна пів вечора просиділа в туалеті, очі червоні, дивитися було боляче.
— Яке приниження… — прошепотіла Марта.
— Чекай, це тільки квіточки! Далі приїхала бабуся нареченого. Старенька, за вісімдесят років, ледве ходить, приїхала з іншого кінця країни. Одягла свою найкращу сукню — глибокого бордового кольору, оксамитову. Евеліна підлетіла до неї прямо біля входу:
«Бабусю, ну ми ж просили — світлі або пастельні тони! Бордовий — це колір жалоби! Ви що, мені похорон тут влаштовуєте?!»
Старенька розгубилася, руки трусяться, каже: «Доню, в мене іншої святкової немає…» Так Евеліна підійшла до координаторів і владно наказала: «Не пускайте її до головної фотозони, нехай сидить за дальнім столом, де світло гірше».
Марта слухала й не вірила своїм вухам. Невже це та сама Евеліна, з якою вони ще рік тому сміялися на кухні й ділили одну порцію картоплі фрі на двох?
— І що, ніхто нічого не сказав? — обурилася Марта.
— Свекруха почула! — схлипнула Христина. — Отам і почалося! Свекруха піднялася посеред залу й на всю горлянку:
«Ти що собі дозволяєш, дівчисько? Людина життя прожила, їхала сюди, щоб онука благословити, а ти її через ганчірки кривдиш?!» Наречений, Артур, став червоний як рак, за руку Евеліну смикає, просить замовкнути. А вона йому:
«Не чіпай мене, це мій день, я не дозволю його псувати!»
— Жах який…
— Але найгірше Евеліна приберегла для нас, — продовжувала Христина. — У Юлі вранці вискочив застудний герпес на губі. Ну буває ж, від нервів! Евеліна весь день їй шипіла:
«Ти не могла це замазати? Чому в тебе руки з одного місця ростуть? У мене там макрозйомка облич планувалася!» А наприкінці вечора, коли Евеліна кидала букет… Вона так старалася стати в правильну позу для камери, що розмахнулася й засадила тим букетом прямо в пульт діджея! Апаратура перекинулася, іскри, музика заглохла, повна тиша. І знаєш, що вона зробила?
— Звинуватила діджея?
— Ні! Вона повернулася до нас, подружок, і як закричить: «Ви чому не ловили?! Стоїте. Ви мені все свято зіпсували, ледарки нещасні, злидарки»
— Злидарки? — Марта навіть перепитала.
— Саме так і сказала! Мовляв, ми тільки жерти за дев’ять тисяч здатні, а користі від нас ні на фотосесії, ні на святі немає. Я розвернулася, забрала сумку й пішла. Сиджу в цій лавандовій сукні, корсет тисне, нігті ці дурні… І думаю: заради чого? Вісім тисяч за макіяж, п’ятнадцять за сукню, десять у конверт… Тридцять три тисячі гривень за те, щоб мене публічно змішали з брудом!
Коли розмова закінчилася, Марта підійшла до великого дзеркала в передпокої. На ній була проста, м’яка домашня футболка й зручні шорти. Чисте обличчя без тонни перламутрового гриму, акуратні натуральні нігті.
На комоді лежав той самий конверт із грошима, які вона так боялася витратити. Завтра вона спокійно поїде й закриє залишок кредиту за ноутбук. Вона нічого не втратила. Навпаки — зберегла свій спокій, свої гроші та свою гідність.
Через два дні Евеліна опублікувала в інстаграмі серію з десяти ідеальних знімків. Усе навколо просто сяяло лавандою та білиною. Дівчата стояли як порцелянові ляльки, посміхаючись через силу.
Підпис під фото нагадував маніфест:
«Мій бездоганний день! Казка, про яку я мріяла все життя. Дякую тим справжнім людям, які розділили зі мною цей тріумф. На жаль, дехто виявився надто мілким і меркантильним, щоб зрозуміти масштаб і красу цієї події. Але життя все розставить на свої місця. Бог їм суддя, а я вибачаю!»
Марта лише посміхнулася. Вона відкрила профіль Евеліни, натиснула на три крапки у верхньому кутку екрана й спокійно вибрала функцію «Заблокувати». Шоу закінчилося.
Минув місяць. Христина завітала до Марти на чай. Вони сиділи на затишній кухні, коли Христина, хитро посміхаючись, запитала:
— Ну що, чула останні новини з лавандових полів?
— Ні, я ж її заблокувала всюди, — відповіла Марта, наливаючи чай. — Що там у нашої королеви?
— О, там драма на три акти! По-перше, фотограф подав на Евеліну до суду. Вона відмовилася платити йому другу половину суми. Заявила, що на сорока відсотках знімків через його спалах «не той відтінок лавандового, ближче до фуксії». Уявляєш?
Сказала, що він зіпсував їй пам’ять.
— Ну, в цьому вся вона, — зітхнула Марта. — А як там Артур? Тримається?
Христина голосно розсміялася:
— Артур подав на розлучення ще минулого тижня! Вони навіть до медового місяця не доїхали. Кажуть, наступного ранку після весілля Евеліна влаштувала дику істерику його матері. Вимагала, щоб та компенсувала вартість банкету за бабусю, бо та «своєю старою бордовою сукнею осквернила відеозапис».
Артур спробував її втихомирити, а вона обізвала його нікчемою та ганчіркою, яка не може захистити інтереси власної дружини. Ну він і зібрав речі того ж дня.
Марта подивилася у вікно, де тепле сонце освітлювало зелені дерева.
— Знаєш, Христю, а я тоді так плакала. Почувалася жахливою, бідною подругою, яка не може знайти нещасні двадцять тисяч і підіграти близькій людині. А зараз слухаю це все і розумію: яке ж щастя, що я тоді сказала “ні”.
— А я свою сукню продала на платформі оголошень, — посміхнулася Христина. — Звісно, не за п’ятнадцять тисяч, а всього за чотири. Але на ці гроші я купила собі величезний, шалено смачний шоколадний торт і з’їла його сама. Це був найкращий торт у моєму житті!
Дівчата дружно розсміялися й почали обирати квитки в кіно на вечір. Життя йшло своїм чередом.
А колишній «імператриці» тепер доводилося розгрібати руїни своєї ідеальної казки наодинці. Без декорацій і без подруг.
Наталія Веселка
