Мирослава завжди була тією людиною, яка не любила змін, але життя часом ставить нас у ситуації, коли вибір між комфортом і ризиком стає занадто важким.
Їй майже п’ятдесят, і хоча вона могла б і не залишити своє місто, свою роботу в бібліотеці, все ж таки вирішила ризикнути. Сусідка, котра працювала вже кілька років у Німеччині, запевнила її, що це — шанс, який не можна втрачати.
“Ти заробиш втричі більше, ніж тут,” — сказала вона. “Не будеш тягнути ці книги, повертатися додому з порожніми руками. Ти все одно нічого не маєш, от і йди. Це твій шанс!”
Мирослава не одразу погодилася. Вона не була готова до таких змін. Звісно, спокуса заробити більше була великою, але й невідомість лякала.
Всі ці розмови про те, як там важко, що не кожному вдається знайти спільну мову, як складно працювати в чужій країні… Це все було настільки незвичним, що Мирослава навіть не могла уявити, чого чекати.
Але на кінці все ж таки перемогла надія. Вона взяла паспорта, отримала візу, і от — поїхала.
Мирослава опинилася в Німеччині в маленькому містечку недалеко від Мюнхена. Її клієнтка — літня жінка, яка важко пересувалася, іноді зовсім не вставала з ліжка.
Квартира, в якій вона жила, була величезною: п’ять кімнат, дві ванні кімнати, коридор і кухня, старі масивні дерев’яні двері та величезні вікнами.
Першим враженням для Мирослави стало те, що все тут було таке інше, навіть не можна було порівняти з її буденним життям вдома.
Вже на перший погляд вражала чистота і порядок, але найбільше її здивували туалети. Мирослава все життя жила в Україні, і хоч і бувала в різних місцях, таке вона ще не бачила.
“Мені майже п’ятдесят, а такого не бачила”, — подумала вона, стоячи в німецькому туалеті на заправці.
Туалет був повністю автоматизований: щітка, що виходила сама, унітаз, який обертався, очищаючись від низу до верху, і навіть жасминовий дезодорант бризкав сам по собі, тільки-но ти підходив. Клац — і світло згасло, клац — і знову включилось.
“Якщо тут буде все так само, я не постраждаю,” — подумала Мирослава, спостерігаючи за автоматами з новим захопленням. Вона була захоплена, і в той момент навіть не здогадувалася, що на її шляху попереду чекають не автоматичні туалети, а реальні труднощі.
Квартира клієнтки була величезною. Одна з ванних кімнат була автоматизована, і Мирослава одразу полюбила її, бо за нею було набагато легше доглядати. Але інша ванна кімната… це був справжній кошмар.
“Цей декор був ще з часів імператора Франциска!” — подумала Мирослава, оглядаючи мідні крани, масляні стіни і цегляну підлогу. І найгірше було те, що на всіх поверхнях залишалися сліди води, які треба було чистити вручну.
“Не те що в Україні!” — думала Мирослава, ледь не зітхаючи від обтяжливої роботи.
Але найбільше її виснажував догляд за старенькою. Жінка важко пересувалася на ходунках і майже не вставала з ліжка. Мирослава жила в постійному страху, що вона не зможе допомогти, що не вистачить сил.
Вона не була професіоналом, а лише звичайною жінкою, яка намагалася допомогти іншій. Проте те, що їй доводилося робити, було надзвичайно важким.
Щоб підняти стареньку, Мирослава використовувала спеціальний поперековий пояс, який привезла з України. Якщо б не він, їй, напевно, довелося б пройти реабілітацію вже через кілька днів.
“Чому мене ніхто не попередив, що тут так важко?” — подумала Мирослава, знову і знову намагаючись підняти жінку з ліжка, відчуваючи, як її спина починає нити від болю.
Але її робота не обмежувалася лише фізичною допомогою. Мирослава також мала прибирати в квартирі, що ставало ще однією важкою частиною її обов’язків.
Вона намагалася пояснити господині, що прибирання величезної квартири не входить в її обов’язки, але їй постійно нагадували, що вона працює за гроші, і це означає, що вона має справлятися з усім.
— Я можу допомогти, але не більше того, — намагалася Мирослава сказати, стоячи з мітлою в руках і виснажена від багатогодинної роботи. — Я не можу бути і доглядальницею, і прибиральницею.
Але її слова не знаходили підтримки. Клієнтка була старенька, але вимоглива. Щоразу, коли Мирослава намагалася поговорити, її прохання залишалися без відповіді. Усі її зусилля були сприйняті як звичайна частина роботи.
— Не можу більше так! — часто думала Мирослава, коли після важкого дня лягала в ліжко. Вона навіть почала сумніватися в правильності свого рішення.
Вона не була готова до такого ставлення. Тільки заради грошей вона погодилася на ці умови, але їй ставало зрозуміло, що заробіток не вартий того, щоб так гірко переживати.
І хоча платили добре, на Мирослава не могла звикнути до такого ставлення, до того, що її не сприймали як людину, а лише як функцію. З кожним днем їй ставало все важче.
Перші місяці були суцільним випробуванням, і хоч Мирослава не могла повернутися назад, вона вирішила боротися.
“Я не дитина, я знала, що не поїду на бал, але не була готова до такого ставлення,” — згадувала вона вечорами, сидячи у своїй кімнаті, спостерігаючи за туманом, що покривав Мюнхен.
Та все ж, через деякий час, вона почала розуміти, що їй доведеться або пристосуватися до цієї реальності, або повернутися додому. Третій варіант не існував.
Мирослава почала адаптуватися. Вона зрозуміла, що робота тут дуже важка, але заробіток дозволяє їй забезпечити себе і свою родину вдома.
Жінка також зрозуміла, що треба знаходити баланс, не дозволяти використовувати себе безмежно, і вміти казати “ні”. Мирослава зрозуміла, що важливо не лише заробити гроші, але й знайти в собі сили для боротьби за себе, за свої права.
Ця історія Мирослави — це не лише про трудову міграцію, але й про те, як важливо зберігати свою гідність, навіть коли здається, що зовнішній світ може нахабно використовувати тебе.
Автор: Олеся Срібна
