У коридорі стояли три валізи, клітка під хусткою й мамині чоботи сорок першого розміру. Вони займали всю мою територію, я навіть не могла роззутися.
— Ростиславе, — сказала я тихо, бо розмовляла з дверима, за якими щось гупало. — Чому в нашому передпокої валізи?
З кухні визирнув чоловік, винний, як кіт над розбитою вазою.
— Дашо, ти не нервуй. Мамі в квартирі міняють труби, на тиждень, не більше.
— Я не нервую. Я просто рахую, скільки валіз потрібно людині на тиждень.
— Три, — пролунав з кухні голос Валентини Петрівни. — Бо тиждень, Дарино, буває різний. Раз на раз не приходиться.
Вона вийшла, витираючи руки моїм рушником для обличчя. Свекруха була невисока, з зачіскою, яку можна було б застрахувати. Тридцять років вона пропрацювала нотаріусом і досі дивилася на людей так, ніби вони принесли їй неправильно оформлений папірець.
— Ти схудла, — констатувала вона. — Це погано. Жінка без запасу виглядає як відрядження.
— Дякую, Валентино Петрівно. Я теж рада вас бачити.
— З клітки не знімай хустку, — додала вона. — Едуард сьогодні не в настрої.
Я підняла кут тканини. На жердині сидів великий сірий папуга й дивився на мене з виразом бухгалтера, що виявив нестачу.
— Рося, скільки можна! — гаркнув він.
Чоловік здригнувся.
— Він це від тата ще перейняв, — пробурмотів він. — Не звертай уваги.
Я вже тоді чомусь звернула на це увагу.
Перший тиждень був тренуванням на витривалість. Свекруха переставила мої баночки зі спеціями за алфавітом і заявила, що так «пристойніше». Я знайшла паприку на літеру «П», а корицю десь між «К» і «Л», де вона жила в темряві й самотності.
Вона сказала, що мій борщ «має характер», але «характер у борщі — це як у чоловіка: добре, коли в міру».
— Мамо, борщ чудовий, — вставив Ростислав, не піднімаючи голови від тарілки.
— Я не казала, що поганий, — відповіла вона. — Я казала, що з характером. А це, Рося, різні речі.
Едуард з вітальні додав:
— Рося, скільки можна!
Я вперше за вечір розсміялася, а чоловік сердито глянув на мене, ніби це я навчила птаха.
Але дивним було інше. Валентина Петрівна, яка до цього пів життя повчала всіх, хто трапляв їй на очі, раптом стала тихою за якоїсь незрозумілої обставини. Вранці вона довго сиділа на балконі з телефоном і говорила так тихо, що не чути було навіть слів. Забирала зі столу свій записник. На мої питання відповідала загальними фразами:
— Справи, Дарино. Старі клієнти, ти ж розумієш.
Я не розуміла. І тиждень минув. А потім минув другий.
— Вона тебе виживає, — сказала Іра телефоном, пережовуючи щось хрусткe. Іра була моєю найкращою подругою й найгіршою порадницею з питань сім’ї. — Це відомий прийом. Спершу переставляє баночки, потім переставляє тебе.
— Вона навіть жодного разу не критикувала мої штори.
— От саме! Ти ж розумієш, що це підозріло? Свекруха, яка мовчить про штори, це як тиша перед цунамі.
— Дякую, Іро. Ти мене дуже заспокоїла.
— Я не для того, щоб заспокоювати. Я для того, щоб ти була готова.
Готовою я не була. Зате я стала помічати інше. Ростислав почав затримуватися. Вечеря «з клієнтами», «нарада до ночі», «нас усіх зібрали терміново». Від його сорочки пахло чужими парфумами, солодкими, як жвачка. Я не питала. Я просто попрала сорочку двічі, а потім стояла над пральною машиною й дивилася на барабан так, ніби в ньому була відповідь.
— Дарино, — раптом озвалася від дверей свекруха. Вона стояла там уже, мабуть, давно. — Ти нові парфуми купила?
— Ні.
— Шкода, — сказала вона. — Це було б найкраще пояснення.
Вона розвернулася й пішла, а я залишилась з мокрою сорочкою в руках і дивним відчуттям, що мене щойно допитали, але ще не повідомили в чому звинувачують.
Розмова сталася у четвер, коли Ростислав знову «затримувався». Валентина Петрівна нарізала сир з таким виразом обличчя, ніби вручала йому повістку.
Я не витримала.
— Валентино Петрівно, давайте відверто. Ви приїхали сюди, бо хочете, щоб ми розійшлися?
Ніж завмер.
— Прошу?
— Ви переставляєте мої речі, мовчите про штори, вечорами шепочетесь телефоном. Ви збираєте щось на мене. Я не знаю що, але мені це не подобається.
— Ти думаєш, що я збираю щось на тебе? — Вона повільно поклала ніж. — Дарино. Мені шістдесят шість років. Я бачила спадкові суперечки, від яких чоловіки пили заспокійливе. Мені що, більше нічого робити, ніж збирати компромат на невістку, яка вчасно вмикає пральну машину?
— Тоді що?
— Тоді сядь.
Я сіла. Вона дістала з-під столу теку, ту саму, яку я бачила в її валізі, і поклала переді мною. Тека була акуратна, з кольоровими закладками.
— Це що?
— Довіреність, — сказала вона. — Ось ця. Вона підписана моєю рукою два місяці тому. Рося прийшов тоді з пакетом пиріжків, сказав, що треба оформити пільги на комунальні, і підсунув мені аркуш. Він думав, що я не читатиму. Я тридцять років читала папери людей, які вважали, що я не читатиму.
Я подивилася на аркуш. Там було написано: «…уповноважую Дзюбу Ростислава Олеговича продавати, дарувати, обмінювати…»
— Це ж… — Я підняла очі. — Це на вашу квартиру?
— На ту, в якій ми зараз сидимо, — сказала Валентина Петрівна.
Мені знадобилося кілька секунд.
— Це ваша квартира?
— Це моя квартира, — підтвердила вона. — Ми з покійним чоловіком купили її ще в дев’яносто восьмому. Я вам її віддала жити, ти ж знала. Але підписувати дарчу я не поспішала, і слава Богу. Бо Ростислав, мій рідний син, вирішив, що ця квартира підійде його коханці.
Кухня здалася мені дуже тихою. Навіть холодильник замовк з поваги.
— Ви сказали «коханці»?
— Ліля, — спокійно повідомила свекруха. — Двадцять шість років, працює в салоні, нігті в неї такі, що можна відкривати консервні банки. Вони з Ростиславом домовилися: квартира продається за довіреністю, гроші ділять, ти отримуєш за «розлучення без претензій» і їдеш у гуртожиток. Така картина.
— Звідки ви це все знаєте?
Вона трохи помовчала. Потім у куточку її губ щось смикнулося.
— Від Едуарда, — сказала вона.
Я хотіла засміятися. Потім хотіла заплакати. Вийшло щось середнє, схоже на гикавку.
— Від папуги?
— Дарино, ти знаєш, скільки Ростислав розмовляв телефоном у вітальні, коли думав, що нікого немає вдома? Едуард запам’ятовує все. У нього, між іншим, слух кращий, ніж у моїх колишніх помічників.
— Але ж це не доказ.
— Правильно, — кивнула вона. — Для суду не доказ. Для нашої сім’ї дуже навіть. Слухай.
Вона підвелася, зайшла у вітальню й підняла хустку з клітки.
— Едуарде. Співай.
Папуга подивився на неї, потім на мене, прочистив горло й видав:
— Лілюсь, та не переживай, вона нічого не помітить! Квартиру продамо, Дашку відправимо до її мамки, а ми з тобою на Балі!
Я сіла на підлогу, бо ноги перестали рахуватися з моєю думкою.
— На Балі, — прошепотіла я. — Він хотів на Балі.
— А мене, — додала Валентина Петрівна, — планувалося відправити до дому літніх людей «з усіма зручностями». Це він теж обговорював. Едуард навіть запам’ятав слово «санаторій».
— Рося, скільки можна! — зі співчуттям сказав папуга.
Решту тижня ми провели як дві змовниці. Це було несподівано приємно. Валентина Петрівна виявилась людиною з гумором, який просто довго зберігався під гербовою печаткою.
— Ми можемо його просто викинути, — запропонувала я, діставши з холодильника другу пляшку напою. — Валізи на сходи, замок поміняти.
— Дарино, ти надто емоційна. Так поступають аматори.
— А професіонали як?
— Професіонали дають людині самій себе викласти на папері.
План був простий. У п’ятницю ми скасували довіреність. Усе зробила Валентина Петрівна. Вона мала знайомих нотаріусів, які готові були для неї зробити що завгодно, аби тільки вона більше не приходила й не виправляла їхні помилки. Потім вона зробила ще одну річ, про яку я дізналась уже наприкінці.
А вечір суботи ми призначили вирішальним.
Ростислав прийшов не сам. Це було, мабуть, найменше, чого ми чекали. Він привів Лілю.
Вона була саме така, як описала свекруха. Висока, в обтислому платті кольору мокрого асфальту, з нігтями, що блищали, як лезо, і виразом обличчя людини, яка вже вибрала штори.
— Дашо, — сказав Ростислав надто бадьоро. — Знайомся, це Ліля. Моя… колега. Ми вирішили, що час нам усім поговорити по-дорослому.
— Ага, — сказала я. — Давай поговоримо. Валентино Петрівно, ви будете чай чи одразу заспокійливе?
— Спочатку чай, — з гідністю відповіла вона. — Заспокійливе я залишу на десерт.
Ми всі сіли у вітальні. Едуард мовчав під хусткою, як добрий свідок, який чекає своєї черги.
— Мамо, — почав Ростислав, нервово розправляючи комір. — Ми з Дашею давно думали, що нам треба… розійтися. Мирно. Але є питання з житлом. Ти ж розумієш, що вам обом буде зручніше у…
— У санаторії? — підказала Валентина Петрівна.
Він запнувся.
— Ну, не обов’язково…
— А Дарині? У гуртожитку? — Я, ввічливо посміхнувшись, піднесла чашку до рота. — Чи у моєї мами? Ти казав, у «мамки». Уточни, будь ласка.
Ростислав завмер. Ліля повільно повернула голову до нього.
— Ти їм сказав про Балі? — пошепки запитала вона.
— Ні! Тобто… я не…
— Лілюсь, та не переймайся, — раптом розлягся на всю кімнату чудовий баритон, — вона нічого не помітить!
Хустка сповзла, наче хтось її торкнувся. З клітки на нас дивився величезний сірий папуга з усім виразом нотаріуса, який нарешті дочекався судового засідання.
— Квартиру продамо, Дашку відправимо до її мамки, — продовжував Едуард, і з кожним словом обличчя Ростислава ставало кольору старого тиньку. — А ми з тобою на Балі! А ми з тобою на Балі!
— Це… це… — Ростислав розвів руками. — Це підстава! Птах не може бути доказом!
— Може, — сказала свекруха. — У нас є ще один.
Вона дістала з теки диктофон і натиснула кнопку. З динаміка пролунав той самий голос, але з додатками: цифри, прізвища, конкретна ціна квартири, навіть назва агентства.
— Ти записувала? — прошепотів Ростислав.
— Я тридцять років нотаріус, синку. Я навіть вдома записую, як чай наливається. Для порядку.
— Мамо…
— Не мамкай мені тут. Довіреність я скасувала у п’ятницю. Квартира, до речі, більше не моя.
Ми з Ростиславом одночасно повернули до неї голови.
— Не ваша? — перепитала я.
— Дарчу на тебе, Дарино, я склала в середу. Підписана, зареєстрована. Тепер ти повноправна господиня. Відомості вже є в реєстрі. Ростислав, між іншим, тут навіть не прописаний. Я його виписала ще торік, коли він «тимчасово» ночував у Лілі.
У кімнаті дуже тихо клацнув Лілин нігть об чашку.
— Тобто, — повільно сказала вона, — квартири нема?
— Квартира є, — приязно пояснила Валентина Петрівна. — Тільки не ваша.
Ліля підвелася. Це було гарно, вона робила це так, ніби кожну секунду репетирувала перед дзеркалом.
— Ростику, — сказала вона з крижаною лагідністю, — ти казав, що в тебе є нерухомість.
— Є! Була! Мамо, поясни їй!
— Рося, скільки можна! — відгукнувся Едуард.
Ліля взяла сумочку й вийшла, навіть не грюкнувши дверима. Це було найгірше: вона закрила їх м’яко, з повагою до тиші.
Ростислав зібрав свої три валізи сам. Валентина Петрівна стояла в дверях спальні й коментувала:
— Ця сорочка тобі не личить. Ця теж. А ось цю відразу викинь, бо вона пахне, вибач, як пральний порошок, а не як чоловік.
— Мамо, ти мене ображаєш.
— Я тебе виховую, Росю. Запізно, але виховую.
Коли він пішов, ми з нею залишилися вдвох у тихій квартирі. На столі парувала чашка чаю. Я нарешті розслабила плечі й відчула, що вони щонайменше п’ять років були підняті до вух.
— Валентино Петрівно, — сказала я. — Ви ж могли просто мені сказати. Одразу. Два тижні тому.
— Могла, — погодилася вона. — Але ти б розплакалась і попросила його не йти, ти ж така. А мені потрібен був факт. Жінка, яка має факти, розмовляє інакше, ніж жінка, яка має підозри.
— А папуга?
— Папуга — це випадковість. Прекрасна випадковість. Я просто зрозуміла, що Едуард встигає записати більше, ніж будь-який диктофон.
Я розсміялася. Сміялась довго, до сліз, а свекруха дивилась на мене й усміхалась, як на дитину, що нарешті дійшла до вірного рішення.
— Дарино, — сказала вона, коли я трохи заспокоїлась. — Ти борщ варити вмієш. Але вчити тебе доведеться ще.
— Чого?
— Не бути зручною.
Я кивнула. Це був, мабуть, найкращий урок за останні п’ять років.
— До речі, — додала вона. — Борщ твій усе-таки пересолений.
— Валентино Петрівно!
— Кажу з любові.
Едуард з вітальні змінив репертуар. Він розправив крила й зі шляхетною виразністю промовив те, чого я раніше ніколи не чула:
— Дарино, ти молодець.
Ми обидві замовкли.
— Це не я, — швидко сказала свекруха.
— Це не я, — сказала я.
— Це Едуард, — поправила вона, поспіхом відвернувшись до вікна. Але я встигла помітити, що в неї розчервонілись вуха.
За вікном хтось тягнув валізи по двору, і колеса торохтіли об бруківку, ніби прощалися. Ми з Валентиною Петрівною сиділи на кухні, пили чай, і вперше за довгий час у моєму домі було тихо й тепло.
А потім Едуард сказав своє фірмове:
— Рося, скільки можна!
І ми сміялися ще годину.
