У МарьІванни жадібність заграла. Пішла вона синочку ще й диван свій дирявий показувати та бідкатися як вона на пружинках спить. Тільки-тільки вона я кухні, я відразу в шафку заглянула. Негарно по чужим шафам лазити, але брехати-то теж не добре. Там, в ящику, йі ікорочка червоненька, і мойва копчена, і цукерки з яблучками та сирки. Всі б так голодували, всім би так їсти не було чого

Вирішила я тут на наївності чоловіка нажитися. А ідея ця гарна була, так хто ж знав що мій чоловік настільки до матері прив’язаний? Ну як так-то? Мамі своїй він вірить беззастережно. Сказала матінка – немає грошенят Новий рік відзначати, значить дійсно бідує. А я-то знаю, що бреше високоповажна МарьІванна. Є у неї і грошики, і їжа в холодильнику. І постійно так було.

Дзвонила і клянчити, плакала що то з голоду пухне, то у сусідок на хліб займає. Грошей дамо, продуктів привеземо. Через тиждень знову скарги. Ну не може одна людина стільки зжерти! Не може!

Днями з чоловіком до неї в гості поїхали, обговорити спосіб вирішення її чергових проблем. Або продуктами допомогти, або грошима отдариться. Сиділа МарьІванна, скаржилася на свою судьбінушку, а очима все на шафку над раковиною косилася. Чоловік розтікся – допомогти мамі треба, ще трохи і гаманець би дістав.

У МарьІванни жадібність заграла. Пішла вона синочку ще й диван свій дирявий показувати та бідкатися як вона на пружинках спить. Тільки-тільки вона я кухні, я відразу в шафку заглянула. Негарно по чужим шафам лазити, але брехати-то теж не добре. Там, в ящику, йі ікорочка червоненька, і мойва копчена, і цукерки з яблучками та сирки. Всі б так голодували, всім би так їсти не було чого.

Ми з чоловіком обоє працюємо, так і то тисячу разів думали – чи можемо ми собі дозволити баночку ікри раз на місяць купити. А там – дві, і все в одне обличчя. Я доказову базу зібрала – фоточку зробила, шафка прикрила, за стіл назад сіла. Сиджу, насвистую, чекаю бідолаху.

З’явилася, в оченятах слізоньки блищать, сама хустинку в руках смикає. Пройняли чоловіка материнські прикрості, в банкомат зібрався, за готівкою для МарьІванни. Я з ним намилилась. І всю дорогу сперечалася, що бреше його матінка. Це Фома невіруючий навіть ніжкою притупнув, щоб не сміла на матір його намовляти.

Я погодилася. Але побитися об заклад запропонувала. Якщо бреше маманя, що вдома у неї конем грай до такої міри що всі русаки до сусідів розбіглися, то буду я їй в ніжки кланятися та слова поганого про цю святу жінку більше не скажу. Але коли я права буду, повинен буде чоловік мені купити шубу. Велику і пухнасту, щоб не мерзла я суворими лютими зимами.

Повторюся – чоловік матері вірив, як сам собі. І без найменшого сумніву на суперечку погодився. Побилися ми. Я подумки вже подружкам обновкою хвалилася. Гроші були зняті, ми повернулися в обитель бідності і розпачу – в квартиру МарьІванни. Дивлюся – гроші побачила, заусміхалася, відразу на 10 років помолодшала. Ручки трясуться, обличчя задоволене, очі знову блищать, але не від сліз, а від радості.

Рано раділа. І я, і МарьІванна. Чоловік акуратно її посунув і пройшов слідом за мною на кухню. Я відчинила чарівну шафку з ікоркою. Німа сцена. Гнали мене з квартири мало не палицями. Сорому немає, совісті немає. Посміла в чужому домі шафу обшмонать. МарьІванна заявила, що ікри-то у неї три баночки було! Я їй давай фотку тикати, що дві. Похнюпилася. Давай у відповідь кричати, що не моє це діло, що у неї по шафах наховано.

Чоловік мовчав. Мовчки взяв мене за руку і мовчки повів з квартири. Так само мовчки привіз в салон за шубою. Я вибрала, він оплатив. Вийшли з салону, він в машину сів. Поки я її обходила, він поїхав. Кинув мене і поїхав.

Тепер чоловік живе у матусі. Речі зібрав, забрав депозит за оренду і усвистав. Радості МарьІванни немає меж. А у мене попереду розлучення. І чому? Як сказав чоловік, він одружився з чесною жінкою. А я, зазирнувши краєчком ока в чужу шафку, його розчарувала.

Нормально, да? МарьІванна постійно бреше що голодує, і їй все з рук сходить. А я чим гірше? Моя вина набагато менше, я ж на благо це зробила, щоб брехунець викрити.

Мама сказала, що добре раз розлучення і що дітей не нажили. А ще додала, що маменьканізм головного мозку не лікується. А мені з її слів не легше.

Сиджу біля нашої куцої ялинки, в шубі, але без чоловіка. Свого я домоглася, суперечку виграла. А на душі кішки ямку риють. Я ж ні в чому не винна! Чому йому матір-брехуха важливіше виявилася?

Фото ілюстративне з вільних джерел