В обідню перерву я сиділа за столиком кафе, насолоджувалась кавою і гарним сонячним днем. Він зайшов пообідати і, за іронією долі, вільних місць не було, тільки за моїм столиком. Він привіс, познайомились, сподобались одне одному, почали зустрічатися, а вже через рік офіційно одружилися.
Я була щаслива, наше життя було сповнене кохання і злагоди, ми мріяли і будували плани. Через півроку дізнались, що невдовзі станемо батьками.
Яке це щастя, ми не могли натішитися, емоції просто переповнювали. Я поспішила порадувати свекруху, а вона відреагувала без емоцій. У неї навіть жодна зморшка не поворухнув на обличчі. Хіба таке буває? Ні радості, ні емоцій на обличчі. Але думати мені про це зовсім не хотілося, я готувалася стати мамою і це було для мене головним.
Всі 9 місяців минули досить добре. Навіть не нудило жодного разу, ні вранці, ні ввечері. А Віктор на руках мене носив і всіляко оберігав.
У відповідальний день, коли на світ мала народитися наша принцеса, я промучилася цілу добу, у мене і сил вже не було, але я дуже старалася. Народилася моя донечка, маленьке наше щастя. Я не могла стримати сліз. Від сильної втоми я відразу заснула і прокинулася вже в палаті, коли увійшов лікар.
– Маріє, вітаю вас з народженням дочки! І мушу вам сказати, що все було непросто у вашої дитини пошкодження опорно-рухового апарату, а це неминуча інвалідність. Ростити таких дітей не легко, раджу підписати відмову і дозвіл для визначення в спец. організацію.
– Ви що знущаєтеся з мене? Моя дівчинка повинна бути повністю здорова і ультразвук показав, що все нормально, а ви що несете?
– Таке трапляється дуже рідко, подумайте над тим, що я сказав – з цими словами лікар вийшов з палати. Як можна спокійно про це говорити, як таке може бути. Я не хотіла вірити в те, що відбувається. Серце розривалося в грудях. Я тремтячими руками взяла телефон і зателефонувала Віктору, крізь сльози все розповіла, чекаючи підтримки від своєї коханої людини, але його реакція повалила мене в ще більший шок.
– Що? Ти що там з глузду з’їхала брати таку дитину додому. Якщо ти забереш її, я з тобою розлучуся. Зрозуміла мене! Мені каліка не потрібна!
Я просто поклала трубку не в силах зупинити сліз. А через пару хвилин прийшло повідомлення від свекрухи: «Ти спочатку народжувати навчися! А з цієї щоб у нас не з’являлася!» Такого знущання я в житті не відчувала, а тим більше від рідних людей. Але після дзвінка Віктора і смс свекрухи я зрозуміла, що залишилася одна і крім моєї крихітки у мене немає нікого в житті.
А про те, щоб прийняти пропозицію лікаря, мови не могло бути. Це моя дорога маленька дівчинка і я її люблю більше життя, незважаючи ні на що! З пологового будинку нас забрала моя знайома, у неї ми і зупинилися. Вона жила одна, ні чоловіка, ні дітей. І так як я погодилася у неї пожити, вона була дуже рада. І нам дуже потрібна була підтримка.
Катюша, так я назвала свою дочку, розвивалася так само як звичайні діти. Тільки не могла ходити і сидіти. Одного разу ми гуляли на дитячому майданчику, і до нас підійшла бабуся.
– Дитинко, послухай мене. Недалеко від міста є село, там чоловік один є, який лікує, до нього з усієї округи люди їздять. Він твою дівчинку вилікує, звозили до нього, не бійся.
Я відразу викликала таксі і ввечері ми вже були у нього на прийомі. Дядя Ваня, так називали мужика в народі, залишив нас у себе. Дай Бог здоров’я тій бабусі і дядьку Івану. Моя Катюшка вже через півтора місяці початку сидіти, через місяць стала на ніжки.
Згодом моя дочка могла грати з іншими дітьми на майданчику, бігати, стрибати і насолоджуватися своїм дитинством в повну силу. Я оформила Катюшу в дитячий сад, знайшла хорошу роботу і вже через рік взяла двокімнатну квартиру в іпотеку на околиці міста, де багато свіжого повітря. Тепер у нас з донькою є свій куточок.
Ми поверталися додому з дитячого садка, як мені подзвонили. – Маріє, твій чоловік потрапив в аварію і зараз знаходиться в реанімації. Приїжджай.
– Ви помилилися, я не заміжня! – сказала я і вимкнула телефон. А через чотири місяці до мене приїхала свекруха і привезла з собою Віктора на візку. Ми з Катюшкою в цей момент були на дитячому майданчику. Треба було бачити їхні очі, коли вони дивилися на цілком здорову дівчинку, яка була їм не потрібна.
Свекруха впала на коліна і стала просити вибачення, просячи прийняти Віктора.
– Просити вибачення вам у мене не потрібно, ви не мене викреслили зі свого життя, а ось цю беззахисну дівчинку, не спробувавши нічого зробити. Я скажу так, мені каліка не потрібен! Я взяла Катюшку за руку, і ми пішли назавжди з їхнього життя.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!
