На годиннику була п’ята година ранку, а в квартирі повна тиша. Вона була порушена неприємним звуком будильника. Вона витягнула руку з під ковдри, щоб вимкнути його. Та це був не будильник. Звук ставав все голоснішим і голоснішим. Катя здогадалася, що це був мобільний телефон, і почала навпомацки шукати його на тумбочці.
– Я слухаю. Пробурмотіла вона сонливим голосом у слухавку.
– Привіт! Як твої справи?
Катя була здивована, від почутого голосу, і не могла вимовити ані слова.
– Я раптом дуже захотів почути твій голос, він особливий, коли ти тільки прокидаєшся. Пробач, що розбудив, але я не міг встояти.
– Це все, за ради чого ти телефонуєш?
– За вікном йде дощ.
– Той що?
– Тоді так.
– Тоді бувай. І щоб у тебе більше не було бажання будити мене так рано, я відправлю тобі його запис.
Катя натиснула червону кнопку на дисплеї свого мобільного, і відкинулася назад на подушку. Але сон немов рукою зняло. Навіщо він телефонував? І серце зрадницьки відразу нагадало про себе шаленим стуком.
Дівчина встала з ліжка і пішла на кухню, щоб заварити собі зеленого чаю, він завжди її заспокоював. Поставила чайник на вогонь і почала чекати, коли він закипить. Погляд впав на вікно, на вулиці йшов дощ.
Тяжкі великі краплі стукали по склу, і вони звучали таким знайомим, рідним і коханим голосом: «Коли буде йти дощ, знай, я завжди пам’ятатиму тебе, де б я не був, і скільки б часу не минуло.» Таке відчуття, що ці слова були з минулого життя.
Катя підійшла і доторкнулася до холодного скла, немов хотіла охолодити серце, стерти ці спогади зі свого життя.
Чайник закипів. А вона ніяк не могла відійти від вікна. Якби не було бар’єру, краплі дощу на склі і сльози на обличчі стали б одними цілим.
Вимкнувши чайник, вона пішла в кімнату і набрала останній номер телефону.
– Привіт?! – відповів такий коханий голос.
– Знаєш, за вікном йде дощ.
– Я не можу жити без тебе.
– А я без тебе і дощу.
– І дощу.
