Анна закрила дверцята автомобіля й потягнулася до сумочки. Пальці намацали телефон, ключі, помаду. А де ж посвідчення водія? Вона зітхнула, глянувши на під’їзд. До зустрічі з клієнтом залишалося десять хвилин. Але без прав — ніяк.
Жінка розвернулася й швидко рушила назад. Ключ у замку повернувся майже беззвучно. Вона прочинила двері й застигла. З вітальні долинав жіночий голос — низький, трохи хриплуватий:
— Максиме, так більше не можна. Ти мусиш їй розповісти.
Анна застигла у передпокої, намагаючись почути кожне слово. Серце калатало. Максим же мав бути вдома сам. Вона ж бачила, як він ліг на диван із ноутбуком.
— Я розумію, — голос чоловіка лунав втомлено. — Але я не знаю, як почати цю розмову, як усе пояснити…
— Скільки можна? — у голосі жінки з’явилися різкі нотки. — Минуло три місяці! Три місяці ти все відкладаєш!
Анна притулилася до стіни. У горлі пересохло. Три місяці…
Саме три місяці тому вони повернулися з відпустки. Максим був уважним, ніжним, навіть турботливим.
— Я не знаю її реакції й передбачити складно, як себе поведе дружина, — сказав тихо чоловік. — Це важко пояснити.
— Ти повинен, — твердо наполягала жінка. — Чим довше тягнеш, тим гірше буде. Вона має право знати. А я втомилася ховатися. Втомилася від цих таємних зустрічей. Я хочу нормальних стосунків.
Анна ковтнула, пальці судомно стиснулися. Треба ввійти. Треба розчинити двері й подивитися йому в очі. Але ноги не слухалися.
— Дай мені ще трохи часу, — благально сказав Максим. — Я знайду потрібний момент, обіцяю.
— Ти вже обіцяв. І не раз, — зітхнула жінка. — Послухай, я не хочу руйнувати твій шлюб. Але я — твоя сім’я. І мені важко відчувати себе тою, кого не треба приховувати.
Сім’я. Це слово вдарило, мов грім серед ясного неба. Усе стало на свої місця — дивні затримки, загадкові дзвінки, новий парфум.
— Просто, — глухо промовив Максим. — Минуло стільки років. Тим паче треба все розставити по місцях.
Анна повільно опустилася на підлогу. Сумочка вислизнула з рук і глухо впала. Голоси стихли.
— Що це було? — пролунало з вітальні. Потім — швидкі кроки, що наближалися до передпокою.
Анна підхопилася. У дверях з’явився Максим. Його обличчя зблідло, очі широко розкрилися.
— Анно, я думав, ти поїхала.
Вона дивилася на нього — на чоловіка, з яким жила понад двадцять років, і не впізнавала. Перед нею стояв якийсь незнайомець.
— Я забула права, — голос Анни звучав дивно спокійно. — Ось і повернулася.
З вітальні вийшла жінка — висока, з мідним волоссям, зібраним у неохайний пучок. Вона зупинилася позаду Максима й подивилася на Анну якимось дивним поглядом — ніби їй стало легше.
— Добрий день, — промовила вона. — Я Ольга, сестра Максима.
Світ ніби зупинився.
— Що? — прошепотіла Анна, переводячи погляд із жінки на чоловіка. — Яка ще сестра?
— Так… — Максим провів долонею по обличчю. — У мене є сестра. Точніше, була. Ми не бачилися вісімнадцять років.
Анна мовчки вдивлялася у них. Руде волосся, як у його матері на фото, ті самі зелені очі. Невже справді?..
— Присядь, — м’яко сказала Ольга, киваючи у бік вітальні.
— Тобі краще сісти, — тихо сказав Максим.
Анна пройшла повз них і сіла на диван. Максим опустився поруч, не торкаючись її. Між ними утворилася невидима прірва.
— Коли мені було чотирнадцять років, — почав він, дивлячись у підлогу, — батьки розлучилися. Батько забрав Ольгу, а мама — мене. Батько заборонив нам спілкуватися. Сказав, що я зрадив його, бо вибрав матір. Він був… складною людиною.
Ольга, сівши в крісло навпроти, кивнула:
— Він любив контролювати.
Після невеликої паузи чоловік продовжив:
— А три місяці тому батька не стало. На похороні я вперше за стільки років побачив Ольгу.
Потім вона сама мене знайшла, написала.
— Так, я хотіла більше дізнатися про брата, — сказала Ольга, переплівши пальці на. — Ми почали бачитися. Максим не розповідав тобі, бо не знав, як пояснити все це.
— І чому ж ти мовчав? Чому? — Анна глянула на нього, і в її голосі бриніли образа й втома.
— Бо не поспішав, — тихо відповів Максим. — Думав, що ти почнеш копатися в минулому. У мене просто не вистачало сил проживати це знову. Та і як пояснити, що раптом з’явилася сестра, про яку я мовчав стільки років?
— Але минуле не зникає, — твердо сказала Ольга. — Воно завжди повертається.
Анна відкинулася на спинку дивана, заплющила очі.
— Я чула вашу розмову, — промовила вона. — І подумала зовсім не про сестру…
Максим здригнувся.
— Анно, як ти могла подумати?
— А що я мала думати? — вона підвищила голос. — Ти говорив, наче приховував щось інше. Наче у тебе подвійне життя.
— Так і було, — тихо сказав Максим. — Приховане життя. Зустрічі з сестрою, про яку ти нічого не знала. Розмови про минуле, які я від тебе приховував.
— Я просила його розповісти, — втрутилася Ольга. — Казала, що це неправильно. Ти мала знати про моє існування.
— Три місяці, — гірко промовила Анна. — Три місяці ти водив мене за ніс.
— Я не хотів. Просто не знав, з чого почати.
— Можна було почати з правди, — різко відказала вона.
Максим стиснув руки.
— Легко сказати. Спробуй поясни дружині, що у тебе є сестра, про яку ти мовчав роками. Що в чотирнадцять ти з нею перестав спілкуватися, а тепер знайшов.
— Якби ти тоді сказав… я б усе зрозуміла, — тихо промовила Анна.
— Звідки ж мені було знати… — пробурмотів він.
Анна піднялася, взяла сумочку.
— Мені чай йти, — сухо сказала жінка, а потім додала. — Треба подумати.
Жінка сіла в автомобіль й сиділа хвилин десять. Подзвонила клієнтові — скасувала зустріч. А потім — куди? Додому не могла. Ноги самі привели її до річки, у маленький парк, де вони з Максимом колись гуляли у перший рік знайомства. Сіла на лавку. Листопадовий вітер розтріпував волосся.
Телефон завібрував. Повідомлення від Максима: «Пробач. Не мав права так мовчати. Повернися, я прошу». Анна прочитала, але не відповіла. Поклала телефон поруч і дивилася на воду.
П’ятнадцять років вона думала, що знає цього чоловіка. А виявилося — ні. Вона не знала про його сестру, не знала про його дитячі образи та подробиці про сім’ю. Образило жінку те, що він не розповів їй правду.
Телефон знову завібрував. Незнайомий номер. «Це Ольга. Максим дав твій телефон. Хочу сказати: мій брат вчинив не розумно, але він тебе любить. Я бачила, як він говорить про тебе. Дай йому шанс. І нам — теж».
Анна перечитала повідомлення кілька разів. Згадала, як Максим замовкав, коли його питали про родину, як коротко відповідав: «Батька немає, мама живе далеко». І завжди — без подробиць.
Додому вона повернулася лише через дві години. Максим сидів на кухні, перед ним стояла холодна чашка чаю.
— Ольга пішла, — сказав він. — Сказала, що ми повинні поговорити наодинці.
Анна мовчки ввімкнула чайник, дістала кружку.
— Коли мені було чотирнадцять, — знову заговорив Максим, — я не розумів батька. Він виховував нас суворо, багато чого забороняв матері. Не знаю, що сталося між ними, не пам’ятаю, але коли мама наважилася піти, я став на її бік. Батько цього не пробачив. Забрав Ольгу і зник.
Анна налила чай, повернулася до нього.
— Чому ти ніколи про це не розповідав?
— Соромно було, — зізнався Максим. У його очах блищали сльози. — Соромно, що не зміг захистити сестру. Що вибрав матір, а її залишив із ним.
Анна сіла навпроти.
— Тобі було чотирнадцять років, Максиме. Ти був дитиною.
— Так, але це не знімає відповідальності.
— Немає ніякої відповідальності у такому віці, — м’яко сказала жінка.
Він закрив обличчя руками. Анна простягнула руку через стіл і торкнулася його руки.
— Я думав, що ти не зрозумієш, — глухо сказав він.
— Я розумію, — відповіла жінка. — Просто хочу, щоб ти довіряв. Ми ж чоловік і дружина. Це має щось означати.
Максим підняв на неї очі.
— Означає. І дуже багато.
— Тоді не ховайся від мене, — сказала вона.
Він кивнув.
— Я хочу познайомитися з Ольгою. По-справжньому. Запроси її на вечерю цих вихідних.
— Ти серйозно? — здивувався він.
— Звичайно. Вона ж твоя сестра. А значить, і моя.
На його обличчі з’явилася щира усмішка, напруга спала.
— Дякую тобі, — прошепотів він.
— Просто кажи мені правду, — сказала Анна.
— Добре. Обіцяю.
Вони сиділи за столом, тримаючись за руки. За вікном тихо мрячив дощ, але у квартирі стало тепліше. Анна подумала: як легко все зруйнувати — один секрет, і тріщина росте. Але якщо обоє хочуть, можна й відновити стосунки.
— Куплю торт на вихідні, — усміхнулася жінка. — Який любить Ольга?
— Не знаю… спитаю, — розгублено відповів Максим.
— От і спитай, — м’яко сказала вона.
Чоловік знову усміхнувся, і в його очах вперше за довгий час з’явився спокій. Анна дивилася на нього — на чоловіка, який ще кілька годин тому здавався чужим. Незнайомець, який знову ставав рідним. Так, попереду буде ще багато розмов. Але головне — початок покладено.
