Я знала, що Мишко буде нервувати. Мишко завжди був неспокійний, коли я приходила. Він ніколи не розумів мене, і я завжди була для нього тим, чого він намагався уникати. Але сьогодні було інакше — мені треба було вирішити одне важливе питання, а точніше, отримати те, що належало мені за правом.
— Що тобі потрібно? — буркнув Мишко, піднімаючи очі на мене. Він завжди говорив це так, наче моя присутність у його житті було для нього великим тягарем, наче це я була винна за всі його проблеми.
— Я вимагаю ключі від вашої дачі! — сказала я практично крижаним тоном,
Мишко відреагував так, як я і передбачала — він подивився на мене з недовірою, а потім із відкритою зневагою.
— Ти що, з глузду з’їхала? Які ще ключі? Ти взагалі розумієш, що кажеш?
— Це наш будинок, і тобі тут нічого не треба!
Я майже не звертала уваги на його емоції. Це було передбачувано. Мишко був завжди таким — закритим, відчуженим. Він був старший за мене, і завжди вважав себе головним, якби він і не був у праві, але він завжди намагався показати це мені.
— Мишко, слухай, ти не розумієш. Я не хочу цього, я просто вимагаю, що належить мені за правом. Це наш дім, наші батьки залишили нам це майно, і я маю право на нього, не менше, ніж ти.
Мої слова прозвучали набагато твердше, ніж я сама очікувала. Я могла бачити, як Мишко раптом затих. Він не відповідав, але його очі на мить стали менш впевненими. Він, як завжди, відчував себе на висоті, але сьогодні я знала, що нарешті настає час змінити це.
Мишко був моїм братом, і все наше дитинство ми провели разом. Але чим старшими ми ставали, тим більше відчувала я, що між нами зростає непереборна стіна. Можливо, все почалося тоді, коли батьки, як мені здається, стали вважати його «своїм спадкоємцем». Мишко завжди був у центрі їхньої уваги. Він був старший, розумніший (з його точки зору), і, зрештою, обрав «правильну» професію, щоб стати таким собі зразковим сином. Можливо, це і вплинуло на мої почуття — я завжди відчувала, що в їхніх очах я була «меншою» і не такою важливою.
Коли батьки пішли в інший світ, Мишко, як завжди, став головним. Може, саме тому я й почала відчувати в собі боротьбу, бажання відстояти своє. Здається, він навіть не підозрював, що я можу претендувати на те, що було «його». Тому і все, що я зараз робила, було для нього такою несподіванкою.
Тихо, щоб не здаватися надмірно емоційною, я сказала:
— Ти ж знаєш, що мама і тато заповідали мені частину цього майна. Я маю на це право. А ти взагалі не хочеш навіть поговорити про це?
Мишко, який раніше намагався уникати будь-яких серйозних розмов, тепер виглядав не так впевнено.
Лариса, ну навіщо? — відмахнувся він. — Це ж твій вибір. Ти вирішила, що хочеш дачу? Ти хочеш її продати? Скажи, і я дам тобі ці ключі. Але на цьому все.
Я спостерігала за ним, і мені було боляче від того, як він ставиться до цієї ситуації. Це не просто питання дачі чи якихось матеріальних благ. Це було питання справедливості. Я виросла з ним, ми разом ділили радості і біди. Але він завжди не помічав, що я прагну не лише фізичного простору, а й можливості мати право на своє визнання в родині. Батьки завжди підтримували його, а я залишалася в тіні. І ось тепер мені потрібно було забрати частину того, що було моїм правом.
— Мишко, я не хочу її продавати. Я хочу там жити. І ти це знаєш. Я хочу, щоб наші діти, коли виростуть, могли приходити туди, як до родинного гнізда. Я хочу це для себе. Я не хочу, щоб ти просто розпоряджався цим на свій розсуд, як це було завжди. Мені не подобається, як ти ставишся до мене. Я тут не для того, щоб забрати твої володіння, я тут для того, щоб отримати те, що належить мені.
Мишко сидів мовчки, і я знала, що зараз від нього залежить, чи зміниться наша родина, чи все залишиться як є. Це був мій шанс показати, що я не просто сестра, яку можна ігнорувати.
Я побачила, як його очі потьмяніли. Він знизив плечима, немов намагаючись зберегти обличчя, але я знала, що він розуміє — я не жартую. Я не вимагала нічого, окрім того, що заслужила. І зараз, вперше за все це довге життя, ми могли зрозуміти один одного.
— Добре, — нарешті сказав він, і я не могла повірити своїм вухам. — Але тільки за умови, що ти прибереш це з голови і більше не будеш приймати таких рішень без мого відома.
Я стояла на порозі, слухаючи його слова, і відчула дивну полегшеність. Це була не просто перемога за дачу. Це була перемога за себе, за мою гідність, за моє право бути рівною у власній родині.
— Дякую, Мишко, — сказала я, і цього разу мій голос був спокійним і твердим. — Але пам’ятай, що я теж маю право на своє місце у цій родині. Ти це зрозумієш колись.
Я підійшла до нього, забрала ключі й вийшла. Не оглядаючись
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
