За вікном розгулялася хуртовина. Вона то гуділа, то співала, то завивала різними голосами, кидаючи в маленьке віконце глиняної хатини білі вогкі сніжки. Вікно уже все було засипане снігом, а хурделиця і далі танцювала, зачіпаючи його полою своєї довгої синьої спідниці.
«Світу Божого не видно», — любив казати тато на таку погоду — пригадала п’ятирічна Уля і, зіщулившись, укуталася в батьків старий кожух, притуляючись до печі, яка вже давно охолола.
Ішов суворий 1943 рік, другий рік великої війни, на яку забрали її доброго тата.
— Ти, Улю, читай газету щодня, щоб не забула букви. Я скоро повернуся, спитаю, — казав той, прощаючись, ховаючи скупу чоловічу сльозу.
Так довго тягнеться це «скоро»: і літо минуло, і осінь, уже й зима настала, а тата все нема. Уля дістала з торбинки стару, ще довоєнну газету, складену вчетверо, погладила її, наче татові руки, і заховала назад. Вона її сьогодні вже тричі читала. І зараз може читати, бо знає напам’ять про сільськогосподарські роботи в селі, які там описані, але не буде. Треба йти до дверей — слухати. Вона щодня, під вечір, чекає дідуся, вслухається у кроки, які наближаються, радіє, коли той прийде. Він пропалює в печі, приносить їсти онучці. Перекидаються кількома словами.
Відколи злягла мама, Уля залишилася сама. У мами важка хвороба, яка забрала дуже багато односельців. Так само, як війна. Це їй дідусь розповідав. Ось уже другий тиждень матуся лежить без свідомості, інколи марить. Дідусь, котрий живе за селом, забрав до себе корову і коня, щоб годувати. І Улю кличе, але вона не хоче.
— Не боїшся сама бути? — запитує.
— А чого мені лякатися? Я не сама, я з мамою, — відповідає дівчинка. Ще й ляльку має з кукурудзи, з двома тугими косами, що сама заплела. Поговорить із нею, заспокоїть, заколише, спати вкладе. Має роботу Уля.
Дівчинка прикладає вухо до дверей, прислухається. Віхола стукає в двері, а їй здається, що то дідусь іде. Та його чомусь нині дуже довго немає.
Нарешті дочекалася старенького. Не встигла запитати, чого припізнився, як він сам почав із порогу:
— Ти, дитино, вже вибачай, що мене так довго не було. Не простий нині вечір — щедрий.
— Як це, щедрий? — здивовано вигукнула Уля — і так їй сподобалося це слово, що вона аж застрибала по кімнат і, плещучи в долоні.
— А тому, що щедрівочка мандрує світом. Я її зустрічав. Тобі приніс вечерю — ось тут кутя і пиріжок смачний із малиною, з’їси потім, — сказав, запалюючи свічку. Він підійшов до Ганни, приклав руку до чола і сумно сказав:
— У гарячці ще, бідна, не знаю чи вийде з тієї біди, он і волося все втратила. Ти, Улю, коли повечеряєш, то, як завжди, задмухай свічку і лягай на печі. До мами не можна. Дідусь розпалив піч і, лишень блиснув вогонь, мовив:
— Мені пора, челядь чекає, — і зник, як тінь, наче його й не було.
Уля з’їла кілька ложок смачної солодкої куті й лише надкусила румяний пиріжок, як за вікном затупотіло і почулося: «Добрий вечір, щедрий вечір, добрим людям на здоров’я». Її маленьке серденько забилося швидко-швидко.
Згадався минулий рік, коли вони з татом і мамою вечеряли при свічці й до них приходили під віконце щедрівники. Тоді мама виносила їм гостинці. Уля глянула на надкушений пиріжок в руці й побігла до дверей. Відчинила, тицьнула його щедрувальнику і миттю гайнула до хати, підігнана вітром зі снігом. Швидко погасила свічку і шмиглула на піч під татів старий кожух…
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА
Фото ілюстративне з вільних джерел
