“Ти — швачка?! І не соромно тобі було їхати до нашого дому?”: Орися поріг будинку свекрухи більше не переступила, але каяття прийшло запізно

Bони — лишень швачки. Багато людей вважають цю професію непрестижною, бо ж вона не вимагає вищої освіти. Така неповага до швачок була і в подружжя сільських учителів — моїх давніх знайомих. Гордовиті й зарозумілі, вони вважали себе елітою. І дуже пишалися сином-одинаком, красенем і відмінником Володею.

Він закінчив історичний факультет Чернівецького університету, проте батьки чомусь не хотіли, аби син учителював, і підшукали йому роботу в одній із райдержадміністрацій Тернопільщини. Джерело

— Ну, Володю, коли нам принцесу приведеш? — часто запитувала мама, маючи на увазі майбутню невістку.

— Приведу, почекайте трошки, — заспокоював син, хоча дівчини в нього не було. Його зовсім не приваблювали розфарбовані дівчата, котрі вистукували підборами по паркету адміністрації. У жодній із цих освічених красунь він не бачив дівчини своєї мрії.

…Якось Володя виходив із маршрутки й загубив гаманець. Його підняла симпатична дівчина й віддала власникові. Так він і познайомився з Орисею. Вона закінчила профтехучилище і працювала на швейній фабриці. Проте хлопця це не зупинило. Володі було не важливо, що красуня, яка так припала йому до душі, проста швачка. «Вона буде моєю!» — вирішив іще при першій зустрічі, адже Орися полонила його серце відразу.

Через певний час Володя запросив її поїхати в гості до своїх батьків. Як же вони зраділи, коли побачили сина не самого! Зовнішній вигляд і манери його нареченої не віщували нічого поганого. Та коли Орися сказала, де і ким працює, то матір Володі випалила:

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

— Ти — швачка?! І не соромно тобі було їхати до нашого дому?

Орися відразу підвелася з місця, щоби піти геть. Але Володя її притримав. Батько змовчав — зміг опанувати себе. Однак розмова вже не клеїлась.

Молоді поїхали назад до міста, а незадовго таки побралися наперекір волі батьків. Тато змирився з вибором сина, а матір усе весілля була насупленою і всіляко демонструвала своє незадоволення невісткою.

Орися до села більше не приїжджала. Їздив сам Володя. Раз або два на місяць, бо мусив провідати батьків. Запрошував кохану, заспокоював, що матір змириться, звикне. Зрештою, не вижене із хати дружину свого єдиного сина. Проте Орися не мала сміливості переступити поріг свекрушиного дому. Не мала в своєму серці й місця для цієї жінки.

Коли Орися одне за одним народила двійко внучат, дідусь із бабусею приїжджали до них у гості. Кликали й до себе, але Орися відмовлялася. Хотілося батькам чути щебіт внуків на своєму подвір’ї, тим паче, що дитячий галас постійно долинав із сусідських обійсть.

— Ти, Володю, приїжджав би із сім’єю, — просила матір. — Бо ні вдівець, боронь Боже, ні молодець, а все сам…

Вона каялася, що так негарно повелася з Орисею під час їхнього знайомства. Та попросити в неї вибачення не могла.

Роки мчали, мов бистрі коні. Внуки виросли. Раптово пoмер батько Володі. Матір усе частіше просила, щоби до неї приїхали діти, але вони не відчували такої потреби, як не відчували з дитинства бабусиного тепла, не слухати її казок, лагідних слів, не куштували її смачних пиріжків… Діти не ходили босоніж по росяній траві у селі, не гасали його вулицями разом із сільськими друзями. Їх у них не було ніколи…

Коли матір Володі зaxворіла, він наважився сказати дружині, що треба забрати її до міста. Орися відразу погодилася, хоча свекруха не сподівалася на це. Але щойно ступила на поріг їхньої квартири, попросила в невістки вибачення.

Читайте також: Привезе бабуся копійки свої з пенсії і мені віддає щоб я сховала, щоб на їжу було, а після її від’їзду мені волосся жмутами на голові рвали щоб я їх віддала

— Мамо, — Орися вперше звернулася до свекрухи, — я давно вам простила. У мене немає університетського диплома, я не принцеса, про яку ви мріяли для свого сина, але він щасливий зі мною. Я вдячна вам за нього. І не переживайте за свою старість, ми завжди підставимо вам плече й допоможемо, чим зможемо.

Свекруха тоді дуже плакала. А в її серці вогнем пeкло каяття.

…Помepла вона навесні. Володя й Орися слізно проводжали її в останню дорогу. І тільки внуки не зронили й сльозинки. Стояли, наче на похopон і чужої людини. Бо в їхній пам’яті не закарбувалося жодної щасливої миті дитинства, пов’язаної з покiйною бабусею.

Автор – Марія ПОЖАРНЮК. с. Кривеньке Чортківського району